|
Пекло, здавалось, було в ту годину...
Грім, як шалений, стогнав і ревів,
Блискавок стріли літали без впину,
Ввесь небозвід то палав, то чорнів.
Буря пройшла, і я з жахом питаю:
Що ж то зробилось з коханого краю?
Певно, руїну та буря зробила?
Кажуть: «Вербу десь розбиту добила».
Думко! Коли і тебе виливаю
В слово холоднеє в пісню свою,
Пекло таке ж я в душі своїй маю —
Спалює всю воно душу мою...
Думко! Остуджена словом людським, —
Пісне! Що робиш ти в краї моїм?
Може, й ти вдариш в вербу недобиту,
В ту, що жила, не радіючи світу?
|
|
|