Стали думати кияни,
Де їм лицаря знайти,
Щоб із міста на той берег
Сміло зважився пройти.
«Я піду!» — хлоп'я говорить. —
«Ти ж мале ще, молоде...»
«Я піду», — хлоп'я говорить
І з вуздечкою іде.
Вийшов з міста, в яр спустився,
Полем швидко перебіг,
Став, постояв, вийшов з гаю,
Йде, неначе печеніг.
Ось і табір. Глянув — війська,
Як тієї сарани!
Коні ржуть, реве худоба,
На триногах казани.
А на сонці сяє зброя,
Сяють, блискають списи...
Як пробитися крізь хмару,
Як пройти через ліси?!
«Де ти, Претич-воєводо,
Де ти, князю Святослав?!» —
Так собі подумав хлопець
І у когось запитав:
«Чи не бачили ви, дядьку,
Тут буланого коня?
Я пустив його на пашу,
Та й заснув на хвильку я...»
«Ні, не бачив... ач, роззява!
Так колись ти і в бою
Задрімаєш і за хвильку...
Стратиш голову свою».
«Треба йти питати інших...
Де ж він, лишенько моє?!
Гей ти, коню мій буланий,
Гей, озвися, де ти є?!»
Вдалині Дніпро синіє...
Хлопчик плаче, як ягня:
«Чи не бачили ви, дядьку,
Тут буланого коня?»
Ось уже і любий берег,
Хвилі весело шумлять...
Він оглянувся — далеко
Вороги його стоять.
І схопив себе за груди,
На собі одежу рве,
Через мить уже по хвилях
На той берег він пливе.
І нарешті бачать хлопця
Печенізькі вояки
І за ним біжать, женуться,
Як за сарною вовки.
|
