Везли їх, зранених в борні з солдатами,
Везли їх, стомлених в тюрмі за гратами,
Везли, щоб там, в краях холодних,
Згноїти велетнів народних,
Крилаті іскри потушить
І знов дурити і душить.
В сльозах затриманих, з палкими муками,
Вони прощалися з полями, з луками,
Навік прощались з краєм рідним,
З своїм сліпцем — народом бідним,
Неслись в чужинну сторону
І мов лягали у труну.
І ось вони на мить одну спинилися
І на селян крізь грати задивилися,
А ті стояли, як каміння, —
І хтось, лузаючи насіння,
Дививсь на вікна і сміявсь:
«А що, голубчику, попавсь».
|
