|
|
Наді мною синє віко неба,
сіро-чорна, як земля, труна
обшиває душу. Так і треба,
вже остання лопнула струна,
вкрай напнута сподіванням. Досить,
бо немає стерпу. Твій кінець
умовляє, научає, просить:
згинь, коли спромога. Хай їм грець,
тим літам, що будуть непрожиті.
Тож бери тепер зі смертю шлюб,
бо не зійде на каменю жито
і сухий не розів’ється дуб.
|
|
|
