Той крик підземний струни хай німії
в душі твоїй розбудить: помста, гнів
хай зазвучать! Не плач Ієремії,
а безпощадний гнів богатирів!
Умій помщатись! В час, коли танкета
і танк ворожий гавкають в боях, —
чи ж до лиця заглиблення аскета
й пророчий сум в розширених очах?
Поет повинен наново родитись.
Не тихо догорять, як та свіча, —
не тільки мудрістю в піснях світитись —
а й буть свідомим свойого меча.
Хіба можлива дряглість для стратега?
Чого ж поет, коли ідуть бої,
бере із допотопного ковчега
і образи, й епітети свої?
Вдар словом так, щоб аж дзвеніло міддю!
Чи, мо', новаторство не на часі?
Як не здригнеш перед страшною гиддю —
тоді ти з'явишся у всій своїй красі!
Прокляття людоїдам загребущим!
А всім борцям, що йдуть за людство в бій
(не тільки в нас на Україні сущим), —
ти стріли ядом їхнії напій.
Напій ти їх, ще й передай борцеві, —
нехай той яд, хай справедливий яд
за матернії рани, за отцеві
поверже ворога на смертний спад!
— Поверже! — враз береза зашуміла...
— У прах! — в ній вітер парусом надувсь...
І розлилась в мені такая сила,
що я ж на ній ніколи ще не чувсь!
Весна, весна... Хоча вона й болюча —
зате ж моя істота вся дзвенить...
То сонце вигляне, то знову туча.
Нехай... А нам перемагать і жить!
|
