Василь Стефаник

Кленові листки

— Все так, цілий ґатунок такий, одного-сте слова не замилили!

Іван дрожав цілий, чув на собі цілу вагу страшних своїх слів.

— Аби-сте не казали, люди, що кранчу над головами своїх дітий, як ворон на стервом, не кажіть, люди, не кажіть! Я не кранкаю, я правду говорю, мій жєль кранкає, серце кранче!

Очі його запалилися, і в них появилася страшна любов до дітей, він шукав їх очима по хаті.

— Бо виглядає так, що я свої діти геть позбиткував, гірше як темний воріг. А я, видите, не позбиткував, я лишень прогорнув з-перед очий сегодне, і завтра, і рік, і другий і подививси на мої діти, що вони там діють? А що-м уздрів, та й сказав-єм. Я пішов до них у гості, та й кров моя застигла на їх господарстві...

По хвилині:

— Якби до тої Канади не було морів, то я би їх у міх забрав та й би-м пішя з ними туда йшов, аби їх занести далеко від цего поруганя. Я би ті моря берегами обходив...

Куми забули були за відпочинок, а тепер самі нагадали, борзо повставали і пішли.

Рано.

Діти обідали на землі, обливали пазухи і шелестіли ложками. Коло них лежала мама марна, жовта і клала коліна під груди. По чорнім, нечесанім волоссю спливала мука і біль, а губи заціпилися, аби не кричати. Діти з ложками в роті оберталися до мами, дивилися і знов оберталися до миски.

— Семенку, ти вже наївси?

— Вже, — відповів шестилітній хлопець.

— То озми віничок, покропи землю та й підмети хату. Мама не годна хилєтиси, бо дуже болить усередині. Не кури дуже.

— Уступітьси, бо через вас я не можу замітати.

Мама звелася і поволіклася на постіль.

— Семенку, а тепер файно вмийси, і Катруся і Марія най си вмиють, і побігни в збанок води начерпнути, але не впадь у керницу, не хилєйси дуже...

— Семенку, піди та нарви огирків у решето, аби мама в горшку наквасила, бо я виджу, що буду слаба та не будете мати що з хлібом їсти. Та й нарви хрону і вишневого листя. Та не сотай огирчинє, але рви попри саме било...

— Семенку, здойми з грєдок сорочки, аби-м полатала, бо ходите чорні, як ворони.

Семенко все бігав, все робив, що мама казала, і раз по раз потручував молодші сестри і казав, що дівки не знають нічого, лише їсти.

— Вони ще малі, Семенку, як віростуть, та й будуть тобі сорочки прати.

— Я си найму, та й там мені будуть сорочки прати, я їх не потребую.

— Не тішси, дитинко, службі, бо не раз будеш свої дні оплакувати.

— Аді, дєдя зросли у службі та й нічо їм не бракує.

— І ти зростеш у службі, аж шкіра буде пукати від того росту. Але ти, Семене, не балакай, але збирайси дєдеві нести обід. Він десь такий голодний, що му си очі за тобов продивили.

— Я мусю дєдеву палицу брати, аби від псів обгонитиси.

— А як загубиш, та й буде дєдя нас обоє бити. Та не йди простоволосий, але озми хоть дєдів капелюх.

— Тот капелюх лиш на очі паде, що не видко дороги.

— Вімий збанок та й сип борщу.

— Ви мене не вчіть кілько, бо я знаю.

— Семенку, а дивиси, аби ті пси не покусали...

Дріботів ногами по грубій верстві пороху і лишав за собою маленькі сліди, як білі квіти.

— Фіть, заки я зайду, то це сонце мене порєдно спарить. Але я собі заберу волося так, як жовнір, та й буде мені ліпше йти.

Поклав обід на дорогу і збирав волосся на верх голови, аби приложити його капелюхом і виглядати, як обстрижений жовнір. Очі сміялися, підскочив і покотився дальше. Та волосся з-під широкого капелюха зсунулося на потилицю.

— Це пустий капелюх, най-но як я си найму, та я тогди собі капелюшок...

Лише облизався. Пройшовши шмат дороги, він знов поставив обід на землю.

— Я змалюю собі велике колесо із шпицями.

Сів насеред дороги в порох і обводив довкола себе палицю, потім рисував проміні в колесі. Далі зірвався, перескочив поза обод і побіг дуже зрадуваний.