І годувала з жалю Ганна,
у неї теж синок малий.
Біжать вагончики в тумані,
і хтось цигарку запалив.
Юхима вдарило в забої —
лежав в труні без голови.
А десь цвіло зелене поле,
і плакав похоронний дзвін.
III
Хтось по-французьки влучно цвенькав,
коляски, бонни і ляльки, —
а на базар дівча маненьке
ходило красти житняки.
Воно смугляве, синьооке,
почує: — Ївго! — і біжить.
А світ далекий, світ широкий,
і хочеш, як і люди, жить.
І кожний вечір пил із поля
та де-не-де в вікні вогонь.
Ідуть корови чередою,
і тепло пахне молоком.
Надмірна праця, дим огидний,
а сині пальчики тремтять.
Отак її життя невидне
йшло од гудка і до гудка.
IV
Але, нарешті, вечорниці,
там голос Івги — той дзвінок.
А в небі хмари, ніби птиці,
і зорі дивляться в вікно.
Прийшов з Мартовського веселий,
і з ним осталась ночувать.
А вітер щось у стрісі меле,
й важніє тепло голова...
І баче над собою очі
такі солодкі та ясні...
А вітер меле і ґерґоче,
дзвенить і плаче у вікні.
Кімната пильна і порожня,
в кутку з помиями відро.
А мислі темні і тривожні,
як на спідниці перша кров...
V
Од меленіту жовті руки,
з другим побачення в кіно.
А серце з перебоєм стука,
бо перший розлюбив давно.
У цього макова хустина,
він дома пан свого добра.
Водив на вистави й картини,
і за насіння в клуні брав...
VI
На фронт попала випадково, —
проспала станцію свою.
Кресали, цокали підкови,
і от вона уже в бою.
Ідуть жіночі батальйони,
а німці із землі огнем...
І Ївга серед них холоне,
залізний вітер їх жене...
|
