Архип Тесленко

За пашпортом

А чоловік йому:

— Не бійсь, хлопче, оце то й іти против зими, щоб ти знав. На зиму всяке додому, а там же... якби ти знав, скільки скоту того, овець... Куди твоє діло... Оце то й іти!..

Парубок підняв голову та так дивиться на його.

А він:

— Куди твоє діло... чи воно старшина ще не скоро?.. Закурить би... — вийняв люльку з кишені, кресало. — А там робить, а там... куди твоє діло... Оце то й іти... против зими... скоту того, овець!.. Не бійсь, чуєш!.. Я вже водив старців там, знаю... Я знаю, чуєш... Куди твоє діло!.. Та там бува, що попадається добре, так і зна його...

Закурив і почав:

— Як був я ще парубком та зимував раз там же таки. Ну, вже ж і на людей на добрих налучив!.. Сім'я невеличка: дід, баба та дочка Маруся, та десятин двадцять землі в їх. Ну, вже ж що добре й було, так і зна його... Попоробив трохи, — оддихнув... А харч?.. у нас і на Великдень такої нема: мнясо тобі, молоко тобі, прямо як кабанові!

Парубок слуха вже, слуха.

— Завів тоді й я ряшку, — куди твоє діло... прямо як решето!.. А шия... хоч обіддя гни, отака-о!.. — Дядько показує, яка була шия, яка ряшка, а парубок аж осміхнувсь:

— Так там, так там, — каже, — і молоко й мнясо дають?

— Куди твоє діло, парень... По саму зав'язку!

— Що ви думаєте! — дивується парубок. — А тут галушки, — і в пельку не вб'єш.

— Отож бач, а там... є, там, — куди твоє діло... там живо ряшку наб'єш.

— Та коли б... коли б дав бог! — осміхається парубок. — А то тут... підтягло мене, і дівчата гидують: халєра, кажуть.

— От бач, а там, — куди твоє діло... Якби ти знав, що ще мені з дочкою було з хазяйською!.. Отож побув я в їх, — зробився таким парнягою... Вона й помітила — зачіпать почала: оце як іде поз мене, та усе, мов ненарошне, та й зачепить, рукою абощо, та й зачепить... Та так тими очима й поведе, та ще й осміхнеться...

Парубок почервонів-почервонів, та аж рот роззявив та слуха.

— Та ще й осміхнеться... А я... не посмію ніяк. «Ти он хазяйська дочка, — думаю, — та сяк, та так, а я що таке?..» А то перевертаєм сіно раз, та випало так, що з нею вдвох тільки. Ось оддихать посідали. Вона взяла квіточку та хвось мене, а я одваживсь та й її. Вона тоді до мене так близенько... та й дивиться в вічі мені, та й дивиться, а далі: «Я... люб-лю... тебе».

Тут парубок аж губу лизнув. А дядько:

— Ну й нічого. Не знаю, що вже було між ними, тільки після того вже старий давай натякувать мені: «Легко дихать тобі, — каже, — уже не зажаліємось на тебе: ти й правдивий, ти й роботящий, ти й хазяйливий... Якби нам бог приймака такого послав до Марушки...»

Далі дядько тільки головою схитнув. А парубок так радісно:

— Так там... так там... і... із наймитів — ось хоч би й я — приймають...

— Ого, чому не так? — каже дядько.

А я до дядька:

— Та й як ваші прийми?

Дядько почухав під брилем.

— Ех,— каже, — скушено мене... скушено, бодай їх чорт батькові. Повіз пшеницю у город, та дала морока земляків побачить. Ну, звісно, у погріб... Ну, звісно... поналигувались, як... бодай їх чорт батька налигувавсь! Без копійки вернувсь. Не вшанувавсь, знаєш.

— Ну, мене не скусять! — аж крикнув парубок, почервонів, та аж з місця схопивсь. — Мене не скусять! Я якомога... коли б дав бог... буду шануваться! — І знов сів.

Далі дядько розказував, як старі не злюбили його, як розщитували, та як дочка плакала за ним. А парубок уже й не слухав нічого. В йому, видно, або надія ворушилась, абощо, бо й не всидить ніяк: то так сяде, то так, ногу то простягне, то на коліно поставить, то сюди, то туди гляне, і оце мовчить, мовчить, та так ні з якої речі:

— Я буду шануваться... коли б дав бог!.. І... ну, як же воно, як ото чоловік — хазяїн?.. земля в його... як воно?.. Та й батько ж зрадіють тоді!

Або погладить усики, скине картуз, погладить чуб і те ж...

— Як же воно, як люб... як любляться ото... хм, хм... — осміхнеться та аж слинку ковтне.

Як ось приїжджа старшина. Не вспів ще й з воза встать, як він до його, картуз з голови та так весело:

— Здрастуйте!

— Здоров, — каже той, — чого тобі?

— Пашпорта, господин старшина... Піду... далеко... аж на той край, — показав рукою, та й засміявсь.

Старшина насупив брови:

— Обожди, — каже, — ти... твоя як фамилія?

— Павло Грищенко.

— Нікаких же пашпортов!.. Твій барин заявленіє дав не видавать такового. Ти самовольно пішов од його... Свиня... роби ступай!

Парубок уже ні слова, ні півслова. Стоїть, як скам'янів, та побілів-побілів. І вже не скоро, дивлюсь, поклигав кудись як неживий.