Архип Тесленко

У городі

Після великодня торік була якась неділя. Я пообідав і пішов у садок. Чого й пішов?.. Просто так, подивитися, як дерево цвіте.

Ну й цвіло ж! Вишні там у нас, чи повірите, як молоком пообливані були: сонце світить, а вони вже білі-білі стоять. Бджоли поживились тоді: ще, як на те, тихо було, так вони одно в'ються, одно гудуть. Гарно так було, та пах такий був. Ще соловейко як піде «тьох-тьох-тьох» — аж дух радіє.

Стою... Як ось... «трісь!» щось так збоку. Що воно, думаю. Прихиливсь та й дивлюсь. Коли воно — Петро, парубійка Омельків, лізе-лізе у садок у Симонів. І такий празниковий: новий картуз на йому, ще й набакир, нова чумарка розхристана, і жилетку синю видно. Переліз і чалиться... Куди ж це він? Аж... я й не туди-то... Маруся під калиною! І така: в квітках, у намисті, у керсеті в новому, у сорочці у вишиваній... А сама... так і жевріє, бровенята так і чорніють — ну, як квіточка ж, ще в косі й стьожка червоніє. Сидить і перебира якісь квіточки голубенькі. Петро причаливсь та так злегенька:

— Тю!

Вона й жахнулась, підвела головку, як ясочка, та й засміялась:

— Іч який, — каже, — ось я тобі... — та й ударила його квіточками по чумарці. А він пальцем на неї.

— Ну-ну-ну, — каже, — чого на вулицю не йдеш?

А вона йому: — Хай ще збираються, — та сіп за полу його. Він так і впав коло неї, вхопив її за шию рукою, а вона його квіточками так злегенька по лиці, по лиці, далі й схилилась на його...

Як уже вони милувались там, що шепотіли — не знаю... Бачив тільки, що вона часом за груди бралась, на соловейка позирала та до його тулилась. Він до неї... Я й думаю: от щасливі люде. Як ось... Що ж «ось»? На мою думку, і хай би ото вони так раювали. Так... Слухаю:

— Марусю, Марусю! — гукає Симін од хати. — Іди лиш, — каже, — сюди.

Обоє так і посхоплювались. Петро й каже:

— Мо’, старости... тепер вони вештаються.

Маруся обтрушується, обгладжує спідницю, вирвала травиці, обміта черевички...