Архип Тесленко

Любов до ближнього

— Ще й до стіни! Розумний. — кажу. — А воно ж пушок на стіні ото, та ще коровки божі такі з-за дощок виглядають. — Лягай, — кажу, — сам поуз стіну!

Він нічого вже. Чи так, мов, то й так. Положив у голови ганчір'я своє. Я з спини на бік повернувсь. Уліз він... Та й сердито ж зробилось мені. Раз, що стіснив він мене, а вдруге — дивлюсь, яка ще й сорочка у його з-під піджака вигляда, а який і піджак! «От лихо, — думаю, — де ти взявсь на мою голову!» Та аж не лежиться мені, ногу то простягну, то підкорчу. Як ось він:

— Ой, ой, земляче!.. Не дуже.

— Що там не дуже? — кажу.

— Ногу мою... зачепив.

«О, — думаю, — яка цяцька нога в тебе». Далі — зирк-зирк на неї, — аж вона в його ганчір'ям обмотана поверх чобота.

«Це так щось, — думаю, — мабуть, підошву збув, та соромно вже... Гляди ще, — думаю, — як засну, та стягне з мене...»

Він підвівсь, поглядів її, та аж засичав.

«Ач, ще й прикидається, — думаю, — щоб і не подумав ще. Оце якраз стягне чоботи з ніг!»

Ще лютіше робиться мені... «І де ти, — думаю, — взявсь на мою голову?» — І я знов зачепив йому ногу. Він на сей раз нічого мені, тільки так застогнав болісно. Я не витерпів:

— І чого б я ото маніживсь, — кажу.

Він якось досадно-досадно мені:

— Ех, земляче-земляче, — каже, — якби ти знав, яке мені горе, ти б не сердився так.

Я трохи легше до його:

— Яке ж тобі горе? — питаю.

— Не віриш, то подивись, — одказує він мені.

Підвівся, давай ганчір'я розмотувать. А ганчір'я те в грязі та так і позлипалось. Далі скинув чобіт, мотузками зв'язаний, одкинув ще якусь ганчірочку в гнояці. Підвівсь я на лікоть, глянув... нога, як колодка... а з великого пальця так і слезить.

— Ой, затуляй швидче! — «Бідний», — думаю. Мені жаль його стало. «І чого я, — думаю, — так сердивсь на його, не вірив йому?!»

— Тим-то, — каже, — й не хотілось поз стінку мені. На сирому та холодному страх крутить як, а тут ще змерз так.

— Значить, посунусь дай, — кажу.

— Спасибі, лежи вже.

Дивлюсь на його.

— Так таке, — кажу, — тобі... Де ж це ти здобув собі такого?

— Місця шукав, — каже.

— Як місця?

— Та так. Пішов на заробітки в Одес. Ждав-ждав на товчку — ось-ось найме, думаю, хто, ось-ось найме. А воно... пройшов і місяць і другий — ні. А нас там — сила. Які були грошенята — проїв, одежа була й так порвана, я ще дорвав. Що ж далі робить, думаю... дай по якономіях подамсь. Подавсь. Ходжу по степу. Як тут розталь саме, вода пішла, а в мене чоботи драні. Як побродив я по балках, як побродив... Місця ж не знайшов, а достав...

— Так ти в больницю, — кажу.

— Просивсь я в Одесі. «Нема, — кажуть, — місця. Найми, — кажуть, — квартирю собі, ходи, — будем лічить». А я ж за віщо найму? У мене ж ні копійки. Я ж тим і живу тільки, що дивлюсь, як їсть хто, та шматок хліба випрошу. Переночувать ось та насилу-насилу впросивсь: і до плачу приходилось. Так-то без грошей!

— Так ти ще у Києві попросись у больницю, — кажу.

— Е, ні... Казали в машині мені, що і тут те ж саме.

— Хм, так тоді... додому, — кажу.

Він ковтнув щось, мов удавивсь, та й нічого. Далі передихнув так важко та:

— Нема в мене... дому.

— Як нема?

— Як палець я. У наймах родивсь, у наймах ріс, у наймах... батько й мати померли.

Помовчав, потім руку до очей, а сльози тільки кап-кап з-під руки.

— Чого ти? — кажу.

— І світ великий, і прихилиться нема тобі де, — промовив він.

Помовчав, а далі й каже:

— Не знаю, як монастир ще...

— Що монастир? — питаю.

— У монастир думаю. Тільки що вже опізнився сьогодні. Нарошне це й забився у Київ. З машини тільки що. Попосуляли кондухторі. Нарошне й забився. Тут монастирів багато, думаю, то чи не можна б хоч як-небудь... у куточку де... в странній. І щоб шматок хліба коли. А я б звідтіль у больницю ходив. Я думаю — можна так?

Подививсь на мене, потім:

— У монастирі ж по-божому все.

Я дивлюсь на його та й думаю: ай справді... Чи не довідаться б і собі в монастир.

— Он що, — кажу, — підемо завтра вдвох!

— Підемо, — каже.

І він кашлянув і ліг. Було вже пізненько. Уже хіба тільки два-три чоловіки сиділо, курило, а то лежали, як дрова. Особливо долі: і вздовж, і впоперек, і навскосінь... Хропли, сопли, деренчали.

Розвиднілось. Умились ми, пішли. Холодно надворі було. Вуси так і шерхли; хмари так і ганяли по небу, — сонечко вигляне та й сховається. Товариш мій зігнувся-зігнувся та йде так помаленьку, — ногу тягне. Я теж придержую ходу. На пішоході нас минають, штовхають.

— У який же б монастир? — каже товариш.