Архип Тесленко

Поганяй до ями!

Він і почув, як обернеться.

— Що-о, ти людей бунтуєш? — визвіривсь на мене. — Домократ! забастовщик!

— А що ж ви, — кажу, — чоловіка хворого підгоните?

Він:

— Ладно. Ти-и вже давно на прикметі у нас.

Світає. Лежу дома в хлівці, слухаю: лемент на городі.

— Давай нам його! Де він? — хтось гукає на батька.

Не встиг я убраться, як ідуть до мене — врядник і два козаки з нагайками. Хвосьнули разів скільки мене, ведуть до хати. А біля хати стоять батько й становий.

— Ану, де твої книги? — становий до мене.

А батько:

— Ага, дочитавсь!.. дочитавсь! — на мене так тремтяче.

Кинулись трусить мене. Поперекидали, де що не було й у хаті й біля хати. Не знайшли нічого такого, до чого б причепиться можна було, а проте становий:

— Заарештувать його! — гукнув до врядника.

— За віщо?! — скрикнув батько.

Становий так єхидно:

— А, ти не знаєш!.. Он бунтовщик. От у Гливи на віщо він призводив людей?

Посідали козаки на коней, погнали мене.

— Боже мій, боже мій! — б'ється матуся.

Судили мене, оправдали, та що мені тепер з того? Встигла тюрма й до суда забрать здоров'я, забрать надії, розбить життя.

Пам'ятаю: стояли раз добрі морози. Холодно в камері. Вікна побиті, сніг так і біліє на їх, а топиться тільки для слави — і комин холодний. Сиділо нас тоді чоловіка з вісім у камері тій, селяни усе. Ходимо то до дверей, то до нар, позгинались.

Носи сині в усіх, руки подубли; в того кашель, у того нежить, а в того вуха заклало. Що тут робить? Просимо «старшого», просимо начальника:

— Пожалуста, шибки повставляйте та топить побільше веліть.

— Харашо.

Проходить тиждень, проходить і другий, — усе «харашо». Довго ж це так буде? Підходжу я раз до прозурки.

— Діжурний! — гукаю. Не чуть. Удруге. Не чуть. Я давай стукать у двері. Біжить.

— Чіво бйош двері! — кричить.

— Поки ж ми, — кажу, — будемо мерзнуть отак?

Ні слова. Пішов. Ось трохи згодом начальник іде.

— У карцер його на троє суток, на хліб, воду.

Взяли мене, укинули у яму якусь. Вогко, поночі, тісно. Сюди повернись — стіна мокра, вонюча, туди — теж. Діл кам'яний, холодний як лід, а одежі на мені одна чумарчина. Топцююсь. Прийшла ніч. Прилягти нігде, присісти хоч би — нігде. Схиливсь на одвірок, куняю. А то на третю вже ніч стою, ноги підкошуються мені, голова хилиться. Ліг, не знаю и як. Полежав правим боком на холодній долівці, та це й дістав собі. Болить у боці й болить. А зворухнись до чого — колька, задишка.

Так отаке-то мені! Молодий, жить би, працювать би... Та ще хоч би з навкола не досаждали, а то:

— Ага, — радіють багатирі, — так йому й треба, щоб не був дуже розумний!

Мотається, мотається батько сам... знесилений, стомлений, так сумує сердешний. А тут ще й хата хилиться, хлівці боком лягають. А в матусі, мабуть, і очі не висихають ніколи. Бідна матуся!

— Сину мій, сину! — плаче. — Та я ж ждала невісточки... Та я ж думала, що ти й сам житимеш та й ми, немічні, за тобою, а ти... Та як уже нам і ховать вас навірилось!..

Така слаба, нездужаща, гріє липину, ромашки мені:

— Лічися, мій синочку, лічися.

Посилає й до лікаря у больницю. Ходив.

— Що ж, — каже лікар, — це хвороба така, щоб вилічить її, треба їсти добре: м'ясо, яйця, молоко; стерегтися простуди, у чистому повітрі жить.

От і лічись! Де я візьму їства такого? Огірочки, картопелька — оце моє їство! Або як я устережуся простуди тії: удягтися ні в віщо, в хаті холодно, топиться гнойком; повітря: дим, чад... По-о-ганяй до ями!