Архип Тесленко

Тяжко

Тяжко Грицькові. Шукав правди в людей, і за те його увільнили з заводу. Що ж це робить йому? Злидні, сім'я у селі... І по заводах усяких тинявся уже, і по домах «трудолюбія» вештався. Хоч кричи, нігде роботи нема. А це був на товчку. Пікся-пікся на сонці, озиравсь-озиравсь на всі боки: ось-ось, може, хто хоч на поденщину візьме його, попоїсти хоч буде, — не їв ось другі сутки нічого, — дарма. Іде пішоходом, похнюпивсь, сердитий, сумний. Тут ось і там в'ються кокарди, погони, ґудзики; усяких кольорів панії, панночки. Такі вони противні йому.

— У, пики! — стискає він зуби.

Трамвай дзеленчить, карети гримлять, будівля стоїть величезна така, золото ось і он сяє в крамницях.

— У, багачі чортові! — з злістю шепоче.

Ось булки, ласощі всякі визирають з-за скла. Смачні-смачні пахощі чуються. Так і котиться слина йому. Ось апельсини, лимони в підвалі, жовті, пахущі. І зернята, і лушпайки їв би, здається йому. Рундук ось якийсь довжелезний, виноградом диким повитий. Столи. Пани, пообпинані білим, за ними сидять, жвякають щось. М'ясом страх несе звідтіля. Аж у горлі Грицькові лоскоче, аж у його піднебення болить, так йому хочеться їсти.

«Та хоч би ж хоч сухарик, хоч кісточку», — думає.

За одним столом випивають он щось, так і летять бризки з стаканів, за другим — вирегочують.

«У, мизаті, гладкі!» — хочеться крикнуть Грицькові.

Швендяють лакеї, зуби скалять, вклоняються.

«Цуцики погані, підлизи!» Зціпив зуби, іде. І сердито ж йому. Міг би, так і їв би усіх, все б так і перекидав догори. «У, життя, — думає, — чорти б забрали тебе!»