Архип Тесленко

Як же так?

І до Порядинського написать треба буде. Це вже з півмісяця тому, як був лист од нього. Смішний! Перед іншими так кирпу гне, так несеться, а перед нею... «Ангел ви небесний, — пише, — щоночі снитесь». От і цей... Багато од Саші багатший, красивіший, такий повний, рум'яний, а не подобається їй. Якийсь він... тільки й розуму, здається, в його, що ніс драть угору. А все-таки піджигнуть би його. Нехай... Та як би щоб і Саша знав, що він такі листи шле до неї. Хі-хі!

Встала Таня, далі давай ходить... Так їй весело, гарно. Лампа з-під голубої будки світить таємно-таємно якось. Гоголь, Тургенєв на стіні в напівтемряві висять такі... всміхаються до неї неначе. За боковими дверима, що заставлені шафою, чуть, черевик рипить: квартирує студент якийсь там. Блідий сам, блідий, худий. Чогось розходився це й він.

А Порядинський, здається, закохався у неї, та й добре. Так було літом радіє, як вона обізветься ласкаво до його.

Ех, літо! Літечко, любе, дороге!

Село. Гай. Дуби, липи, тополі... таке все кучеряве, зелене стоїть, попростягало гілля. Ліщина порозлягалась сюди й туди. А купало зелене, густе, так радіє-цвіте. Бредуть ним студенти, курсистки, — багато їх там, — дачі усе, — регочуть, балакають, шукають губ. Як гарно! З-за гілок зазирає в гущавину сонечко. Мухи: джж!.. у повітрі. Інша розправить крильця та й висить так. А вітрець запашний-запашний шарудить листячком. Ягідки червоніють тут ось і там. А ось... визирає, визирає з-під кущика шапочка бура, — грибок-пузанець стоїть.

Сміха раз було. Знайшов Саша був одного та й показує Наді Левченковій, балакає до неї, всміхається. А вона, Таня, ось тут, за кущем, її і не бачить, здається; а в гай ішли під руку, вів він її, і так близенько тулився до неї, Таня до його. Стій же тепер! Ось недалечко Порядинський шелестить, щось мугиче. «Іван Іванович! — до його вона. — Знайшли вже що?» Так той і вродився коло неї. Балакає Таня до його, регоче. Ну, це ще нічого. Ось вийшли на просторе всі. Вона хіп під руку його, ніби в жарт. Ідуть так. Іде Саша збоку травою... сам; вирве квіточку яку, пахає і на неї, на Порядинського так позирає. Та допекти ж, завгорить йому! Вирвала далі квіточку й Таня та хвось нею по плечі Порядинського, хвось! Цей дурень радіє-радіє, а той... гарячки кача.

Підійшла до вікна Таня. Високо, аж на четвертому поверсі вона. Електрика сяє на улиці; трамвай гуде, креше вогню; люди чорніють; гамір, метушня. Таке все це учора було їй огидне, чуже, а сьогодня... чого сьогодня усе таке гарне, близьке їй?

Одійшла од вікна, знов ходить.

Бувало літом усього. Кашу варили не раз. Чудова раз була ніч. Тихо-тихо скрізь було. І не зворухнеться гай, неначе застиг. Ставок. Місяць у йому червінцями грає; бовваніють верби над ним; блимає вогник під вільхою; гомін, регіт, — вариться каша. А ось на горбочку, під дубом сидять у траві: Саша, Таня. Мережки од місяця кучеряві, кошлаті лежать коло їх і на їх. Пахощами, медом тягне звідкілясь. В напівтемряві он якийсь кущик чорніє, тьох-тьох соловейко в йому. Груди в Тані чогось так підіймаються, і так швидко їй дихається. І ось... хилиться, хилиться Саша до неї:

«Я вас... кохаю», — шепоче. Ой!..

Таня підійшла до стола й сіла.

Під шафою цвіркун сюрчить. За дверима вже чути — гомонять.

— Чортзна-що! — чути млявий голос блідого студента того, — і літо пропало, і сам звівсь ні на що, — по репетиціях бігав, і в університет таки платить нічим. Справив це-те, за кватирю оддав — і всі гроші. Що ж, з батька тягти? Нікуди далі вже. На шиї в нього і так чимало вже. Багато хіба оселедцями виторгує? А тут і репетиції, як на те, не знайдеш уже. Виключать з університету... Ех, життя!

Слухає Таня.

«Бідний! — думає. — І «літо пропало», і ні за що вчиться. Г-м!» А в неї... в неї аби б тільки вчилась. Не оселедцями батько торгує, а... економію має.

— Не журись, товаришу, — балакає далі якийсь веселий незнайомий басок, — виключать не виключать, а... результат життя однаковий.

Помовчав млявенький голос, далі:

— Добре, в тебе репетиція є і дома це-те.

— Що? Хе-хе! — той йому. — А й не було б? Пий, саме краще. Я оце, брат, хрюкнув уже.

«Неудачник якийсь», — подумала Таня. Взяла листа, знов дивиться в його.

«На різдво побачимось, — кинулося їй у вічі в йому, — а там... Великдень... Соловейко... Садки зацвітуть».

— Ах, коли б швидче! — всміхається Таня. — А там... там літо... Боже! Знов гай, місячні ночі. А там... вчиття покінчають, — поберуться... Коли б! він інженер, вона лікарка. Економія у його, у неї... Живи, поживай. — І Таня аж бровою моргнула, так їй гарно зробилось.

— Добре багатим! — чуть голос блідого. — Як ось був у нас на першому курсі Порядинський Іван. Що йому? Син поміщика-багача. Не ламає голови, чим заплатить. Живе. І жіноцтво йому, й опери, й гулянки усякі.

Помовчав басок. — Ну, і що з того? — почав. — Яка мета цього? Які наслідки? Де все те тепер?

— Як де? Перевівсь у Петербург, в університет... Йому й там це все є.