Реклама на сайте Связаться с нами
Твори українських письменників

Григір Тютюнник

Деревій

На главную
Твори українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
Творчість Григора Тютюнника

«А вже ж не хто», — відповів у думці Коряк, міркуючи, що горланити йому, старому чоловікові, не личить, а як там комусь треба буде переконатися, він це чи не він, то прийдуть.

Ходив до нього завжди старший сошенянський пасічник дід Прокіпко — не про щось там дрібне погомоніти, а про життя.

Він і розмову так починав: «Давай, лишень, Даниле, про життя поміркуємо... Які дива за зиму чував або видав?»

Коряк любив такий зачин, однак першим балачки не заводив, зважаючи на те, що Прокіпко старший за нього на цілих п'ятнадцять років, а отже й мудріший на цілий ківш.

«Н-да... — починав пасічник, закручуючи цигарку з Давидового кріпачку. — Життя наше, як теє колесо: котиться, котиться, з гори на гору, з гори на гору, тоді цоп — упало...»

І починалася балачка.

«Ну, як сю зиму сторожувалося?» — цікавиться Прокіпко, вмощуючись під вербою так, щоб стовбур у спину не муляв.

«Ет, не питайте», — одказував Данило й заходжувався розважливо, з довгими значущими паузами, оповідати, яка на нього недавно, вже напровесні, незгода трапилася.

«Сиджу якось уночі під коморою, курю, наслухаю, що де робиться. В конторі саме якась нарада закрилася, люди розходяться. Бачу, і до мене хтось чимчикує. Підійшло, чую, постояло, похекало. Думав обізватися, спитати, хто, а тоді така гадка: як треба чогось од мене, само скаже, не треба — піде...»

При словах «постояло, похекало» Прокіпко нашорошувався, зводив на співбесідника очі, що з ним траплялося дуже рідко, очікуючи на щось незвичайне, якесь диво, а Данило, помовчавши, вів далі:

«Одсторожував я, пішов додому, сів снідати... Коли це рип — посильний. Так і так, товариш голова викликають. Приходжу. Тільки на поріг, а він: «То ви, Даниле Кіндратовичу, може, скажете голові в очі, откровенно, що не уважаєте його, що він для вас не авторитет?»

«Чого, з якої речі?» — питаю.

«Ну як, — одказує, — підійшов учора до вас, а ви курите, очима дивитесь і — ні «здрастуйте», ні «до побачення». Я все ж таки голова...»

«Кажу йому: чув, що підходив хтось, а здоровкатися не здоровкався, бо не впізнав — бачу погано».

«Ну да, — сміється, — зірки на небі, самі ж хвалилися, бачите, а голови й за крок не признали?»

«Та, кажу, може б, і признав, якби ж трохи далі стояли. Обидився...»

Прокіпко на те ані пари з уст, попихкає димом, похитає головою та й подається на гору до пасіки. А вже другого дня, знову завітавши на розмову, скаже:

«Так, гомониш, обидився... Угу... Ну, хай пообижається. А ти мені краще поясни, бо ти молодший, грамотніший, чого воно так, що в нас дванадцять місяців на рік, а у калмиків тринадцять?»

І то вже йому аж до вечора вистачить — міркувати та дивуватися, чого ж воно так сталося...

Взагалі Данило за багато років приятелювання з пасічником помітив, що той не любить бувальщин («Я таке й без тебе знаю, надивився»), а все навертає розмову на щось незвичайне, дивовижне, хоча воно й вигадане, якщо не кимось, то самим Прокіпком...

Погрівши над багаттям руки, що затерпли од лантуха, та коліна — вони в нього завжди мерзнуть, — Данило виймає сітку і йде на рів ставити: до вечора, поки прийде Прокіпко, треба юшки зварити.

У рові води мало, на вершок-два, але риба є, здебільшого в'язь, що виходить у повінь пастися на луки, а як вода спадає, повертається в річку. То Данило, вважай, не ловить його і ніколи не скаже, що ходив рибу ловити, а скаже: «Перейняв двойко на вечерю».

Коли сітка виставлена — зяє угорі діромаччям, тільки внизу ціла, залаштована сировою ниткою, — Коряк повертається до сторожки, вимітає звідти прілі гриби, що проросли по кутках і під примісткою ще восени, сушить, переколошкує сіно, розкладає на поличках своє начиння, але найприємніша йому робота — розперезати снопик деревію і ощадливо, по одній стеблині уквітчати ним стіни, низеньку стелю, холодні темні кутки, а тоді сісти на коритце, перекинуте догори дном, і дихати, дихати так розкішно, глибоко, що аж у грудях щем... Тільки після цього він може сказати лісникові, Польці чи Прокіпкові, що вже обжився і до самої осені навіть гадки не має в село повертатися, хіба на неділю або як гості з Харкова прибудуть — дочка, зять і онука.