Григір Тютюнник

Азарт

Дядьки уперлися обіруч у брудні боки «Волги», напружилися так, що аж у правому оці в обох потемніло (це в дитинстві і в Сергуні, і в Олекси забрала ліве око якась лиха хвороба) . «Р-р-ра-зо-о-ом!» — скомандував пречудесним тремтливим тенором Сергуня Чабан, голова піддав газу, і машина вискочила на піщану твердину.

— Ну й сила ж у вас, хлопці! — порадів Юхимович, висунувшись із кабіни. — Спасибі. Тільки те... ви там дивіться сьогодні, щоб «мир і тишина», як у тій пісні співається.

Сергуня і Олекса ніяково покашляли обидва, однак промовчали. А коли голова поїхав, знайшли калюжу, що ледь мерехтіла при зорях, помили руки, витерли об кухвайки, і Олекса Помазан прохрипів:

— Уже хтось доніс. Ти ж диви, гадство, і вночі не сплять! Треба піймать та бобу дать.

Але Сергуня думав не про те.

— Помогли на свою голову, — озвався він нескоро. — Тепер Юхимович скаже: здорові лути, а затесалися в сторожі. Нехай ідуть на силос!

— Не має права. Ми — інваліди! — так гаряче і страшно прохрипів Помазан, що в ближнім дворі сонно загарчав пес.

Вони закурили і рушили далі, пускаючи по вітру іскри з цигарок.

Уже три роки Олекса й Сергуня, рано (як інваліди) вийшовши на пенсію, сторожували ферми. Олекса — корівник і телятник, Сергуня — все інше: курей, гусей, свинарник і конюшню з чотирма конячинами.

— То що сьогодні — граємо чи... оддихнем після вчорашнього? — спитав Помазан і догідливо присвітив ліхтариком під ноги Чабанові, щоб не спіткнувся бува об що. Він ще змалку був у Сергуні за підручного, хоч і односилок з ним і не з боягузів. — Тільки цур не так, як учора. Ну його к бісу так грать.

— А ти не дурій, — сказав Чабан. — Ти в грі дурний.

— Х-хи, ти кращий... Зразу за петельки хватаєш...

— Ш-шо-о? Ти ж, ти мене перший ухватив! — вражено зупинився Сергуня.

— Я тебе тільки за плече торкнув. Забувся?

— Х-ну, дає!.. — Сергуня кілька разів голосно хмикнув, удаючи, буцімто він до краю здивований, обурений і майже приголомшений, і далі вони пішли мовчки, пригадуючи обидва, хто ж таки кого перший узяв учора за петельки.

Біля сторожки, прибудованої до гаража хатчини, Помазан сказав:

— То хоч тепер ти згадав, що ми разом учепилися один в одного — ти в мене, а я в тебе?

— Словом, граємо. Що було, те пройшло, — примирливо мовив Сергуня.

У сторожці, що встигла геть вихолонути за короткий осінній день, вони трохи присиджували, відпочиваючи од хвилювання і напружено дивлячись один одному в праве око, — так два півні-суперники обходять кружка один одного, черкаючи землю крилом, перед тим як почати битву.

Далі все робилося мовчки, у любій братерській злагоді: один ішов обходити ферми — всі, від корівника до гусятника, другий підмітав сторожку, розставляв на свої місця стіл, табуретки, ослін, розкидані за вчорашньої чубанини попід стіни, тільки телефон у кутку на тумбочці, чорний, блискучий, офіційно мовчазний, залишався там, де й був, — навіть у найзапеклішій сутичці, коли все в сторожці летіло шкереберть, телефон лишався недоторканим: його підключили до сторожки недавно, і Сергуня з Олексою боялися його і водночас шанували як порядок і закон. Потім розтоплювалося в буржуйці — соломкою, білими осиковими дрівцями, що гули і пострілювали в чавунному череві грубки. Сизий дров'яний димок підіймався під стелю, ходив попід нею хвилею, несміливе перше тепло обторкувало холодні глиняні стіни, ледь чутно подзеленькувала шибка од вітру — значить, од річки вітер, з-за сосни, північний... А Господи, який тільки довгий сей день був!

Вони грали й раніше. Але в карти. У звичайнісінького дурня. Та й то лиш для забави, аби ніч нудну, осінню, з дощем та стогоном у голих деревах якось одурити. Грали, можна сказати, мирно. Траплялося інколи, що й посперечаються, не без того, але ж до борюкання таки не доходило.

— Чим то ти вдарив? — спитає, бувало, Помазан, бока нахиляючи голову до побитої карти.

— А ти подивись, подивись! — вигукує Чабан зухвалим тенорком, за яким чутно смішок, а сам думає: «Додивився, невірна кров!»

— Бачу, король бубновий... А козир що? Що козир, питаю?

Тоді, так само бокасуючи головою, щоб націлити око в карту, а ще щоб заховати лукаву усмішку, нахиляється над столом Сергуня.