Григорій Сковорода

Вбогий жайворонок

...Тетервак, налетівши на мисливську сітку, почав щосили жерти пишну наживку. Нажершись по вуха, ходив надимаючись, вельми задоволений із себе, як задерикуватий, модно вдягнений юнак. Ім'я йому було Фридрик. Родове ж, чи фамільне, чи, як у народі кажуть, прізвище — Салакон¹.

Якось пролітав Сабаш² (жайворонкове ім'я) на прізвище Сколар. «Куди поспішаєш, Сабаше?» — вигукнув надутий тетервак.

Сабаш. О коханий Фридрику! Мир тобі!

Салакон. Фе! Тут тхне школою.

Сабаш. А мені милий сей дух.

Салакон. По губах салата, як співається в притчі.

Сабаш. Радію, що нюх ваш вилікувався. Раніше ви скаржилися на нежить.

Салакон. Потершись, брате, між людей, нині я вже все розумію. Не втече від нас ніщо.

Сабаш. Тетерваковий розум гострий, а нюх ще гостріший.

Салакон. Тихше, друже мій. Адже я тепер неабиякий чин.

Сабаш. Перепрошую, ваша милість! Їй-бо, не знав. Тому-то і хвіст ваш, і чубик ваш нині роздуті новомодними буклями і кучерявими завертасами.

Салакон. Звичайно. Шляхетний дух від моди не відстає. Прошу, голубчику, зі мною потрапезувати. Дав мені Бог статок. Чи не бачиш, що я ходжу по хлібу? Хіба се не Божа милість?

Сабаш. Смачного вам! Їжте на здоров'ячко, а мені ніколи.

Салакон. Як ніколи! Чи ти здурів?

Сабаш. Мене послав у справах батько.

Салакон. Облиш! Поїси, потім справишся.

Сабаш. Заради черева хіба можу знехтувати батьківську волю, окрім того, стережуся споживати чуже добро. Батько мій змолоду проказує мені сі слова: «Що не поклав — не руш!»