Григір Тютюнник

Обмарило

Палажка солодко зойкнула і, ховаючи посмішку в хустину, гнучко одсахнулась од чоловіка.

— Може б, ти, батьку, каганчика поки що погасив, — щебетнула вже од порога. — А то таке: і лампочка горить, і каганець...

За інших обставин Антін, звичайно, нагримав би на дружину або сказав отак: "Ану не гавкать!" — але сьогодні, як бувало на свят-вечір, лайка не йшла йому на язик.

— Нічого, — озвався смиренно, — хай горить. Далебі, не збідніємо...

Палажка вийшла. А Антін надів скло і знову зашмарував по хаті, розмірковуючи про складні господарські справи.

Ще заздалегідь до опоросу він кілька разів ходив у містечко на базар. Прицінювався до поросят, гомонів з чоловіками, що їх продавали:

— Воно зараз, поки оце хурделить, — казав то одному, то другому, — ціни справжньої не візьмеш. Холодно. А отуди на весну карбованців по двадцять даватимуть залюбки. — І немов між іншим додавав: — Моя первістка весною наведе...

Дехто слухав його уважно і погоджувався, інші бідкалися, що немає покупця, а були й такі, що казали Антонові спересердя:

— Іди собі, чоловіче...

Антін і не ображався на них, бо таки співчував. І чим дужче співчував, тим більше радів за себе: йому вже отакого клопоту не буде...

Увійшла Палажка і внесла до хати терпких пахощів весняної ночі.

— Вже стелеться свинка, — сказала веселенько. — Заклопотана така!

Антін зупинився посеред хати, тернув долонею об долоню і підсмикнув штани.

— Стелеться, кажеш? Угу. А ти ж не забула, як це воно, як стелеться?

— Та чом би ж я забула, — образилась Палажка. — Ота, що в нас перед війною була, теж так робила: соломку писком розкидає, розкидає... Це в обід. А в полудень уже й навела. Хіба ти забув?

— Хе, забув, — пхикнув Антін, — якби забув, то оце б не знав, що й робити. А так все, як у людей: і ліса, і підстилка є...

Присів до столу і заходився обмацувати каганець: поправив скло, хоч воно й так було добре надіте, викрутив навіщось гніт, а тоді знову його вкрутив, мугикаючи при цьому якоїсь веселої пісні.

— От бач, як воно життя обертається, — мовив перегодом, зводячи до стелі пророчий погляд. — Недарма сказано: "То високо піднімить человека, то в бездну бросить навсіди..." Таке воно й є. Візьми того ж таки Федая. У сорок сьомому, як у правління проліз, так таким уже розумакою став, що куди твоє діло...

— Еге, таке пхе було, — втулила Палажка.

— У людей лихо, — продовжував Антін, — а він одно поросят на базар возить та гроші дере... Зустрів мене колись п'яний та: "На тобі, Антоне, п'ятьорку, та хоч надурику випий, бо чортма в тебе хазяйської кеби".

— Отаке стерво, — обурено вигукнула Палажка — А само ж, прости господи, матню набік носило...

— Га-га-га, — засміявся Антін. — Точно, набік.

— Кривоматній! — підсипала Палажка, теж закипаючи зловтішним сміхом.

— Бга-га-га... Кривоматній!.. — забухикав Антін.

— Хі-хі-хі-і... — зайшлася Палажка, наливаючись від напруги дівочим рум'янком. — Розтапша нещасний...

Сміялися довго, змовкаючи лише на якусь хвилю, щоб глипнути повітря або вліпити ще якесь замашненьке слово про Федая.

Потім заморилися і, гикаючи, висякались обоє.

— То як же ти, батьку, плануєш із поросятками? — трохи згодом запитала Палажка.

Антін ворухнув бровами і сточив їх на переніссі.

— Та як... — поклав руку на коліно і, починаючи з мізинця, став по черзі загинати руді оцупкуваті пальці. — Значить, одне — Йо-о-осипові, Федорці, сестрі, — пару, — К-о-нонові кабанчика... А решту — на продаж.

Надворі почало сіріти. У вікна зазирнула висока густа блакить. Світло од каганчика зробилося жовтим і куцим.

— Мабуть, пора йти, — сказав Антін. — Давай лишень мені коробку чи підрешітку, — що ти там налаштувала?

Палажка зняла з печі підрешітку, замощену теплим ганчір'ям.

— Чи ж улізуть? — спитала.

— Та повинні б. А ні, то двома заходами вносимо.

Антін наопашки, як бувало парубком, накинув діжурчину, сховав під полу каганчика, щоб не погас на вітрі, і вийшов.

А Палажка заходилася розтопляти в печі, їй було трошки сумно і шкода цієї ночі. Пригадалася молодість, любенькі розмови з чоловіком і ще щось хороше, чого вона ніяк не могла згадати...

Вже світом рипнули сінешні двері. У Палажки потерпло в грудях, а серце загрюкотіло, як перед сватами.

Антін спотикнувся на порозі й виматюкався. У пригоршні в нього вовтузилося і кувікало маленьке червоне поросятко.

— Що, не вмістилися? — тьохнула Палажка. — Я так і знала.

І раптом отетеріла, побачивши чоловікові очі — червоні з безсоння і якось дуже витріщені.

— Оце і все, — сказав Антін. — Нема більше...

— Як то немає?

— Єк, єк, — перекривив Антін. — Якби ж ти не гавкала!.. А то: "Кононові двоє, Федорці — пару"... Зараза! Увійшов, а вона вже шестеро розірвала...

Палажка полізла на піч і почала плакати.

— А щоб тобі було заціпило! — гримнув Антін і вдарив ногою по околотові.

Потім закутушкав поросятко в ряднину і поліз з ним на лежанку.

Сонний стогнав, мимрив щось і ворочався з боку на бік. Поросятко лізло йому під руку, заклопотано хрюкало, шукаючи материної цицьки. Антін спросоння сердито одштовхнув його. А вночі, перевертаючись на інший бік, наліг плечем і задушив...

Трохи згодом надворі тихо заграли багрянці і полізли у вікна. Зійшло червоне березневе сонце.