Реклама на сайте Связаться с нами
Твори українських письменників

Григір Тютюнник

Смерть кавалера

На главную
Твори українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
Творчість Григора Тютюнника

— Не їж, братва! — вигукнув хтось.

— Доки нас обкрадатимуть?!

— Помиї дають...

— Не заходь, хлопці!

Микола Чмутик з третьої групи, прославлений в училищі підсвистувач до пісні про "солов'я-пташечку", що "жалобно пойоть", заклав у рот чотири брудних, як у Тити, пальці і пронизливо свиснув. Юрба нервово зареготала, колихнулась і поточилася з боку в бік. Їгорка боляче притисли до стіни, тернули об мокрі, звіднілі двері, і він опинився в їдальні. В тиснявині бачив перед собою лише Васютине обличчя і ошкірені щербаті зуби.

— Заходь, хлопці, — злякано бурмотів Скорик. — Нам густішого дадуть! Нам — кращого... Заходь! Кращого, кажу... Ех, каврюки...

— Геть! — хрипко простогнав Їгорко і хотів випручати руку, щоб відштовхнути Васюту, але не зміг: затисли. — Вислужитися хочеш, мордань, геть!

І раптом замовк, уздрівши замполіта. Валерій Максимович стояв у протилежному кутку їдальні, заклавши руку за портупею, і посміхався у спину завпродові. Розчепіривши руки, той вештався між перекинутими столами й дверима і очманіло вигукував:

— Стій! Куди преш?.. Дай столи попідводити... Та що ж це робиться?.. Валерій Максимович... Товаришу замполіт...

Потім Їгорка знову поштовхнули. Позаду хтось налякано крикнув: "Директор!" — І вся група позадкувала до дверей, затупотіла в сінях.

Стало тихо.

— Що тут трапилось? — почув Їгорко і тільки тоді побачив директора. Він стояв коло замполіта, грізно пригнувши голову і закинувши руки за спину. — Я питаю у вас, Валерій Максимович...

Замполіт зробив до нього крок і перестав посміхатись.

— Про це ж саме я хотів запитати у вас.

Сахацький рвучко одкинув голову, так що на підборідді стало видно натерті коміром червоні попруги.

— Ви розумієте, що це — бунт, політична диверсія?..

Валерій Максимович тонко посміхнувся.

— Не розумію... Мені здається, що це лише протест обкрадених.

— Ах, он як... — видихнув Сахацький і раптом крикнув так, що Їгорка аж струснуло. — Ще ви тут порядки свої заводите, свол-л!..

Їгорко завмер: Валерій Максимович рвучко похитнулися вперед і сковзнули рукою по ремінці біля правої кишені.

— Що ви сказали?! Я — свол?.. Ах ти ж, крриса...

Директор набичив голову і проказав дуже тихо:

— Спокійно, товариш гер-рой. "Шашки вон" — минулося... Негайно ж скличте бюро!

Сахацький з прикладом крутнувся на каблуках і рушив до дверей. Скошені очі налилися кров'ю і зробилися тупими, як у незрячого.


IV

На каланчі пробемкало вже десять годин. Сонце підбилося над містечком і заграло, задзвеніло в бурульках попід залізними дахами. Однак мороз не сідав. Гостро блищали вікна головного корпусу, порипували дерева у міському сквері, з колодязя у дворі, запрудженому ремісниками, підіймалося вгору сиве маревце.

Жодна група не підходила більше до їдальні. Хлопці шукали сонячних затишків і гнулися там од морозу. Старост не було: їх покликали до директора. Майстрів і викладачів — теж. І саме оце безвладдя найдужче пригнічувало ремісників.

— Тепер будуть дошукуватись заводіїв... — потихеньку гомоніли в натовпі.

— Виганяти почнуть...

— За віщо?..

— От побачиш...

У дворі з'явився Тита: думав, напевне, що сніданок уже закінчився і йому щось перепаде з кухні. Він ходив од гурту до гурту, прикладав руку до шапки з червоною стрічкою, лагідно посміхався до хлопчаків, але на нього ніхто не звертав уваги... Всі стежили за парадними дверима.

Нарешті, з них вийшов воєнрук Вітковський. Руки, жива і протезна, по команді струнко, губи урочисто зімкнені, голову тримає високо, немов йому ось зараз мають причепити бойового ордена на очах у всієї армії, що не витримала натиску ворога й побігла, і лише він, рядовий Вітковський, вистояв і переміг...

— На плац! — хльоснув короткою командою, мов батогом.

Далі команди посипались одна за одною, майже без пауз:

— Р-ренєсь!

— Псірна!

— Етставіть...

— Р-ренєсь!

— Псірна!

— Етставіть...