Григір Тютюнник

Поминали Маркіяна

Не обминув і Стехи, котрій сам таки ж і на роботу загадував, бо "зерно гріється, а рук не вистачає". Одного разу, коли вона, зморена, натягавшись лантухів, рушила додому, Маркіян загукав їй у спину: "А ти що — найкраща? Іди мені витруси пшеницю з-за халяв!"

Обернулася, здивована, ховаючи в хустку незлостиву посмішку: "А хіба тобі, чоловіче, повилазило, що я в калошах?.."

Потім зерно вивезли в план, і Маркіян знову занудьгував, сидячи вдома. Пішов би в колгосп на нараду або на засідання виконкому — чоботи несправні, почитав би зведення в райгазеті — діти скельця з окулярів повиймали та замаюсили десь. Набився б, так не знає, хто нашкодив, а всіх бити — непорядок. Отож і одлежувався на печі щоднини та лаявся через комин, якщо дітвора зчиняла в хаті гармидер.

Якось у неділю, на храмний день, назмітала Стеха сякого-такого борошна, стулила з чим придумала жаровню пирогів: кілька з макушкою та калиною, кілька з квасолею. Роздала дітям по одному, Маркіянові два подала, а собі лишила той, що припалився одним боком. Діти заходилися їсти — повільно, ощадливо, смакуючи святкове їство. В хаті було тепло й урочисто, долівка новенькою соломою потрушена, козенята вицокували ратичками по лаві, і на них за те не сердилися — храм.

З'ївши свою долю, Маркіян визирнув з-за комина й запитав: "Там більше немає? Гм, таке, тільки жолудок роздратував", — і замовк. Та згодом знову заворушився й тихо, ніжно мовив до наймолодшої дочки: "Маню, подай таткові ще хоч півпиріжка".

Маня, витріщивши в стелю великі, чорні, як у батька, очі, ні з сього ні з того хихикнула:

"Де ж я вам візьму, як немає!"

"А в тебе, Андрійку?"

"Ги, — здивувався Андрійко. — Я свій уже давно змегелив!"

Маркіян зітхнув і замовк. Однак ненадовго.

"Павлушо, — покликав трохи згодом найстаршого. — Подивися, сину там на жаровні ні одного пиріжка більш не осталося?"

Павло одвів погляд од вікна, за котрим навкіс летів сніг, понуро зирнув на піч:

"Є один, мамин. Нам усім припало по одному, а вам — два. Ви їх з'їли? З'їли. А той нехай мамі. Треба ж якийсь порядок знать!"

Маркіян, здається, й дихати перестав і довго лежав нерухомо. Затим зліз на долівку, дістав з-під лави маленький чавунчик і, вибачливо, несміливо якось усміхаючись до Стехи, сказав:

"Я, жінко, картопельки собі зварю... Або юшки. Вигреби мені жару на припічок". Налив у чавунчик води, поставив у жар і почав роздмухувати його, вмочаючи одвислий вус у попіл. Жар заіскрився, зайнявся куценьким полум'ям. А коли Маркіян випростався знову, то одного вуса в нього вже не було, осмалився...

Таким і запам'ятала його Стеха в останній день перед хворобою: стоїть сутулий біля печі, поскубуючи той сивий недопалок, і жалібно, по-дитячому усміхається до неї.

"Отакої тобі, на старість вуса позбувся!" — тільки й сказав.

А дітям розвага: збилися на полу докупи, прискають один одному в потилицю та перештовхуються ліктями, вдаючи, що не з батька сміються, а жирують між собою...

Тоді вона взяла з жаровні свій пиріг і поклала йому в руку. "Лізь на піч, — сказала, — бо ще ноги простудиш. А юшку я й сама доварю".

З того часу Маркіян занедужав і до самої смерті, либонь, ніколи вже не згадував про порядок. Тільки одного разу, коли на відвідини до нього прийшов давній приятель Грицько Мантачечка, сказав тихо, ледве володаючи сухим язиком: "Смерті мені, Грицьку, не страшно... А от шкода чогось... Пожити кортить, побачити, що воно за порядки надалі будуть".

"А звісно... — лагідно погодився Мантачечка і, щоб одвести хворого від думки про смерть, заговорив про інше: — А пам'ятаєш, Маркушо, оту ніч у тридцять п'ятому, що дуже вітряна вдалася? У-у... По всіх садках тоді тільки й чути було: гуп-гуп, гуп-гуп... Яблука та груші падали. Визирне місяць з-за хмари, а в траві попід деревами білі токи від того плоду... Я тоді й млина не відчиняв, бо куди там молоти — рамена пообламувало б ураз. Геройський вітер був!"

"Е ні, не пам'ятаю... Я тоді у Полтаву на зльот їздив. От коли б ти побачив та почув, що там робилося!.. — Маркіян швидко забігав пальцями по сорочці на впалих грудях, а щоки йому взялися нетривким хворобливим рум'янцем. — Духова музика... Оплески... Все обласне керівництво виступало... І мені тоді слово дали... А ночували в готелі... Патефони, їжа — яка хочеш... Порядок, порядок»" — І замовк, хрипко одхекуючись.

А другого дня його не стало.

Перейшло вже далеко за північ. Компанія заморилася пити, їсти й веселитися, до того ж чоловіки за віщось побилися в сінях, так що їх ледве розтягли, — і поминальники почали розходитися по домівках, провалюючись у глибокому снігу, і вже ніхто не думав про Маркіяна, а кожен лаяв себе, що так довго засидівся.

Лише Грицько Мантачечка, колишній мірошник і Маркіянів приятель, йдучи додому повз кладовище, зупинився напроти одинокої, чорної могили, зняв шапку і п'яно проварнякав: "А що, порядок треба знать? Хе! От тобі й порядок!.."