Реклама на сайте Связаться с нами
Твори українських письменників

Григір Тютюнник

На перекаті

На главную
Твори українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
Творчість Григора Тютюнника

Осінь того року випала дощова, вимочені й підпалені сонцем стерні зчорніли, колоски лежали на землі, немов упечатані в неї — так їх прибило зливами, — і вже ось-ось мали прорости, бо пахли солодом. Павлушко збирав їх у старенький лантушок, натоптував ногою, щоб заодно вони й обмолочувалися — дома буде менше роботи, — і знову збирав, рачкуючи від колоска до колоска і грузнучи коліньми в пухкій проволоженій землі.

Далеко в степу за ожередами соломи вставала, вищала й розпухала чорна грозова туча. Вона раз у раз заюшувалася червоними блискавицями, а трохи перегодом над стернями прокочувався грім — глухий, далекий і нестрашний. Павлушко поспішав, бо лантух був іще не повен, а туча насувалася швидко — тому він майже не підводив голови, похапцем вибирав з-поміж пожухлих стернин важкі, одсирілі на дощ колоски, аж доки йому боляче, наче вогнем, обпекло спину. Павлушко упав з переляку на землю: подумав спочатку, що його вдарила блискавка, а коли глянув гарячими од сліз очима вгору, то побачив верхи на коні колгоспного об'їждчика Захарія Шашла з батіжком в одній руці і з кількома порожніми мішечками в другій, — знову зіщулився і припав до землі, як перепеля. Захарій щось кричав і гарцював навколо нього, а коли замахнувся вдруге, Павлушко підхопився на ноги і, волочачи за собою лантушок, щодуху побіг до села.

Дома він не плакав і не жалівся матері, а обмолотив качалкою колоски, провіяв на поривчастому передгрозовому вітрі зерно і забився за піч, навіть не повечерявши. А вночі, перевертаючись з боку на бік, сичав, скімлив від болю і гарячково, спросоння дряпав нігтями стіну...

Відтоді німий, забачивши Шашла, не усміхався до нього довірливо і лагідно, як то робив при зустрічі з односельцями, а зводив до перенісся густі широкі брови і зорив на колишнього об'їждчика такими дикими, недобрими очима, що той аж не витримав якось, ухопив хлопця за плече і, повернувши до себе обличчям, сказав:

— Ти ди', яке скажене та злопам'ятне! Пойми, дурнику без'язикий: сказано мені було гнать — я й гнав... Усіх, пойми, всіх! Кхе-хе... А ти думав, тільки тебе? Всіх, брат, усіх... Ну от бач! Приходь, я тобі солодких яблук натрушу... І свистун зроблю. То хоч свистітимеш, якщо вже бог речі позбавив...

По тому, як він улесливо сміявся та прицмокував товстими, мов кінські п'явки, губами, і по тому, як запобігливо зазирав йому в очі, німий зрозумів, що Шашло боїться його — тоді вже міцного, дебелого хлопчака — і хоче помиритися.

З того часу він уже не позирав на Шашла спідлоба недобрими потайними очима. Тепер у них було більше зневаги. Але й усміхатися — єдине, чим німий виказував свою симпатію до знайомих і незнайомих, — теж не усміхавсь, а дивився здебільшого кудись мимо Шашла...


* * *

На річку налягла ніч — суха і тепла, як перед грозою. Сміливіше почали скидатися соми, ляпаючи хвостами то там, то сям; зашелестіли крильми якісь нічні птахи, а німий сидів у човні, пильно вдивляючись у протилежний берег, увесь напружений і зіркий, як беркут на полюванні... Потім тихо причалив до лісникового човна, котрий ніколи ніким не приковувався, і, зіпхнувши його з берега, пустив за водою. Човен одразу зник у темряві, і було чути, як він лунко бився на перекаті об каміння, тріщав, а затим похлинувся водою, і на річці знову стало тихо. Німий пристав до свого берега, якраз напроти того місця, звідки мав з'явитися Шашло, і запалив цигарку.

Невдовзі на протилежному боці шелеснули кущі, й на синювату при зорях піщану косу вийшла чітко окреслена людська постать. Німий одразу ж помітив її і рвучко, глибоко затягся цигаркою.

— Х-ет, чорти! — пробубонів Шашло. — Знову зцибрили човна... Шукай тепер... Ей, хто там блискає? Ану, ке-лиш перевези! Це я, Шашло, лісник!..

Павлентій відчув, що його кличуть, проте не поспішав, а раз по раз пахкав димом і недобре посміхався в темряву.

— Он ди', чи не німак, бува? — здогадався Шашло, підкинув рушницю і вистрелив.

Тільки тоді німий відштовхнувся веслом од кручі і, беручи трохи проти течії, рушив до протилежного берега.

— О, я ж бо й знав, що це ти! — зрадів Захарій. — Кричу, кричу, а ти, брат, ні гу-гу...

Він ухопив човен за носок, стяг на косу, потім обережно вмостив у сіно глечик — Павлентій здогадався, що то мед, — укинув два кулики шелюгу, зв'язані тепер в один, і, розхитуючи човна, усівся сам.

— Паняй, — махнув рукою.

Німий вигріб на течію, поклав весло на коліна, і човен, набираючи швидкість, боком пішов на перекат.

Сходив місяць, і було видно, як над водою струмує прозорими пасомцями молоденький туман, а в кущах зблискує дрібна, ще недорідна роса... Сомки вже не скидалися й не чмокали попід берегами — злякалися світла.

Шашло спочатку сидів спокійно, гадаючи, що Павлентій хоче висадити його якнайближче до села, одначе, коли до перекату лишилося вже палицею докинути і вода під човном зловісно засичала, бо тут було мілко, став навколішки і закричав:

— Ти що, здурів? Верни до берега! Верни, кажу, зараза німа!

Павлентій спритно виплигнув з човна, хитнувся від натиску сильної течії, що аж підламувала йому ноги в колінах, проте не впав, а лише сперся на весло, відчуваючи, як ступні занурюються в холодний різучий пісок. Він бачив, як човен — його човен! — ударило кормою об валун, окрутнуло, знову вдарило і ще з більшою швидкістю понесло на цілу низку каміння, зеленкуватого при низькому місяці.

— А-а-а... — несамовито заволав Шашло уже десь далеко внизу. Потім звідти долинув тріск, буйне, переможне завивання течії, котру ніби враз перетнули греблею, і все стихло.

Німий вибрався на берег і сів на кручі.

Трохи перегодом повз нього, тоскно підвиваючи і схлипуючи, пробіг Шашло. У цівках дробовика, що теліпався в нього за плечима, хлюпотіла вода.

Незабаром у селі завалували собаки і довго ще не вгамовувалися. Але німий того не чув. Він дістав з картуза кисет, шматок газети і заходився крутити цигарку спокійними, безтрепетними пальцями.