Григір Тютюнник

Дядько Никін

Виходимо з двору вдосвіта. У селі ще ні в кого й не світиться. Тільки де-не-де на стовпах уздовж вулиці лампочки ліниво-жовто поблимують на ранок. Дядько Никін відчиняє ворота, прикручені до стовпців іржавим дротом так, що їх треба трохи піднімати, бо інакше з місця не зрушиш, а я тягну тачку з нашим товаром — свіжиною: закололи вчора кабана, то повеземо оце на базар у Полтаву.

За двором я трохи наджидаю, поки дядько впорається з ворітьми, а далі цупимо тачку вдвох. Дядько Никін у новому, виїзному, як він каже, протезі, взутому в черевик, теж новий і рипучий, і без ціпка, то дуже пришкандибує: дишло смикається управоруч — і тачку водить. Отак і плуганимося селом, як два необїжджені бички в ярмі, дядько рвицькає дишло на себе, а я заточуюся, бо в руці слабіший за дядька, та рвицькаю на себе.

— Якби попутна машина трапилась, то краще, — міркує дядько вголос.

Це так, аби не мовчати. А спитай у нього, чому краще "попутною", а не автобусом, — не скаже, бо й сам не знає. Однак я таки питаю.

— Того краще, — каже дядько, — що... краще.

Ну от, я ж так і знав!

Під ногами в нас та під колесами тачки полускує мерзле, прибите інеєм листя, шурхотить тверда наїжачена трава, теж біла, з темним од морозу прозеленцем, а по хлівах та горищах по всьому селі співають півні — вже по-зимовому, хрипкувато.

Можна було б, звичайно, побазарувати й дядьковою машиною, інвалідською, так несправна ще з літа. Щось там дядько так одрегулював у моторі (він каже: "мотор"), що як заведе, то дим валує, мов із цегельні, й огортає всю машину. А він ще й гукає з кабіни:

"Ану лишень, плем'яшу, подивись, який там дим!"

"Чорний!" — кричу на весь куток, бо треба ж гуркіт перекричати.