Григір Тютюнник

Син приїхав

Рита почувалася немовби в напівсні, немовби в тому, що відбувалося зараз, замкнувся весь світ і не було надворі ні сонця, ні попових курей, ні накоченої, аж блискучої дороги степової від Опішнього сюди.

— Дар божий, — м'яко пробасив батюшка і чимось намастив Борькові лобик, ніжки, рученята. В світлиці запахло оливою.

— Отрекаєтесь лі от діявола? — спитав піп.

— Отрекаюсь, — прошепотіла матушка.

— Дуньте і плюньте.

Матушка тричі легенько дмухнула і тричі легенько сплюнула. І коли отець проспівав: "Єліце во Криста крестітеся і влєкостеся", — віддала Борька Риті й сказала:

— Можна вдягати. А крижмо візьміть собі... Далеко вам їхати? Нічого, скоро буде автобус, — поторкала тонким пальчиком Борьків ніс, усміхнулася й, кивнувши свекрусі та невістці, вийшла.

— Скільки ж з нас? — шепотом спитала Дзякунка.

— Як з усіх, — зітхнув батюшка. — П'ять. А якщо дитину держить матушка — десять.

Дзякунка дістала з-за пазухи білий вузлик, розв'язала його зубами й подала попові теплу десятку.

"Ач, яку грінку вбив за півчаса", — подумала неприязно і попросила смиренно:

— На часточку, батюшка, запишете Микиту, Марфу і новопреставленого Мефодія.

— Гаразд, — пообіцяв молодик, навіть не пробуючи запам'ятати імена усопших.

Коли опинилися за ворітьми, Рита сказала, ледь примруживши гарненькі очі:

— Такий красивий та привітний...

Дзякунка помітила той дівоцький прижмур і мовила сердито:

— Еге ж, за десятку можна і в янгола обернутися. Ходім швиденько до антобуза, бо пече так, що ще й мнясо пропахне, то будуть нам хрестини.

І вперше подумала про невістку погано:

"Ба, як швидко придивилася. Для такої треба добру вуздечку..."

Павло прокинувся пізно, та доки батько сходив по кімлю, встиг спорядити вдягачку на рибу: знайшов у повітці стару батькову сорочку, драну на ліктях, полатані, батькові ж таки, штани, що не сходилися йому в поясі, то доточив петельку з мотузочка, і шкарубкі чоботи, щоб не поранити ноги на корчах та очеретяній стерні.

Так у дранті й до річки надумав був іти, але батько розрадив:

— Ні, синок, — сказав, — куди ж воно... Це як селянинові, то і в такому личило б вигін перескочити. А тобі, при твоїй должності, при своїй машині, костюм он який — і таке дрантя... Ти краще бери кімлю, а я це обмундирування пронесу під полою. Торбу злагодив?

Павло показав чималу брезентову шаньку, пошиту разом з фартушками на стекла, — щоб воду в радіатор заливати.

І рушили: попереду Павло в новому костюмі, черевиках та брилі, позаду Никифор з торбою, дрантям і чобітьми під полою.

— Якби сонечко дужче вгріло, — гомонів Дзякун, — то вода швидко потеплішала б, і риба б стала під берег, бо зараз вона гуляє.

— Я й гулящу піймаю, — сказав Павло.

Коло річки він перебрався в лахміття і зразу став ніяким не завтехскладом і не поважним гостем, а звичайнісіньким собі ковбишівським дядьком, котрого прислав бригадир допомогти бабам мочити коноплі — так попростішав ураз і навіть реготнув, оглянувши себе. А Никифорові аж прикро стало від того синового вигляду: наче перекинувся Павло із пана в попихачі...

"Хоч би не побачив хто", — подумав і порадив синові:

— Ти отамо поміж Хвойлівськими очеретами бовтайся. Там линки є і берега не видно, хто воно та що. А я перегодом прийду з одежею.

І поспішив помагати жінчиній сестрі поратися коло печі, бо знав, що в неї до цього діла кебети не лишньої. Хіба не вивернула колись на різдво чавуняку холодцю? Тоді виправдовувалася, жалібно й гугняво: "Як воньо ж бо тут пече, а там тече, а тут тобі рьогач спав!" Никифор аж сплюнув сердито од тої згадки і майже підтюпцем подався додому.

Павло вбрів у воду, шахнув одразу по груди, охнув і заіржав — така вона була холодна. "Погано, що штани не застібаються. Треба було б свій комбінезон удягти, — покаявся. — Так новісінький же ще..."

За першою заставкою попалася в кімлю щука, зелена й прудка. Павло кілька разів хапав її, та все невдало, щука випорскувала з пальців, доки не шубовснула у воду.

— От тобі вже нема однієї, — сердито буркнув Павло. — Так наловиш, роззяво!

А тут на додачу так ужалило в паху, мов старою кропивою, що аж присів і процідив крізь зуби: "І-і-іх! Треба було таки надіти комбінезон, хай він пропаде!"

Заставив ще раз і довго грузився в муляці поперед кімлі, тримаючи її однією рукою, а другою ширяв у воду, як бовтом, та приказував: "Давай-давай!" Тоді рвучко витяг снасть — пусто, сама ряска, сувої куширу, очеретяні дудки та равлики. Сонце світило просто в кімлю, і все те зелене добро з водяного царства сліпило очі колючими кришталевими промінцями. Павло став поволі перегрібати п'ятірнею кушир і раптом: ляп-ляп — карась, широкий, у долоню, і червоний, мов з міді. Не роздивляючись, спровадив у брезентову торбу, що вже намокла і торохтіла.