Реклама на сайте Связаться с нами
Українська література. Аналіз творів

Павло Тичина

Сторінки “національної трилогії” П. Тичини (аналіз)

На главную
Українська література. Аналіз творів

Перша збірка П. Тичини “Сонячні кларнети” написана ніби на одному подиху, стільки в ній енергії, бадьорості, життєдайної снаги і захоплення світом, його гармонією. Передусім це характерно для пейзажних мініатюр, позначених сконденсованістю образів, емоційністю світосприймання. Проте конкретні реалії життя не могли не ввійти до книги поета, який так оголено, так чутливо сприймав вир тогочасних подій. Ідеться про так звану “національну трилогію” П. Тичини, яка включає твори “Золотий гомін”, “Скорбна мати”, “Дума про трьох вітрів”. У кожному з них в оригінальній формі осмислюється поетом час, свідком якого він був, — тривожні, неоднозначні 1917—1918 роки.

Ключем до ідейно-художнього змісту “Думи про трьох вітрів” є фольклор: і магічна цифра три, і жанрове визначення твору як думи, і символічність образів. Лукавий Сніговій Морозище уособлює сили зла, гноблення; Безжурний Буровій — хаос, розбій, сваволю; Ласкавий Легіт Теплокрил — надію на краще життя для селян-хліборобів.

Зовсім інша художня палітра поеми “Золотий гомін”. У ній тісно переплітаються і взаємодіють три теми — музична, історична, сучасна.

Музичні образи переповнюють твір: “Дніпро торкає струни”, “всі співають, як вино”, “потужні ріки дзвону Лаври і Софії”, “зерна кришталевої музики”. Тон цій суцільній радісно-піднесеній темі задає вже сама назва твору — “Золотий гомін”.

У своїх щоденникових записах П. Тичина зазначив: “Золото, коли по ньому б’ють, — співає; срібло — плачем розливається і дзвонить...” Отже, центральний образ поеми — співуче золото, золотий гомін, тобто гук, галас, гамір, який не може створити одна людина, а творить цілий колектив, маса людей. Що ж викликало його? П. Тичина дає відповідь на це запитання в умовній формі, проте символи твору легко прочитуються, особливо коли врахувати, що поема написана під враженням від проголошення державності України в червні 1917 року. Так у твір входить тема сучасна, і, на відміну від музичної, вона звучить тривожно, навіть зловісно:

Наш Київ, —
Який моливсь за всю Вкраїну, —
Прекрасний Київ.
— буря!
Стихійно очі він розкрив —
І всі сміються, як вино...
— блиск!
— жах!

Сучасність поет сприймав через передчуття грізних соціальних конфліктів — “блиск”, “жах”. Їх символізують гроби, отже, мається на увазі вбивство, смерть; каліки, які “повзають, гугнявлять, руки простягають”, бо хочуть їсти, а головне, вони проклинають сонце — джерело радості, щастя, проклинають Христа, який втілює віковічні гуманістичні цінності людини і людства. Довершує цю страшну картину образ чорного птаха. Для поета він є втіленням і темних закутків душі, куди не заглядає сонце, і жорстокості світу, який поглинає пітьма. Цей образний ряд — сам по собі похмурий — постає на фоні історичної теми, яка, як і музична, звучить радісно, піднесено. Автор звертається до періоду Київської Русі, до Андрія Первозваного, що освятив гори, на яких пізніше зріс Київ. Символічно, що Андрій Первозваний волею поета з’являється на Дніпрових схилах вдруге і благословляє їх знову, вітаючи початок національного відродження. Основний мотив твору — болісний пошук П. Тичиною істини в людській душі, в історії і сучасності, які поєднують світлі і темні начала, життєрадісні і трагічні. Проте перемагає оптимістичний погляд автора:

Я — дужий народ,
Я молодий!

Цикл “Скорбна мати” відзначається особливим трагедійним звучанням. У його створенні важливу роль відіграє біблійний образ Божої Матері. В уяві поета він багатоликий: це реальна жінка, можливо, мати П. Тичини (її пам’яті присвячено твір), це і велика страдниця — мати Ісуса, це й розтерзана мати-Україна. Вражаючими деталями малює автор картину звиродніння, загибелі, пустки в краї, де не стихає братовбивча війна: “чийсь труп в житах чорніє”, “в могилах поле мріє”, “буяє дике жито”. Повторюваний образ жита, характерний для народної творчості як символ життя, переосмислюється поетом і стає місткою алегорією руїни, краху. Але страшніший за “дике жито” розрухи моральний, духовний злам людини: “...людське серце до краю обідніло”. Тому-то єство матері сповнене болю, суму, скорботи, тому такою гіркотою напоєні її слова:

Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю.

Поет художньо вмотивовує свою думку. І в ній — глибока іронія і сум. Адже Марія, зустрівши учнів сина, радить їм повертати з Еммауса та Галілеї в Україну:

Ідіте на Вкраїну,
Заходьте в кожну хату —
Ачей вам там покажуть
Хоч тінь його розп’яту.

Це ще один штрих до картини зневіри, моральної пустки, бо лише тінь Ісуса витає над рідною землею. І навіть його воскресіння не є запорукою земного раю в ріднім краї. Тому з материнських вуст зривається зойк — за що ж постраждав син, за що його вбито, розп’ято, за яку ідею?! Чи ж його жертовність, страдницька путь на Голгофу виправдані? Мати

Не витримала суму,
Не витримала муки, —
Упала на обніжок,
Хрестом розп’явши руки!..

Жінка не шукає ні правих, ні винних. Її зболене втратою сина серце вбирає у себе біль і розпуку інших матерів, скорботу землі. І навіть усвідомлення жертовності сина заради людей не додає їй сил, не заспокоює. Ця думка поета, відтворюючись у чотирьох частинах циклу, викристалізовується в повторах слів, речень, строф. Вони підкреслюють трагічність доби, сучасником якої був П. Тичина. Поет, який щиро радів “золотому гомону” національного звільнення рідного народу і на таких же потужних регістрах художньо відтворив його руїну, все-таки переконаний: не вмре країна, де вдруге народився вселюдський син.

bigmir)net TOP 100