Реклама на сайте Связаться с нами
Українська література. Аналіз творів

Павло Тичина

“Невідомий” П. Тичина (аналіз)

На главную
Українська література. Аналіз творів

Вірші П. Тичини “з шухляди”, свого часу замовчувані, сповнені обурення і відчаю від лицемірства, підступності й сваволі “партійноборчих породіль”, трагічного пафосу, який, здається, неможливо втілити в словах, бо це — зойк, крик зраненої людської душі.

Вірш П. Тичини “Гей, вдарте в струни, кобзарі...” має певні спільні риси з поемою “Золотий гомін”. Їх єднає мотив — оспівування національного звільнення, а також тональність, настрій — піднесено-радісний, тріумфально-переможний. Вірш надруковано 30 березня 1917 року, тобто поет одним із перших відгукнувся на крах царизму — лютневі події у Росії, висловив надію на відродження української державності.

Ліричний герой радіє разом з народом, бо настала нова пора:

Вкраїнські прапори вгорі —
Мов сонце над степами.

Цей образ — українських прапорів — центральний. Їхній жовто-блакитний колір асоціюється з українським степом, залитим сонцем, щедрим, родючим. Мотив національного тріумфу органічно розкривається також і через образ кобзарів — споконвічний атрибут українського життя, носіїв національної пам’яті та свідомості. П. Тичина художньо підкреслює тим самим значущість події, яка відбулася.

Для цього вірша, як і для всієї ранньої творчості П. Тичини, характерні музичні образи, які творять особливу, тичинівську інтонацію: дзвони дзвенять, потужно шумлять ріки, вдаряють у струни кобзарі. Це все нагадує “золотий гомін”, до якого приєднується дзвін братерських, веселих слів. Отже, панує загальна радість, радість перемоги, яку не затьмарює навіть спогад про полеглих, адже вони стали національними героями. У поезії є ще згадка про загиблі кораблі, які розбились об скелі. Автор ніби передчуває майбутні трагічні події — розбрат, війну, втрату мрій про суверенітет України. Та поки що він, як і тисячі людей, радісно вітає свободу, її перший подих.

У вірші “Хто ж це так із тебе насміяться смів?” П. Тичина гнівно викриває братовбивчу громадянську війну, її криваве обличчя (нагадаємо, що поезія датована 1918 роком). Цей мотив доповнюється, розширюється — поет справедливо стверджує, що не може бути гуманною та людська спільнота, основа якої ґрунтується на злобі, на зневажанні традицій роду, найсвятішого для кожного — батьків (“курки спустили в матір і отця”), на підступному обмані та облуді (“рушимо з ножами у наш край-едем”). Його логічним завершенням є кінцівка поезії, у якій автор говорить про прозріння народу, котрий не хоче “ще й на волі у кайданах гнить”. Проте оптимістичним цей твір не назвеш: поет констатує та узагальнює певні факти тогочасної дійсності, у художній формі ставить ті гострі питання, які тривожать українця-патріота, але відповіді на них не дає (можливо, що вона всім відома):

Ждали ми героя, а встав свинопас, —
Хто ж так люто кинув на поталу нас?

Жодного разу П. Тичина прямо не називає винуватця нищівного соціального і морального зламу українського життя, він використовує рефрен із питально-риторичних речень за принципом градації:

Хто ж це так із тебе насміяться смів?
Хто у твоє серце ніж загородив?
Хто ж тобі зготовив цей кривавий час?
Хто ж так люто кинув на поталу нас?

Цей емоційно-образний повтор розкриває громадянську позицію митця, який сам — плоть від плоті рідного народу, тому так близько до серця бере його трагедійне, страдницьке життя. Разом з тим рефрен свідчить про перегук поезії з фольклорною традицією, зокрема з народною піснею, у якій він є підсумком поетичного мислення, що в лаконічній формі повторює основний настрій пісні. П. Тичина наповнює рефрен новим змістом — болючим роздумом-питанням. І далі у фольклорному ключі, використовуючи вигук “гей”, лексику народних пісень і дум про розграбування рідної землі, поет малює вражаючу картину народного горя, яке принесли в Україну війна, революція.

“Виростали діти в хаті, як в гаю”, — цілком оптимістичний зачин різко обривається, і далі йде протиставлення, поглиблення думки: “Без ясного сонця в рідному краю”. “Ясне” сонце — постійний епітет, який виражає усталене народне ставлення до світила як джерела усього живого на землі, як божества. Ця традиція сягає своїм корінням язичницьких вірувань наших предків. У П. Тичини постійний епітет “ясне” набуває нового смислового та емоційного значення: що ж це за люди, що ж то за влада, яка змогла відібрати навіть сонце?! І як результат — накипіла злоба у серцях, почалася страшна війна, коли брат устав на брата, а діти — проти батьків.

Це найнеприродніша колізія з можливих у людському суспільстві, і, щоб увиразнити її, автор знову в народнопоетичному дусі пише:

Засівали поле потом і слізьми.
Не родило жито...

А далі висновок самого поета: “...що хоч, те й візьми”. Але що можна взяти, з чого можна жити у розграбованій, доведеній до відчаю братовбивчою війною Україні?

Продовжуючи змальовувати епічну за розмахом картину війни, народного лиха, автор звертається до образу сокири, який знаходимо, зокрема, у поезії Т. Шевченка як символ боротьби за волю. П. Тичина переосмислює його: “Тож сокири брали, щоб в крові погріть”. Останні слова цієї несподіваної, на перший погляд, метафори підкреслюють безглуздя громадянської війни, коли народ, який сколихнула революція, навіть не завжди усвідомлював ту мету, за яку боровся із сокирою в руках. І тут важливо зазначити ще один змістовий аспект цього образу: сокира — це зброя селянства, отже, більшовицька пропаганда віртуозно зіграла на споконвічних прагненнях хлібороба працювати на власній землі, бути вільним, незалежним господарем:

І сказали людям: ми вас поведем!
Рушимо з ножами у наш край-едем.

За біблійним переказом, Едем — міфічна країна, де знаходиться рай. Саме райське життя обіцяли більшовики в недалекому майбутньому. П. Тичина замислюється у тривозі — а чи можна вирушати у прийдешнє світле життя з ножами?! Чи це не посягання на сам божественний світопорядок? Більшовицький едем побудований на крові, стражданнях, горі, а не на мріях про щастя, волю, творчу працю. Поет розвінчує фальш комуністичної ідеології.

У цьому вірші П. Тичина, зображаючи природу, бачить її стосунки з людиною не гармонійними, а дисгармонійними, і це відповідає внутрішньому стану розбурханої соціальними катаклізмами, зневаженої, розтоптаної і розгубленої людської душі. Так, образ гаю — один з улюблених у збірці “Сонячні кларнети”. Під пером поета у ньому буяє життя, природа міниться і переливається звуками, барвами: гаї шумлять, мріють, зажурились під снігом, примружились. В аналізованій поезії П. Тичини образ гаю найперше виступає як символ кривавого часу, хоча автор наповнює його і позитивним змістом, коли пише “виростали діти в хаті, як в гаю”.

Вірш адресований Україні, і в ньому кожний образ, кожне слово розкривають творчий задум автора.

Поезія “До кого говорить?..” теж засвідчує болісні роздуми П. Тичини над питаннями сучасного йому життя, конкретика якого просто жахлива, — це фальш і лицемірство проголошуваного більшовиками справедливого суспільства, у якому панують псевдолюдські закони. Ідеться про державу “партійноборчих породіль”. Щоб з’ясувати її сутність, П. Тичина знаходить вдалий вираз — “однокласова ворожнеча”, алогічний за змістом, адже більшовики пропагували спокійне, щасливе життя, а насправді кожен відчував на собі “братні зуби”, “дружній зиск” катів однокласових. Час після жовтневого перевороту поет вважає таким періодом, коли розбурхалися в людині інстинкти звіра, а П. Тичина вірив у добро, справедливість, гуманність. Тому так оголено-болісно лунає крик душі ліричного героя:

...Я задихаюся, я гину.

Він звертається до відомого індійського поета-гуманіста Рабіндраната Тагора зі словами про допомогу і підтримку, бо тут, в Україні, не знайти однодумців навіть серед письменників — О. Блок уже помер, а М. Горький мовчить, і мовчання це вимушене — так зробила влада. В “однокласовій ворожнечі” забуто гуманістичні заповіти видатних художників слова, розхитано моральні та духовні принципи людини.

Звернення П. Тичини до Рабіндраната Тагора не випадкове: український поет любив і високо цінував творчість великого сина Бенгалії і за його мистецький хист, і за мужню, чесну позицію громадянина. У десятих роках XX століття він, обурений насиллям британців — розстрілом беззбройних селян, виступив зі словами гніву й обурення, апелюючи до офіційної влади. Щоб привернути увагу до злочину колоністів, Рабіндранат Тагор демонстративно відмовляється від титулів і привілеїв, якими його вшановано як лауреата Нобелівської премії. П. Тичина знав про це. Засвідчуючи свою повагу до людини, яка багато зробила для відродження Індії, український поет надсилає Рабіндранату Тагору свою збірку “Вітер з України” з дарчим підписом. У П. Тичини є кілька віршів, у яких згадується ім’я індійця. Проте в такому трагічному контексті, як в аналізованій поезії, — уперше.

П. Тичину тривожили ті страшні деформації, які відбувалися в тогочасному суспільстві, він бачив їх, відчував усю драматичність епохи, тільки про це читач дізнався майже через сімдесят років — і це ще один штрих до розуміння суперечливого творчого шляху відомого поета.

bigmir)net TOP 100