Реклама на сайте Связаться с нами
Українська література. Аналіз творів

Микола Хвильовий

Я (Романтика) (аналіз)

На главную
Українська література. Аналіз творів

Одна з провідних проблем творчості М. Хвильового — проблема гуманності і фанатизму, добра і зла. Найяскравіше вона вирішується у високотрагедійній новелі “Я (Романтика)”. Її сюжет такий: чекіст, “главковерх чорного трибуналу комуни”, засліплений революційною ідеєю, вбиває рідну матір. Проте для письменника зовнішня канва подій перетворюється у відправну точку для художнього дослідження людської душі, її найпотаємніших порухів і почувань, викликаних буремною дійсністю. Саме ця дійсність зумовить внутрішній конфлікт юного фанатика комуни, роздвоїть його внутрішній світ, примусить вчинити страшний злочин.

М. Хвильовий майстерно змальовує психологічний стан героя засобом оповіді-сповіді, через яку максимально розкриває його почуття, сумніви, вагання, “мислі — до неможливості натягнутий дріт”. Вони викликані конкретикою часу, відтвореного скупими, промовистими деталями: дика голодна країна, горять села і степи, паніка на фронті і в тилу. Отож, де та загірна комуна, в ім’я якої ллється кров часто безневинних людей? У душі героя точиться запекла боротьба, бо він шукає (і не може знайти) гармонії між світлою мрією та дійсністю, бо хіба можна виправдати жорстокість і смерть хоча б однієї людини найсвятішою метою? Про це думає молодий комунар, чекіст, який, захищаючи ідеали революції, вершить ніби праведний суд. Його тривожать безліч думок, його совість бентежить згадка про розстріляних: “...До розстрілу присуджено, — шість!

Досить! На цю ніч досить!” Із нелюдським стражданням він усвідомлює масштаби скоєного:


“...Шість на моїй совісті?

Ні, це неправда. Шість сотень,

шість тисяч, шість мільйонів —

тьма на моїй совісті!!!

— Тьма?

І я здавлюю голову”.


Цей внутрішній монолог героя загострено-гіперболізований за принципом градації. В іншій оповідній манері — нейтральній, розлогій — ідеться про суд над жінкою в траурі та чоловіком у пенсне. І знову персонажі безіменні, просто зет та ігрек, умовні величини, як і шестеро страчених. Безіменність персонажів продумана, художньо вмотивована. Головний герой теж безіменний. Ця деталь символічна: жорстока революційна дійсність нівелює людську індивідуальність, знищує навіть її зовнішні ознаки. Письменник стверджує: увесь трагізм ситуації у тому, що сьогоднішній безіменний палач може завтра стати жертвою і навпаки. Адже революційний фанатизм веде в глухий кут, сліпа віра породжує зло і беззаконня.

Щоб знайти внутрішню рівновагу, юний комунар намагається виправдати свої вчинки, свою беззастережну відданість революційній ідеї. Тоді він механічно повторює для власного заспокоєння “так треба” або ж як порятунок згадує про криваві сторінки минулого: “Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...” Ця фраза звучить рефреном, але не приносить полегкості душі героя, не підказує йому виходу.

Юний комунар, з одного боку, страждає, бо бачить безліч смертей, а, з іншого, по-звірячому радіє крові: “В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це відчував... Я довго не повертався, я смакував: всіх їх через дві години не буде!” Якщо на початку новели герой хотів примирити в самому собі чекіста і людину, то після складного самоаналізу для нього стало очевидним роздвоєння власного “я”, про яке він не має права нікому, ніколи і нічого говорити. Кульмінацією цієї роздвоєності стає для героя дилема — розстріляти чи зберегти життя матері. Солдат революції, її “м’ятежний” син нагадує зацькованого вовка. Цей образ не випадковий. До нього повертається письменник у фіналі твору: “що це: дійсність чи галюцинація?

Але це була дійсність: справжня життєва дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть”. Сліпа віра, не оперта на людяність, милосердя, добро, приводить до трагічного фіналу — син убиває матір. Він страждає, переживає неймовірні хвилини, перш ніж зважитись на такий дикий вчинок, але все-таки зважується. Дикість цього вчинку М. Хвильовий посилює тим, що мати — це й символічна Марія, яка йде з долини, з тихих озер загірної комуни, це оте світле майбутнє, ради якого згорає і роздвоюється у вогні фанатизму душа героя.

Важливу роль у розкритті психологічного стану “м’ятежного” сина-чекіста відіграє прийом контрасту, який використовується на різних рівнях твору: концептуальному (хижа дійсність — тихі озера загірної комуни), сюжетному (фантастичний палац, будинок розстріляного шляхтича в темряві столітніх дубів, волохатий силует якого знову і знову повертає героя до жорстокої дійсності, — тиха кімната на околиці міста з лампадою перед образом Марії і зажуреною матір’ю, тут герой ховає “від гільйотини один кінець своєї душі”). Людська сутність “главковерха чорного трибуналу комуни” змальовується і через оточення, зображене його ж, оповідача, очима. Це доктор Тагабат із холодним розумом та каменем замість серця, який уособлює звірячий інстинкт головного героя, його нікчемність. Це і дегенерат-вартовий, схожий на каторжника. Цей “вірний пес революції” став сторожем душі героя новели. Він не дає йому схибити з раз і назавжди обраного революційного шляху. І лише Андрюша, хлопець з розгубленим обличчям і кволою волею, нагадує героєві про його сумління, бо й сам не зрозуміє, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість.

Так художньо переконливо М. Хвильовий утверджує думку про те, що вимріяне майбутнє не може наблизити людина з роздвоєним “я”, що ціною злочину його не побудувати.

bigmir)net TOP 100