Василь Барка

Жовтий князь (аналіз)

Цей твір Василя Барки — про голодомор в Україні 1933 року — відзначається високим трагедійним звучанням. Роман увібрав у себе і власний досвід автора, який, працюючи над твором у Нью-Йорку, був напівголодним, і свідчення очевидців — один із земляків передав письменнику спогади про долю родини, котра загинула в 1933 році. Василь Барка також на власні очі бачив страждання людей на Полтавщині, де він перебував, відвідуючи сім’ю брата, і на Кубані, де жив, — сюди голод прийшов у наступному році. Автор розкриває свою творчу лабораторію у передмові до роману: “Власні враження доповнювалися спогадами багатьох співвітчизників: спершу, до війни, це зберігалося в пам’яті, а починаючи від 1943 року покладалося в записи”.

У центрі уваги письменника — сім’я Катранників: старенька бабуся, батько, мати, троє дітей. Це дружна і працьовита родина, хлібороби за покликанням та інтелігенти за висотою духовних запитів. Художній час, відтворений у романі, стислий, сконденсований — осінь 1933 — жнива 1934 років. Проте твір Василя Барки не можна кваліфікувати як традиційну сімейну хроніку, оскільки сам матеріал, осмислюваний автором, чинить цьому опір. Адже життя родини перетворюється на постійний пошук чогось їстівного, щоб вижити, вистояти, відтак твір набуває рис безжалісної оповіді про жах, штучно створений у найродючішому хліборобському краї.

Симпатія письменника до головних героїв виявляється, зокрема, і в тому, що дорослих він величає не інакше, як іменами та по-батькові: бабуся — Христина Григорівна, господар — Мирон Данилович, його дружина — Дарія Олександрівна. Невтомна праця, любов до дітей, вірність християнським заповідям вирізняє цю сім’ю як носія найприкметніших рис української ментальності. Добрим ангелом-охоронцем є старенька бабуся, яка втілює мудрість народного досвіду і прості закони народної педагогіки. Мирон Катранник охарактеризований письменником стисло, але вичерпно — “був світлий словом і серцем”. Ця світлість і сердечність виявляються в кожному його вчинку, слові, жесті, думці. Він до останнього подиху намагається врятувати родину від голодної смерті. Односельчани поважають Мирона за принциповість, самостійність прийнятих рішень — він не пішов у колгосп, став “індусом”, який зробив свій вибір, викликавши тим самим до себе підозріливе ставлення влади. Знаючи глибоку порядність цієї людини, селяни довіряють Катраннику дорогоцінну церковну чашу. Навіть у хвилину найвищої напруги, вирішуючи питання про обмін реліквії на хліб, герой не зраджує власних етичних цінностей: “Що за це зерно — продати? А тоді куди? Від неба кара буде, мені і дітям... І хто виживе в селі, проклене Катранників; місця собі не знайду, краще вмерти”.

У тому, що родина “жила рідним гуртком, де одне було для одного дороге, як весь світ”, велика заслуга Дарії Олександрівни, щедрої на любов до ближніх. Це вона оберігає домашнє вогнище, виховує дітей красою і добром. Домівка багато важить для кожної людини. Домівка — це і символ самого життя, його вічного оновлення, це і порятунок від потрясінь та невдач. Саме до рідної хати повертаються герої роману з безнадійних мандрів за шматком хліба. На порозі домівки помирає батько. Домівка рятує наймолодшого, Андрійка. Відірвавшись від рідної оселі в пошуках сина, безслідно зникає мати.

Батьки живуть заради дітей — ця аксіома на сторінках “Жовтого князя” повторюється не один раз. Вони працюють, переборюють самих себе, жертвують самим життям, аби лише врятувати дітей. Тому ставлення до наймолодших визначає ступінь моральності кожного з героїв. Так, Григорій Отроходін, втративши людську подобу, байдужий до всього, глухий до людського горя:

“Дядько стривожений... вискрипнув з обуренням:

— Хто ж діти візьме?

— Чиї, які діти? — осаджує дядька Отроходін, напружуючи губи в суворості.

— Дитинячі діти! — з відчаєм закричав дядько. — Мої діти, їх семеро, а їсти нічого. Хто годуватиме, коли в хаті ні скоринки, а ми з жінкою вмремо, — хто?

...Отроходін скипів, скипів неймовірно:

— До порядку! Арештувати, хто порушить тишину!”

Селяни тонко вловлюють внутрішню сутність людини, навіть представника офіційної влади: “Зінченко — партійний, а дітей пожалів. Інші — куди там”.

Зображені Василем Баркою діти серйозні та дорослі — не за віком, а за гірким життєвим досвідом, здобутим через голод. Навіть смерть вони сприймають мудро, як старі люди: “... син піднімає руку розпачливо: ніби тоне в річці і знак подає, захлинаючися і б’ючися останніми зусиллями. Підбігли до нього, але він зітхнув, як з важкої гіркоти, і стих”. Так помирає первісток Катранників, так спокійно йде з життя Оленка.

З усієї родини залишається жити найменший — Андрійко, перестраждавши дуже багато, найперше — втрату батьків, бабусі, братика і сестрички. Хлопчик має продовжити свій рід, має зберегти пам’ять про заховану церковну чашу. Його серце відроджується для нового життя, бо Андрійко починає радіти простим і вічним виявам людського існування: “Серед зарості, серед гичі — потворної і жорстокої — побачив квіти: з білими промінцями вкруг і охристими очками посередині”. Письменник сповідує думку про те, що людська душа, вихована на правді, добрі та красі, не може бути знищена.

В ідейно-художній концепції твору важливим є те, що образ трагічного часу вимальовується через дитяче сприйняття навколишньої страхітливої дійсності. З’являється нова зловісна часова система координат, придумана найменшими представниками села Кленоточі: “Тепер місяці нові... грудень... трупень... січень... могилень... вересень... розбоєнь, бо грабували всіх, жовтень — худень, а листопад — пухлень... Лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень...”. Люди ж поділяються дітьми на “хліботрусів”, “хлібохапів”, “хліботрудів”. Серед них — селяни, міські низи, “активісти”, партійці, “вожді”, колгоспники. Через мозаїку їхніх доль реалізується у романі одна з провідних тем — тема апокаліпсису. Село Кленоточі переростає свої вузькі географічні виміри, трагічні події у ньому набувають національно-історичного масштабу. Василь Барка, змальовуючи горе і страждання українського селянства, послуговується вдало знайденим образом розтривоженого мурашника, адже голод вигнав людей на вулицю в пошуках хліба.

Основний конфлікт роману “Жовтий князь” — протистояння добра і зла. З перших сторінок, без експозиційного розділу письменник уводить читача у вир драматичних подій: “активісти” відбирають у селян усе їстівне, розоряють сільський храм. Втілення зла у творі багатоманітне. Варто пригадати, що паралельно зі створенням роману Василь Барка працював над перекладом “Одкровення Іоанна Богослова” для українського видання Біблії. Автор зображає селян, які, намагаючись знайти причини голодомору, пригадують рядки “Одкровення...” про панування Антихриста на землі. Час Антихриста уособлює жовтий князь, ящір, який спостерігається ще в дохристиянських віруваннях слов’ян. Для наших далеких предків він був покровителем урожаю, якому приносили жертви, щоб задобрити, щоб жити у достатку. В християнстві цей образ переосмислився, став символізувати зло, набув рис звіра, який поїдає людей.

Звіром — у біблійному розумінні — виступає Сталін, його земне обличчя легко вгадується за “обсмоктаними вусами”, “уповільненими кам’яними фразами”, за френчем напівфронтового крою. Селяни справедливо міркують: “...усьому причина — антихрист вусатий: влаштував пекло”.

Товариш Отроходін теж є втіленням зла. Вустами Мирона Даниловича Василь Барка стверджує цю думку: “Ну, ящір і єсть! Скоро — час головного, який від прірви і мучитель...”. Це його руками зруйновано вікові традиції народного життя.

У творі домінує жовтий колір — колір вимирання, виснаження, здичавіння, безнадії, яку несе голод — жовтий князь. Жовте обличчя в Отроходіна, у місті жовтіють кам’яні будівлі, зловісний звір на картині Катранника теж жовтого кольору.

Автор бачив у романі три плани: реалістичний — “страдницький побут в холодній хаті”, масова загибель людей від голоду; психологічний — “незвичайні переміни в душевному житті кожного в родині, що вже гине”, метафізичний — духовний.

Духовна тема у “Жовтому князі” звучить досить потужно. Сам лише перелік фактів, подій, явищ голодомору вражає читача — грабунки, тисячі смертей, випадки людоїдства. Здається, сили зла не подолати. Однак Василь Барка як глибоко релігійна людина і письменник-гуманіст вірить у торжество добра, у відродження нації. Старий священик із сільської церкви, приреченої на розорення, переконливо міркує: “Заповідано нам... тільки любов: сам Христос єсть любов божественна. Ті з нас — учні Його, котрі виконують заповідь. А хто ні, — не належить до церкви, хоч нехай тут вистоює дні і ночі. Огляньмось на своє серце! Гризня, огнем дихаєм чи байдужістю. Заздрим і осміюєм, лаєм чорно і шкодим ближньому, як змії: без каяття, ніби так і треба. Хочем упертістю пересилити Бога. Вийдем із церкви, і знов живем, як погани: в ненависті. А свята любов — від серця Божого; чи живем любов’ю? Ні!..”.

Василь Барка бачить великий духовний потенціал народу, наводить приклади, що засвідчують це, — збереження церковної чаші як символу віри, незнищенності духовного в людині; гуманні порухи душі вкрай виснажених голодом Андрійка та Мирона Даниловича, які діляться останніми крихтами із слабшими, більш немічними. Незважаючи на страшні апокаліптичні картини, відтворені в романі, він сповнений оптимізму. Джерелом віри Василя Барки є духовність, “вбити душі” народні сталіністам не вдалося.