Іван Багряний

Сад Гетсиманський (аналіз)

“Сад Гетсиманський” — один із перших творів, що започаткували “табірну” прозу, пізніше представлену іменами О. Солженіцина, В. Шаламова, О. Іванова. Іван Багряний розповідає правду про трагічну епоху, про протистояння окремої особистості ворожій усьому людському системі. Життєвий матеріал, покладений в основу твору, як і в основу “Тигроловів”, запозичено з реальної дійсності.

У 1932 році письменника було заарештовано в Харкові (причина арешту — історичний роман “Скелька”, у якому засуджувалась православна церква в Україні за її колонізаторську, експлуататорську й русифікаторську роль) і відправлено на “фабрику-кухню”, як тоді називали внутрішню в’язницю по вулиці Чернишевського. Після 11 місяців неволі його вислано на п’ять років у табори Далекого Сходу. Іван Багряний тікає із заслання й переховується у Буреїнському і Сучанському районах, знайомиться із життям українців-переселенців, а потім повертається до Охтирки, де за доносом його знову арештовують і відправляють до харківської в’язниці на Холодній Горі. Тут письменник утримується понад два роки, з них 83 дні — у камері смертників. Ці факти й лягли в основу “Саду Гетсиманського”, документальність якого визначена Іваном Багряним у епіграфі-застереженні: “Всі прізвища в цій книзі, як то прізвища всіх без винятку змальованих тут працівників НКВД та тюремної адміністрації, а також всі прізвища в’язнів (за винятком лише кількох змінених) є правдиві”.

Помітну роль у романі відіграє біблійний матеріал — заголовок, епіграф, згадування Каїна та Авеля, євангельські цитати.

За біблійною легендою, у саді Гетсиманському, де молився Ісус, його зрадив, передавши сторожі, Іуда Іскаріот. Проблема зрадництва є основною у творі.

У часи жахливих сталінських репресій у “сад Гетсиманський” перетворилась уся країна, у якій панували продажність, відступництво, зрада, ігнорувалися загальнолюдські ідеали і цінності. Іуда ніби вселився у душі тих, хто забув про совість, про одвічні християнські заповіді, а тих, хто залишився вірним своїм життєвим принципам, чекала гірка доля Ісуса Христа — бути розіп’ятим і тілом, і душею. Андрій Чумак, головний герой твору, піднімається на Голгофу власного життя, намагаючись зберегти свої принципи, погляди, переконання, пройти всі кола пекла радянської в’язниці й залишитися людиною.

Вічне протистояння добра і зла у світі реалізується в чітко окреслених письменником двох категоріях персонажів — в’язнів і слідчих. Тюремна камера нагадує за соціальними та національними ознаками заарештованих зменшену модель України. Тут перебувають люди різних професій, але найбільше представників інтелігенції: “На всю масу в 346 чоловік не було людей з нижчою освітою... Переважно були люди з вищою та середньою освітою, високі фахівці всіх профілів, деякі з республіканськими іменами”. Проте Іван Багряний не вивершує свою націю над іншими, оскільки сталінська репресивна машина зачепила і росіян, і євреїв, і поляків, і вірмен, і німців. У більшості випадків у в’язницях сиділи не контрреволюціонери, а ті, хто вірили в соціалістичні ідеали, проливали за них кров: партійні діячі, колишні слідчі, професор марксизму-ленінізму, комбриг, навіть той інженер, за проектом якого збудовано тюрму. Показовими у цьому плані є слова Санька Печенізького, що заарештований за теpop, оскільки прагнув помсти за розкуркулення батьків: “Ех, Андрію Яковичу!.. Отак як я подивлюся — виходить, що всі тут сидять безневинно... Тільки ми з вами сидимо правильно, тільки нас двоє. Та й то один тьомний, як черевик”. Сам Андрій Чумак колись теж вірив у побудову “царства свободи”, але виявилося, що він помилявся: “Коли мій рід боровся за революцію, проливаючи кров, він інакше мислив про законність і пролетарське правосуддя”. Доведений до відчаю тортурами комбриг Васильченко одверто говорить: “Я проклинаю той день і час... Коли я підпорядкувався приказові Льва Троцького... а не пішов з Симоном Петлюрою... Може б, ця мерзость не панувала...”.

“Мерзость”, зло у романі уособлюють слідчі, з якими доля зводить Андрія Чумака на його шляху від камери звичайної до камери смертників і карцеру. Одним із найжорстокіших серед них є українець “козацького славного роду” Донець. За маскою співчутливості наглядача Мельника приховується кат, що після розстрілу добиває ломиком ще живі жертви. Проте найогиднішу, найбрутальнішу потвору нагадує жінка — працівник каральних органів. Андрій Чумак бачить молоду і навіть привабливу зовні особу, але це перше враження — оманливе. Енкаведистка стає фурією з димлячою цигаркою, розпутними очима, двадцятиповерховим матом, компрометуючи “хай і ганебну, але все-таки державну установу, обертаючи її на вертеп проститутки”. Такою автор змальовує майора Нечаєву, яка розпочинає слідство над заарештованим юнаком, дивлячись у його очі з шаленством і ненавистю. “Ця руда дохла кішка зробила страшну річ — вона замірилися на той образ, що його Андрій носив завжди в душі, як святиню, — образ жінки, образ сестри, образ матері. Що є кращого в світі, як образ ніжної, як голубка, прекрасної, як сонце, милої й лагідної, як пестливий весняний вітер, жінки?! Хижаками в людській подобі, сповненими люті, змальовуються слідчі на сторінках роману. Для них людина — “пшик”, ніщо, комаха, “дірка від бублика”.

Зображуючи більшовицьке “правосуддя”, Іван Багряний розгортає перед читачем своєрідний путівник-довідник в’язниці. Тут представлено різні форми тюремного побуту, звичаї, жаргон, атмосферу взаємин між заарештованими, а також допити, виконання вироків, тортури (биття, шантаж, брудна лайка, особливі, інквізиторські засоби знущань із цинічно-буденними назвами “гра в футбол”, “еполети”, “женіння на шимпанзе”). Уже сам факт перебування невинної жертви у в’язниці тисне на неї психологічно, коли ж людина потрапляє спочатку на “малий”, а потім на “великий конвеєр”, то вона ламається, перетворюючись на ганчірку.

Однак Андрій Чумак, пройшовши пекельні кола найвитонченіших катувань, вистояв, зберіг силу волі, гордість, мораль справжньої людини. “Сатаною безрогою”, “чортом”, “маніяком” називають хлопця кати, які не можуть знищити його ні духовно, ні фізично. Він не зізнається у псевдозлочинах, не оббріхує інших, не визнає факту існування міфічної антирадянської організації. У романі вражають не стільки деталізовані описи катувань, скільки сила характеру героя, який у безнадійному стані зумів зберегти свої переконання: “В цій ситуації може бути два виходи: вмерти раз або вмерти двічі. Вмерти раз — це бути роздавленим фізично, але лишитись і не вмерти морально, зберегти свою честь, свою душу й горде право називатись людиною... Вмерти двічі — це вмерти безповоротно морально, ставши підлим трусом і нікчемою, і до того ж вмерти фізично, але як! Можливість вижити в таборах — це байка. До того ж вижити морально мертвому!..” Нескорений Андрій Чумак у справді нелюдських умовах перетворюється на суддю, який виносить вирок своїм мучителям: “Мені вас жаль. От ви нас роздавлюєте, а вам і в голову не приходить, що це ж ви самі себе роздавлюєте... Я говорив вам про мільйони. Так, нас мільйони. Мільйони, ім’я яким — нарід!.. І ви його роздавлюєте, бродите черевиками по нашій крові, удаєте з себе карающу десницю, пролетарське правосуддя, яке не знає милосердя... Ви нас розчавите, але самі ви ніколи не матимете щастя. Ми вас переслідуватимемо все ваше життя, цей наш крик, наша кров переслідуватиме все ваше життя...”. Боротьба між слідчим і в’язнем осмислюється як вічне протистояння добра і зла, коли добро не завжди перемагає, однак у цій сутичці, у цьому протистоянні головним є те, що людина усвідомлено бунтує проти системи, котра намагається вселити страх у душі, примусити відмовитись від істини, від переконань.

Болісні роздуми Андрія Чумака про зраду, підсвічені біблійною легендою про Каїна та Авеля, не дають йому спокою. Хлопець ні на мить не може запідозрити ні братів, ні сестру, бо віра в родину даватиме йому силу зносити найжахливіші тортури. Хоч і його навідували хвилини суму, розпачу, Андрій навіть думав про самогубство, особливо коли слідчі натякали, що його немовби зрадив старший брат чи наречена Катря. Душевні муки героя не можуть убити його віри в рідних. У фіналі твору Андрій дізнається, що видав його отець Яков, який читав про зраду Іуди, коли зібралися у рідній домівці сини Чумака. Інший священик — Петровський — переказує знесиленому тортурами Андрієві євангельський уривок про Ісуса в Гетсиманському саду. Автор стверджує, що саме християнські засади моралі допомагають героєві вижити в божевільних умовах в’язниці. Завдяки взаємозв’язку у творі реалістичного і легендарно-міфологічного планів трагічна доля конкретних людей і цілого народу набуває загальнолюдського звучання.

Ще в романі “Тигролови” Іван Багряний, художньо досліджуючи протистояння окремої особи тоталітарній системі, розмірковує над проблемою помсти, яка є одвічним супутником боротьби між добром і злом. Григорій Многогрішний тікає із спецешелону з думкою про необхідність жити, вижити, щоб або вмерти, або відплатити своєму мучителю майорові Медвину, який зі скаженою люттю вивертав хлопцю суглоби, виламував ребра, бив між очі. Ті очі, “запалені страшною, невгасимою, нелюдською ненавистю”, “очі замордованої, розчавленої, але не переможеної жертви” не покидають енкаведиста ні на хвилину. Отже, лють майора як сліпого виконавця нав’язаної тоталітарною системою ролі ката породжує зненависть Григорія Многогрішного, чиє життя у буянні молодих сил знівечено тортурами, божевільнею, страхом знову бути пійманим. Під час виснажливих блукань по тайзі він мріє повернутися додому як месник, як завойовник. Однак ці думки швидше виклик долі, бо зреалізувати їх недавньому арештанту не під силу. Коли ж Григорій набирається з допомогою Сірків сил, то заспокоюється на деякий час, не згадує страшних картин поневірянь, а лише світлі епізоди свого минулого. Проте від жорстокої дійсності не втекти. Про неї нагадують літаки, тунгуз, несподівана зустріч у Хабаровську. Динамічно розвиваючи дію, письменник зовнішні тривожні знаки проектує на душевні порухи героя, який хоч і прагне в мисливстві забути про свою долю втікача, але не може зробити цього, надто вже гіркий і жахливий досвід його минулого. Тоді в Григорієві прокидається то вовчий інстинкт, передчуття чогось страхітливого, то чорна туга. Зухвалий рейд у Хабаровськ — це виклик долі, адже Многогрішний добре розуміє, що сталінською системою він уже викинутий за поріг життя статусом державного злочинця, до якого хлопець самочинно додав ще й статус утікача. Опинившись у поїзді “Владівосток — Москва”, він переконується, що його особисті переживання тьмяніють перед трагедією рідного народу. Тому, коли волею обставин знову перехрещуються шляхи Многогрішного і Медвина, Григорій бере на себе роль і судді, і виконавця вироку. Звертаючись до Наталки, він запально пояснює свій вчинок, а перед читачем цілісно постає життя героя в усьому його трагізмі:

“Це великий собака. Але Бог є на небі! Є! Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. Так довгих-довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину.

І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з божевільні... Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він, — його поплічники... А потім присудили до двадцяти п’яти років каторги. А я всіх маю двадцять п’ять. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ...

Я поклявся, що буду їх вбивати, як скажених собак.

І я втік з ешелону. Вони мене везли з України на каторгу, на повільну смерть, і берегли, як пси. А я втік...”.

У романі “Сад Гетсиманський” проблема помсти вирішується письменником в іншій площині. Андрій Чумак — і невинна жертва сталінського режиму, і сильна особистість, яка зрозуміла “правила гри” тоталітарної системи і використала їх проти неї самої в особі слідчих. Так сталося з Донцем, якого нібито завербував Андрій. Подібна доля спіткала слідчого Криворучка, ще трагічніше закінчилося життя садиста-слідчого Барбарова. “Хто підняв палку, нехай спробує її на собі”, — думає Чумак. Але в останній момент, коли Донець на власній шкурі пізнав методи боротьби зі “злочинцями”, хлопець виявляє лицарськість своєї натури. Письменник переконаний, що сильна особистість може обійтися без помсти за всі незліченні образи й кривди. Проте законна помста теж можлива в абсурдному світі, де порушуються найелементарніші права людини. Андрій Чумак, добре вивчивши правила нав’язаної йому слідчими психологічної гри, робить так, що кат і жертва опиняються в одній в’язниці. Однак хлопець не святкує перемоги, бо розуміє, що це лише хвилинне послаблення, і на зміну одному мучителю прийде інший, можливо, ще більш агресивний, жорстокий і підступний. Григорій Многогрішний, убиваючи Медвина, виносить вирок усій тоталітарній системі, типовим уособленням якої є майор; тим самим юнак остаточно ставить крапку на власному житті, принаймні в межах країни, пориває і з рідними, і з ворогами в особі сталінських опричників.

Якщо в романі “Тигролови” Іван Багряний бачить майбутнє України в “азіатському ренесансі”, то в “Саді Гетсиманському” воно пов’язується з мрією про суспільство, побудоване не “тюрмою і кулею”, не на основі ілюзій, а на засадах гармонії.