Михайло Стельмах

Правда і кривда (аналіз)

Створений на хвилі хрущовської “відлиги”, роман у фольклорному ключі порушує вічну проблему добра і зла на матеріалі життя українського села в останній період війни з фашизмом та перші повоєнні роки. Проблеми правди, ставлення селянина до землі, наслідків антилюдяного сталінського режиму порушені на сторінках твору, який, проте, інколи нагадує казку в намаганні автора показати перемогу добра над злом. Однак талант М. Стельмаха виявився й у цьому романі, зокрема у творенні колоритних образів, типових народних характерів. Змальовуючи їх, автор вдається до спогадів героїв, які сягають ще довоєнного періоду. Так, Григорій Задніпровський, пригадуючи своє минуле, розповідає про нещасливе кохання, участь у партизанському загоні. Через ретроспекцію читач дізнається про довоєнні сторінки біографії Марка Безсмертного: його молодість, сім’ю, несправедливе ув’язнення, участь у боях. Ці штрихи допомагають письменнику яскравіше, рельєфніше змалювати образи твору. Проте найповніше вони розкриваються у вчинках, діях, складних стосунках. Головний герой прагне відбудувати рідне село, вдихнути в нього життя, і це завдання визначає коло його думок, взаємин з іншими людьми, стиль роботи. Письменник поетизує цей образ. Як і інші персонажі, Марко Безсмертний, Григорій Задніпровський, Степанида — натури романтичні, піднесені. Вони тонко відчувають красу природи, людини, світу. Скільки прикрих несподіванок довелося пережити Григорію Задніпровському, а він залишається незламним оптимістом і стверджує:

“— Поки людина живе — повинна чекати чогось великого.

— Це ілюзія романтики?

— Це сила життя...”.

З трепетною ніжністю звертається Марко Безсмертний до покаліченої пташки: “Не бійся, маленьке. Я ніколи не кривдив ваш рід ні для забави, ні для їжі... Чуєш, не вмирай, пташино, живи і виводь свою пісню, виводь діток, бо як не буде птахів, то і людське серце стане черствішим”. Так письменник творить образи людей, що увібрали найкращі риси народного характеру.

Особливу увагу приділяє М. Стельмах зображенню портретів своїх героїв, які дають змогу збагнути їхню людську сутність, розкрити думки і почуття. Він знаходить такі наскрізні деталі зовнішності, які є психологічно значущими. Це “нерівна підківка вусів” у солдата Безсмертного, яка як деталь повторюється не раз, робить ближчим, ріднішим образ. Письменник часто акцентує увагу на очах того чи іншого героя, бо вони — дзеркало душі. У Григорія Задніпровського очі ніжні, як і його поетично-чиста душа. Сестра Степанида читає у братовому погляді набагато більше, ніж миттєвий вираз очей: “...Скільки пережито, скільки разів її Григорій стрічав смерть, і скільки разів сам когось карав нею, але очі в нього залишилися такими ж, як у дитинстві. Велике діло, коли людина має чисте сумління, коли ніякі тіні не каламутять, не збіднюють погляду”. Про очі Безбородька автор пише: “Сіро-тінявисті, дрімотливі, вони засіли в очницях, у них — байдужість, пихатість, обмеженість”.

Своєрідно подає М. Стельмах колоритний образ діда Євмена Дибенка, його іскрометний гумор, непримиренність до зла, фальші, лицемірства. Найрельєфніше цей образ розкривається засобами мови — різкої, гострої, коли йдеться про “неправильних правителів” або “метеликів”-пристосуванців. Старий, з багатим життєвим досвідом Євмен, цей “невгамовний і в’їдливий” дідуган, виступає виразником дум односельчан, оцінюючи, зокрема, Марка Безсмертного: “...в голові і в душі має понятіє і до землі, і до людей, і до коней, і до хліба святого, і до риби у воді, і до птиць у небі, і до вдови нещасної. І до сироти безрідної”. Художні деталі також використовуються для розкриття цього образу. Дід до нестями любить коней (“І не забудь батога покласти в домовину”, — наказує він жінці), захоплюється книгою-птицею, першим криком гусей, які повертаються з вирію, “розмовами” з синовою сорочкою. Під зовнішньою їжакуватістю, войовничістю живе тонка душа талановитого митця-самородка, викінчено-довершені скульптури якого дивують світ.

Загалом як художник слова М. Стельмах дуже уважний до деталі в розкритті внутрішнього світу героя, яка інколи набуває символічного значення. Так, автор кілька разів порівнює Марка Безсмертного із підбитим птахом. Справді, стрибаючи на милицях, у розхристаній шинелі герой схожий на птаха. У фольклорі, як відомо, це — романтичний образ, який символізує політ, висоту, небо. Письменник же конкретизує визначення епітетом “підбитий”, наповнюючи його новим, трагедійно-романтичним змістом: як неприродно, коли людина зранена, коли болить її душа від мук фізичних і моральних! Це ніби сумовито-печальний крик птаха, який не може літати.

Лексичний ряд крила — політ — небо не один раз знаходимо на сторінках роману як засіб характеристики героїв. Лише в невеличкому епізоді змальовано образ полковника Горюнова, але вдало використана деталь увиразнює і поетизує його як захисника рідної землі: “В церкву, як з кінокадру, влетів молодий русявочубий полковник. За його плечима в багряному кипінні ворушилася накидка неба”. Смисловою домінантою першого речення є слово “влетів”, яким передано динамізм і напругу бою. У другому метафора-деталь “накидка неба” — як контраст до “багряного кипіння” вогню, шалу атаки. Вона надає образу героїчного звучання в дусі народних дум. Піднесеність письма М. Стельмаха служить яскравому змалюванню образу звичайної людини, її духовної краси.

Романтично-ліричну тональність “Правди і кривди” творять численні ліричні відступи. Наприклад: “Здавалося б, що таке роса? Звичайні опади, та й годі. А для селянської дитини, та ще й з мрійною вдачею, — це чарівний початок світу...; це найкращі спомини...; це соромлива заплакана ромашка... Це ті сподівані, бентежні і найсвятіші вечори, коли хтось сидить біля тебе, у твоїй руці тримає твою руку і не може вимовити слова. А ти чекаєш і боїшся його, того слова, що може сказати тільки пора кохання”.

Багата художня палітра М. Стельмаха в зображенні людських характерів і доль. Романтично окрилені, піднесені до рівня ідеальних з погляду моралі народу, вони уособлюють його духовну велич і безсмертя.