Михайло Стельмах

Чотири броди (аналіз)

Роман починається епіграфом із давньої української пісні, в якій образно висловлено народні погляди на мету і сенс людського існування: “Ой, думай, думай, чи перепливеш Дунай”. Справді, у кожного — своя ріка життя, яку треба гідно здолати, не оминаючи ні буйства повені, ні підступності мілини. Для письменника, глибоко закоріненого у фольклор, це — броди людського життя, якими стікають його води: блакитний, як досвіт, брід дитинства; хмільний, наче сон, брід кохання; далі — брід безмірних турбот і щоденної праці та, нарешті, — онуків і прощання. М. Стельмах ставить перед собою завдання: використовуючи народнопоетичну скарбницю, показати людину-трудівника на складних перехрестях новітньої історії як втілення народної моралі, народного досвіду і чеснот.

Художня стихія роману “Чотири броди” наскрізь поетична, лірична. Твориться вона, зокрема, думними заспівами до кожного розділу, які концентрують у собі певне узагальнення подальших подій. “Біля татарського броду за якихось пару тижнів зацвіла підсніжником нова хата-білянка, влітку їй щось дрімотливе шепоче зледащіла хвиля й очерет, восени сполоханим дзвоном озиваються припнуті човни, а взимку в деревинах потріскує чи дідом покректує мороз і у вікна б’ють крилами вітровії, стукають заметілі. А коли ж постукає Данило?”

Найчастіше ці заспіви “підсвічуються” історичними паралелями і згадками, і тоді окрема людська доля стає уособленням долі народної, минуле проектується в сучасне: “За татарським бродом коні топчуть яру руту і туман. За татарським бродом із сивого жита, з червоного маку народжується місяць, і коло козацької могили, як повір’я, висікається старий вітряк”. М. Стельмах щедро використовує народні думи, пісні, легенди, які органічно входять у розповідь як важливий засіб розкриття національного духу героїв, сутності їхніх характерів.

У втіленні авторського задуму особливу роль відіграє пісня. Вона супроводжує героїв упродовж життя, є камертоном їхніх думок і настроїв. Народна пісня формує внутрішній світ Данила Бондаренка одвічними істинами, красою і силою образного слова. Лейтмотивом долі головного героя, як і багатьох інших, проходить давня українська пісня, винесена автором в епіграф. Навіть у передсмертному маренні Данило згадує окремі епізоди свого життя: “І тепер до нього стали наближатись, оживати весільні рушники, що були розвішані на стовбурах дерев, а вже з броду заспівали невидимі дружки:

Ой, думай, думай,
Чи перепливеш Дунай...

У Данила ще вистачило сили на журавлиний брід, вистачило снаги й посміхнутись усьому світу, бо недаремно жив у ньому і, як міг, дуже нелегко, але чесно перепливав свій Дунай...”. За допомогою пісні письменник розкриває свою філософію життя: чесна праця на рідній землі, з чистим сумлінням перед людьми, перед вічністю.

Ставлення до народної пісні визначає духовний світ людини. Так, районний прокурор Ступач із зневагою промовляє: “Корчувати ці пісні, цей архаїзм і етнографізм треба! Корчувати!” Така позиція свідчить про душевне убозтво і нікчемність людини.

М. Стельмах змальовує своїх героїв через призму народних поглядів на проблеми добра і зла, правди і кривди. Ідучи за уснопоетичною традицією, він одних персонажів зображає як втілення світлих начал у людині, а інших — як темних. Перші уособлюють красу життя, совісність, порядність, працелюбність, вірність матері, коханій, Вітчизні. На іншому полюсі — людці на зразок Безбородька, сина і батька Магазаників, Кундрика. Вони з тієї породи, яка “все хоче взяти від життя, але нічого не дати життю”, внаслідок чого втрачають людське начало.

Змальовуючи жіночі образи, М. Стельмах рівняється на ідеал жіночої вроди, запозичений з народної творчості. У зображенні своїх героїнь письменник дотримується принципу гармонії: зовнішній привабливості відповідає внутрішня глибина. Таким постає портрет Оксани у сприйнятті Ярослава:

“Змалюй оцю стриману гнучкість стану, оці чорні приламані брови, що тримають і ніжність, і рішучість, оцей довірливий, із скіфським смутком погляд...”. А про Ярину, сестру відчайдухів Гримичів, Данило каже так: “Вона ж у вас гарна, як весна, а завзята, наче віхола”. Стельмахів ідеал жіночої вроди найповніше реалізується в образі Мирослави. Це про неї Бондаренко думає: “Звідки ж ти взялася? З якого поля? З якої пісні?” Те ж саме можна сказати і про інших жінок, змальованих у творі. Вони — ніби з пісні, вродливі, працьовиті, ніжні, вірні, втілення любові і материнства, самопожертви і сивої печалі віків, яка завжди огортала жіночі плечі, на які лягали турботи і переживання за дітей і чоловіків.

Відтворюючи злети й падіння хліборобської долі, красу людей, які плекають землю, силу народного духу, М. Стельмах щедро черпає з криниці українського слова — дотепного, щирого, мудрого. У мові його героїв є порівняння, запозичені з фольклору (“погожа, як та рожа”; “гарна, ніби весняна година”), народні прислів’я і приказки (“скільки світа, стільки й дива”; “козак не без долі, а дівка не без щастя”; “не спиться, бо хліб сниться”), видозмінені фразеологізми (“язик не присох до зубів”, “от за ким березова каша сумує”) чи авторські новоутворення, позначені афористичністю (“життя тримається на синах”, “хай не стікають твої зорі сльозою”, “замість слів нахапатися шершнів”). Мова оповіді значною мірою стилізована під мову думи, легенди, казки. Вона багата на тропи, влучні авторські вислови, що концентрують у собі досвід народу (“літа ніколи не повертаються до людини, а людина завжди повертається до своїх літ...”; “а час ішов: весною — сіячем, улітку — косарем, восени — молотником, узимку — мірошником”).

У романі “Чотири броди” вплив фольклору виявляється багатоаспектно. М. Стельмах іде за народними морально-психологічними критеріями в оцінці героїв — вони вірні сини своєї землі, зберігають вдячну ніжність до матері і коханої, шанують пам’ять роду, прагнуть гідно пройти крізь життєві випробування. Письменник також використовує у тексті фольклорні художні засоби. Відштовхуючись від культури народу, він творить епопею селянського життя на крутих зламах XX століття.