Реклама на сайте Связаться с нами
Українська література. Аналіз творів

Олесь Гончар

Собор (аналіз)

На главную
Українська література. Аналіз творів

Зустріч роману Олеся Гончара “Собор” із читачами була дуже непростою. Виданий у 1968 році, він полонив думки й серця справжніх прихильників таланту письменника і викликав обурення офіційної влади, наляканої прямотою і чесністю громадянської позиції автора, який не побоявся сказати про моральну деградацію суспільства, котре проголошувалося найдосконалішим. Посипалися звинувачення у згущенні фарб, в ігноруванні постулатів соцреалізму, у відступі від атеїстичних принципів — твір трактувався як творча невдача письменника. Кампанія шельмування “Собору” потужно набирала оберти (відповідний “досвід” радянські ідеологи вже мали — подібними методами розтоптувались такі твори, як “Любіть Україну” В. Сосюри, “Україна в огні” О. Довженка, “Жива вода” Ю. Яновського): залучалися до “обговорення” трудящі, лунали на шпальтах періодики і голоси “генералів” від літературознавства, зростав тиск на Олеся Гончара, якого примушували переробити роман або зректися його. Оцінка була однозначна — негативна. Твір не видавався, свідомо замовчувався аж до 1987 року, коли побачив світ у московській “Роман-газеті”. Відтоді він посів належне йому місце і в творчості Олеся Гончара, і в літературному процесі.

Роман “Собор” — це біль і надія великого художника слова, який кровно пов’язаний зі своїм народом, його традиціями, історією, культурою, його сучасним, минулим і майбутнім, бо сам невіддільний від долі народної. Пройнятий пристрасною публіцистичністю, цей твір порушує філософські й моральні, історичні й екологічні проблеми, об’єднані таким простим і водночас неоднозначним питанням: “Що буде з нами? З людьми, з заводами, з соборами?” І неспроста багатозначним символом роману стає образ собору.

Якою б дорогою не поверталися герої Олеся Гончара до рідного порога, вони незмінно бачать перед собою спрямований у небо силует: “Зуміли ж таки поставити! Скільки не їдеш, хоч до самих плавнів, все він буде у тебе перед очима. З будь-якої точки видно собор, звідусюди!” Це не тільки занедбаний храм, а майстерний витвір зодчих, свідок складної і суперечливої історії народу, сутичок і пристрастей, у яких випробовувались людська віра і воля.

Створений ще за козацьких часів, цей архітектурний шедевр пам’ятає професора Яворницького й отамана Махна, часи фашистської неволі й печальні шеренги невільників. Був він і козацькою святинею, і складом комбікорму, і “безхозним” об’єктом, який сучасні бюрократи планують замінити чи то зразковим ринком, чи то шашличною, чи то молодіжним кафе. Тому ставлення до собору, на думку письменника, — це мірило людяності, духовної краси чи ницості героїв твору. Ця історична споруда стає гордістю для людей внутрішньо багатих і перепоною на шляху до кар’єри для пристосуванців, демагогів і бюрократів.

Кому став на заваді старовинний собор, який несе людям “симфонію пластики”, довершеність ліній, музику бань, а головне — нагадує про те, “від чого береш свій родовід”? Людині, яка виросла в доброму сусідстві з цією неперевершеною красою, але не зрозуміла її чистоти і святості, — Володьці Лободі, сучасному висуванцю, що “на культурі сидить”. Син потомственного металурга зробив вдалу кар’єру завдяки своїй псевдоініціативності, вмінню створити навколо себе ілюзорність кипучої роботи. Уміло наголошуючи на своєму робітничому походженні, в очах начальства заробив репутацію справжнього керівника. Проте для Зачіплянки Володька — це людина, яка спроваджує під пристойним приводом батька в будинок для одиноких старих металургів, здатна безневинного вчителя знову в тундру відправити, залякати чесного трудівника Ягора Катратого “махновським” минулим і навіть красуні Єльки він домагається нечесно, не по-людськи. Тому й не дивно, що саме Лободі прийшла в голову “ідея” зруйнувати собор на догоду високому начальству і задля власної кар’єри. Письменник переконливо стверджує, що порожня душа, позбавлена любові, краси, віри, пам’яті роду, страшна і небезпечна, її сутність — у необдуманому руйнівному началі, яке нівечить людину і світ, що її оточує.

Антиподом Володьки Лободи, зокрема у ставленні до собору, виступають мешканці вулиці Веселої, люди внутрішньо красиві й добрі, нетерпимі до фальші й неправди — Микола та Іван Баглаї, Єлька, Олекса-механік, Роман-скептик, Вірунька. Вони стали на захист старовинної пам’ятки, бо з дитинства зжилися із собором, ділилися з ним своїми стражданнями і радощами. Як і Дніпро, і Зачіплянка, і завод, собор — незмінний їхній супутник у будні й свята. Замислюючись над тим, чому робітниче селище стає на захист величної споруди, Микола Баглай міркує: “Потреба собору, потреба краси, так само як і огида до руйнування, видно, завжди жевріла в цих людях, будівничих за покликанням, тільки жевріла досі непомітно... Звикаєш, не надаєш значення, доки це є, вважаєш, що це завжди й повинно бути, як вічний плин часу, неминуща краса світу. Коли ж набігає тінь, нависає загроза, починаєш розуміти, що є речі, без яких душа озлидніла б”.

Запорожці, будуючи собор після зруйнування Січі, втілили в ньому тугу за втраченою волею, свої патріотичні почуття, їхні нащадки — металурги, жителі Зачіплянки — успадкували кращі риси своїх пращурів. Ізот Лобода — людина з великим життєвим досвідом — ділить усіх людей на дві групи: майстри і браконьєри. Тільки чому ж так влаштований світ, що “всюди, де йде будівник, повинен іти невідлучно, як тінь, і руйнач?” Олеся Гончара тривожить поява таких людей, черствих, байдужих, здатних знехтувати найсвітлішими почуттями. Бездуховність — тривожний симптом, який веде до моральних злочинів, бо людина, яка не має стійких переконань, котра забуває про родинні та національні святині, здатна на все. Тому так палко звучить заклик письменника: “Собори душ своїх бережіть, друзі... Собори душ!..” У контексті твору боротьба за собор — це боротьба за саму людину, за повноту і гармонію буття.