Павло Загребельний

Диво (аналіз)

Роман П. Загребельного “Диво” з’явився на хвилі широкого письменницького зацікавлення проблемами історичної пам’яті, осмислення зв’язку часів, морально-етичного досвіду минулого. Автор звернувся до далекої історії — епохи Київської Русі, показавши її через велич і трагедію митця з народу Сивоока.

Роман починається словами Б. Брехта, що возвеличують безіменних народних творців:

Хто звів семибрамні Фіви?
В книгах стоять імена королів.
А хіба королі лупали скелі
й тягали каміння?

Ці рядки — камертон до усвідомлення долі головного героя, який, борючись із візантійськими канонами, через поразки й перемоги йшов до створення дива — Софійського собору в Києві. Як слушно зауважив один із літературознавців — дослідників роману, композиція твору нагадує архітектуру собору незвичайністю переходів, добудов, але за цією асиметричністю приховуються доцільність і гармонія.

Дія в романі “Диво” починається 992 року, а завершується 1037 роком. Цей сюжетний пласт давноминулого органічно доповнюється розповіддю про сорокові та шістдесяті роки XX століття. Вони творять своєрідну архітектоніку роману, яка реалізується за допомогою часових зміщень. Це знаходить своє відображення і в назвах розділів: “1965 рік. Провесінь. Надмор’я”, “1941 рік. Осінь. Київ”, “Рік 1004. Літо. Радогость”. Так, на перший погляд, вигадливо переплітаються століття віддалені та сучасні, і перехрещення їх об’єднує авторський задум — показати непроминущість культурних надбань у духовній історії народу. Таким чином, образ неповторного дива — Софії Київської — є тим центром, навколо якого розгортаються різночасові події. Цей шедевр зодчества зводить талановитий народний умілець Сивоок, а професор, історик Гордій Отава вивчає фрески Софійського собору і ціною свого життя захищає їх від фашистів. Справу батька доводить до кінця син Борис. Так утверджується в романі думка про незнищенність зв’язку поколінь, про його моральні, етичні, духовні уроки.

П. Загребельний так прокоментував свій творчий задум: “Мені хотілося не просто показати часи Ярослава Мудрого, не просто зробити спробу реконструкції епохи, не просто відтворити процес будівництва Софійського собору аж до вигадування автора сеї великої споруди, імені якого, як і безлічі інших дорогих для нас імен, історія, на жаль, не донесла до наших часів. Йшлося про більше. Хотілося показати нерозривність часів, показати, що великий культурний спадок, полишений нам історією, існує не самодостатньо, а входить у наше життя щоденно, впливає на смаки наші й почування, формує в нас відчуття краси і величі. Ми ж платимо своїм далеким предкам тим, що ставимося до їхнього спадку з належною шанобою, оберігаємо і захищаємо його”.

Романи “Диво”, “Первоміст” і “Смерть у Києві” — триптих про Київську Русь. Літературознавці мають рацію, коли називають “Диво” першою його частиною, найкращою, найсильнішою, експериментальною. Експериментальність ця виявляється і в оригінальному освоєнні художнього часу, різнопланових епох, і в широких просторових координатах, коли уява письменника вільно мандрує по Києву, древлянській Радогості, Новгороду, Візантії, Болгарії.

Навколо двох центральних образів роману — Сивоока та Ярослава — П. Загребельний зосереджує багатоаспектну проблематику твору: що таке талант, як він народжується і зростає, яке його ставлення до влади, що залишає людина по собі?

Несподіваним у “Диві” є образ Ярослава Мудрого, який кардинально відрізняється від Ярослава з однойменної історичної драми І. Кочерги. Князь у змалюванні І. Кочерги — передусім державний діяч, досить ідеалізований, хоч і наділений не тільки чеснотами, а й вадами, особа суперечлива. Ярослав Мудрий П. Загребельного — жива людина з усіма притаманними їй слабкостями. Розкриваючи психологію цього героя, романіст значну увагу приділяє зображенню його дитинства, зовсім не безхмарного: невиліковна хвороба — кульгавість, атмосфера непорозуміння між батьками гартували в душі хлопчика, який нагадував вовченя, впертість, силу волі, войовничість і цілеспрямованість. Особливо драматичними були стосунки батька й сина, жорстокість Володимира Великого породжувала ще більшу жорстокість Ярослава, його ненависть до батька і прихильність до матері, розуміння завданих їй чоловіком образ, як і усвідомлення того, що він нелюбий син і йому ніколи на княжити в Києві. Проте владолюбство, виплекане князівським походженням Рогніди, штовхнуло Ярослава на найбезумніший крок — піти проти свого батька, не задовольняючись намісництвом спочатку в Ростові Суздальському, а потім у Новгороді. Однак, навіть здобувши безмежну владу, він залишається самотнім — без друзів, однодумців, щасливої родини. Певний час у його серці борються два начала — “княже” і “людське”, але перемагає психологія державця, жорстока і нелюдяна. Знищено беззахисного язичницького святого, переслідується позашлюбна донька, матір якої, лісову красуню Забаву, Ярослав боготворив, гине Сивоок, а його ім’я як творця Софії Київської викреслюється з літопису.

П. Загребельний не міг оминути той історичний факт, що Ярослав Мудрий був людиною дивовижної на той час освіченості, тому дбав про розквіт писемності, науки, культури Київської Русі. Задумуючи створити величний собор, храм, подібний до візантійських, князь мріє про увіковічнення своєї самотньої душі, душі далекоглядного політика, державного діяча, але нещасливої людини.

Протиставляється Ярославу Сивоок, який своїм талантом піднявся над владою. Цей образ П. Загребельний також подає у становленні, розвитку, з акцентацією на витоках непересічного таланту. Вигаданий образ Сивоока змальовується глибоко і всебічно. Сирітство не зламало хлопчика, а доля подарувала зустріч із дідом Родимом та Звениславою. Перший передав йому вільнолюбство і захоплення прекрасним, а друга навчила пізнавати світ барв, тони і півтони, співзвучні настроям людини. Близько сорока років ішов Сивоок до своєї зоряної миті, і на цьому шляху були і поневіряння, і приниження. Дитячі враження стали витоками його мистецького світовідчуття, а талант шліфувався впродовж тривалого часу. До Сивоока приходить усвідомлення кількох життєвих істин: свободи як запоруки творчості (і майстрові Агапіту, і князю Ярославу він гордо заявляє, що художник — не раб) і мистецтва як “могутнього голосу народу, що лунає з уст вибраних умільців”. Усотавши в себе розмаїття світу, буяння барв рідної землі, багатий життєвий досвід, він споруджує Софію Київську як пам’ятник своєму народові. У процесі творення майстер мовби самознищується, зливається із собором: “Було в Сивоока відчуття, неначе вмирає невпинно й нестримно кожною часточкою свого тіла, кожною жилкою, умирає думкою, прагненнями, надіями. Собор здіймався вище і вище, виростав із землі велетенською рожевою квіткою, позбавленою стебла...”. Завершивши це диво, Сивоок розуміє, що ім’я будівничого може забутись, загубитись, але це не важливо: “Що ім’я! Головне — твої чини на землі”.

За таким же життєвим принципом живуть батько й син Отави, віддані вивченню історії нашого народу, його вершинних надбань.

Роман “Диво” густо населений представниками найрізноманітніших верств давньоруської доби. Це і пристосуванець Міщило, і підступний Ситник, і щирий грузин Гюргій, і блазень Бурмака, і поетичні постаті Шуйці-Забави, Ярослави, Велички. Через них відтворюється внутрішня атмосфера епохи, глибинна сутність особистості, зрозуміла сучасному читачеві.

Тема нетлінності мистецтва в романі доповнюється роздумами П. Загребельного про стосунки двох культур — язичницької та християнської. Сивоок — колишній язичник, який старанно засвоїв візантійські канони. Споруджуючи Софію, він рівняється на язичницькі традиції, на давні народні уявлення про світ, природу, людей. Письменник переконаний, що їх не так легко подолати, ці пракорені слов’ян. Автор розцінює запровадження християнства не тільки як позитивний факт, а і як жорстоку, антилюдяну епоху.

П. Загребельному вдалося показати, як людина осягає здобутки минулого, переймається ними в муках сумління і творчості. Твір історичний, та моральною проблематикою, аналогіями з нашим часом апелює до свідомості сучасників, прагне розбудити їхню пам’ять і патріотичні почуття. Софія Київська у творі символізує вічні істини — духовність народу, його велич і невмирущість.