Дмитро Павличко

“Коли помер кривавий Торквемада...” (аналіз)

Це твір зі збірки Д. Павличка “Правда кличе!”, забороненої і знищеної. Як слушно зауважує літературознавець Ю. Солод, “слуги кривавого Торквемади XX ст. доклали всіх зусиль, щоб збірка “Правда кличе!” не дійшла до читача. Так розправились прислужники тирана з поезією, щоб міцніше і непорушніше стояла “тюрма”. Сам автор згадує про драматичні події навколо збірки так: “Мою книжку заборонили і спалили... Там було чи не вперше в нашій поезії сказано, що прибиральниця мріє поїхати на курорт, випити на новий рік шампанське. Там Сталін був змальований в образі Торквемади...”.

Д. Павличко публіцистично переконливо і гостро сказав про довгоочікувані зміни у суспільстві, висловивши разом з тим думку про невпевненість у їхній остаточності. У сонеті оповідається про смерть жорстокого іспанського інквізитора Томаса Торквемади, котрий жив у XV ст., але його образ легко асоціюється з іншим тираном іншої доби — Сталіном, який створив імперію зла на одній шостій земної кулі. Автор акцентує увагу на тому, що задушлива атмосфера страху, інквізиторських методів правління ще залишається, ще існують “підступні пастухи людського стада”, “святі отці”:

Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали...
	
Не усміхались навіть крадькома:
Напевно, дуже добре пам’ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!

Апологети тоталітарного режиму боялися, щоб не похитнулася “їх могутня влада”, прагнули, щоб народ і далі жив у покорі.

У розкритті авторського задуму важливим є протиставлення слів ридати — усміхатися. Ридання — це образ горя, несвободи суспільства, у якому править тиран, усміх же уособлює свободу, щасливе життя, проголошуване не на словах, а на ділі, проте люди “не усміхались навіть крадькома”. Поет мав рацію — цькування інакомислячих тривало, несвобода не зникла, хоча тиран і здох. Це експресивне слово серед нейтральної лексики вірша вжито Д. Павличком зумисне. Воно характеризує ставлення до тирана, його смерті: здох, а не помер. Смерть інквізитора не може затьмарити і виправдати тисячі безневинно репресованих людей.

Тільки на початку 90-х років XX ст. народ уголос заговорив про ті проблеми суспільного життя, які окреслив Д. Павличко в сонеті “Коли помер кривавий Торквемада...”.