Дмитро Павличко

Сонети Д. Павличка про рідну мову (аналіз)

Сонет як жанр особливо відповідає характерові обдарування Д. Павличка, розкриває нові грані його таланту, поглиблює провідні теми творчості. Використовуючи канонічну форму сонета, митець трансформує її згідно з власними творчими установками, але залишає незмінним її ядро — внутрішній драматизм, ясність і чіткість вислову.

Сонетний доробок поета складають “Львівські сонети”, “Білі сонети”, “Київські сонети”, “Сонети подільської осені”, їх об’єднує філософічність — художнє осягнення проблем буття, людини, творчості, багатство і мінливість емоцій. Одна з улюблених тем Д. Павличка — тема активності поетичного слова, шанобливого ставлення до рідної мови — втілюється і в сонетах.

Серед них чільне місце посідає вірш “О рідне слово, хто без тебе я?” Цей перший рядок-запитання поет не залишає без відповіді. Його ліричний герой небезпідставно стверджує, що людина, яка забула мову своїх батьків, перетворюється на “кретина-стилягу”, “мертвяка”, “прах, купу жалюгідного рам’я”, тобто вона втрачає найдорожче — духовну сутність. Д. Павличко, продовжуючи свій пристрасний роздум про роль і значення рідного слова, називає його піснею, силою і відвагою, якою повниться людина, збагачується, бо воно — спадок віків, невідомих предків, які боронили його в битвах протягом століть. І хоч ліричного героя тривожить думка, чи не загине рідна мова, він вірить, що вона виживе, як уже не раз траплялося в історії українського народу:

Так не засни в запиленому томі,
В неткнутій коленкоровій труні —
Дзвени в моїм і правнуковім домі!

Із цим твором перегукується сонет “Якби я втратив очі, Україно...”. І знову, як і в попередній поезії, перший рядок визначає її емоційний лад і змістове ядро. Автор переконаний, що можна жити і не бачити краси рідного краю, його плес, ясенів, Дніпра. Це трагічно, але солов’їна мова народу компенсувала б цю фізичну ваду сяйвом слова, його звучанням. А от глухота — найважчий удар, бо, пафосно стверджує поет,

...материнської не чути мови —
Ото була б погибель — смерть моя.

У циклі “Білі сонети”, новаторському за своєю формою, бо сонети неримовані, Д. Павличко поглиблює тему рідного слова, зокрема у творах “Голос” і “Творчість”. У них поет розмірковує про відповідальність митця за свої творіння, про їхню значущість, цінність для нащадків. Автор порівнює процес народження твору зі смертю на палі, тому органічно вплітається в сонет згадка про Байду. Тільки той може називатися поетом, хто дає слову “співаючу, сміливу душу”. Ця думка — поетичне кредо самого автора, який найбільше боїться бути творцем “облудного вірша”, що вмирає разом з голосом поета.

Сонети Д. Павличка про рідну мову, як і інші твори цього жанру, відзначаються напруженим рухом думки, часто поет моделює ситуацію, протилежну тій, про яку він хоче сказати, і цим досягає її розкриття на новому рівні. Для нього слово — “трудне й пекельне”, тому його сонети позначені виваженістю думки, непідробною напругою кожного поетичного рядка.