Дмитро Павличко

Пісенна творчість Д. Павличка (аналіз)

“Два кольори” — одна з найпопулярніших пісень, що давно стала народною. Справді, вона близька до фольклорної традиції і символікою барв та чисел, і філософією життя. Основний мотив твору — мотив дороги як символу людської долі, її перипетій і колізій, поєднаний із мотивом материнського благословення:

Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами,
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.

Червоне та чорне — найпоширеніше поєднання кольорів в українській вишивці, яке асоціюється з радостями й печалями, злетами і смутками людського життя. У другій строфі пісні поет пояснює цю символіку:

Два кольори мої, два кольори,
Оба на полотні, в душі моїй оба,
Два кольори мої, два кольори:
Червоне — то любов, а чорне — то журба.

Ліричний герой, пройшовши через життєві випробування, зберіг найдорогоцінніший скарб — “горточок простого полотна”. Вишита сорочка як часточка маминої душі, оберіг, “свої пороги” як початок і кінець людської долі, її духовні начала Д. Павличко поетизує за допомогою простих і довершених художніх засобів — народної символіки, нечисленних епітетів і метафор. Для поета важливий не зовнішній словесний візерунок, а глибина думок і почувань. Пісня хвилює, зворушує, бо, оповідаючи про власне життя, вишите матір’ю на шматку полотна, автор проектує його на вселюдські дороги, радощі й печалі.

Вірш “Два кольори” споріднений з відомою “Піснею про рушник” А. Малишка щирістю почуттів, глибоко народними образами, національним колоритом.

З фольклорною традицією пов’язана і пісня Д. Павличка “Я стужився, мила, за тобою...”. Уже перша її строфа насичена пісенними образами, переосмисленими і трансформованими поетом:

Я стужився, мила, за тобою,
З туги обернувся мимохіть
В явора, що, палений журбою,
Сам-один між буками стоїть.

Меланхолійний настрій цього вірша створюється відповідними лексичними та семантичними засобами: “печаль, як небеса”, “згорає від сльози роса”, “печальні груди”. Туга явора за коханою така велика, що не тільки взимку, коли “сніг летить колючий”, коли все живе завмирає, а й навесні, у пору пробудження і цвітіння (що завжди асоціюється з розквітом людських почуттів), він сумує за милою і

...не знає, що надійдуть люди,
Зміряють його на паруби,
Розітнуть йому печальні груди,
Скрипку зроблять із його журби.

Д. Павличко, використовуючи фольклорний образ явора, художніми засобами реалізує власний погляд на закономірності життя і творчості: із високої проби почуттів і страждань народжується нова властивість — мистецький витвір (скрипка, її мелодії), який своєю красою очищатиме людину, даруватиме естетичну насолоду.

Вірш “Дзвенить у зорях небо чисте...” теж пройнятий сумними настроями. В його основі лежить розгорнута метафора: душа ліричного героя то зеленіє серед зими, то цвіте від радості кохання, то стоїть у снігах, сягнувши піку життя. Відзначаючи філософічність твору, літературознавець А. Макаров пише: “Незважаючи на градацію теплих, радісних відтінків, оповідь у цілому справляє трагічне враження. Дерево пробуджується до життя вночі, взимку, серед синьої темряви й снігу. Це символ пізньої любові. Його квіти відчувають своїми пелюстками синій холод часу, в його плодах немає сміливих кольорів сонця”.

Світ такий багатобарвний, безкінечний, первозданно-чистий, а людина — його часточка — прагне “щасливої долі”, “любові справдешньої”, “дружби, що живе в літах”. Ліричний герой збагачений життєвим досвідом, нагадує то тополю, то черешню, то яблуню — тобто пройшов різні етапи буття, але цей досвід запізнілий, бо душа — “неначе дерево безлисте” серед снігів і холоду, що прозоро співвідноситься із завмиранням, завершенням земного існування.

Пісням Д. Павличка притаманні висока поетичність, тяжіння до образів-символів, глибинна філософічність і вишуканість форми.