Ліна Костенко

Мотиви кохання в поезіях Л. Костенко (аналіз)

Вірші Л. Костенко, присвячені любові, надзвичайно експресивні, глибоко драматичні, оскільки за ліричною формою приховують великої сили і напруги почуття, боротьбу їх у душі ліричної героїні. Вона шукає ідеал коханого, зазнає поразок на цьому шляху, усвідомлює, що щастя і любов не завжди зливаються воєдино, але наперекір долі кохає і розцінює це як найбільший її дарунок, який несе теплий усміх і бентежність у сприйнятті світу.

Одна з поезій Л. Костенко на цю тему називається “Світлий сонет”. Таке означення для витонченої класичної форми не випадкове: світло — це ранок життя, юність, це пробудження перших почуттів, це щастя кохання. Проте під пером поетеси вічний мотив першого кохання розгортається непросто, без взаємності:

Вона в житті зіткнулась з неприємністю:
хлопчина їй не відповів взаємністю.
І то чому; бо любить іншу дівчину,
а вірність має душу неподільчиву.

Нерозділене кохання супроводжують щастя і печаль водночас. Сімнадцятирічна дівчинка ридає — для неї це велика трагедія, лірична героїня — досвідчена жінка, яка осягнула науку почуттів, мудро стверджує: “...все як слід”. На перетині цих полярних поглядів виникає легкий сумовитий усміх, який пронизує вірш. Злива почуттів юнки характеризується словами на означення горя — “сумна”, “печаль”, “ридає”, “сльози”, “неприємність”. Лірична героїня по-іншому, з висоти життєвого досвіду оцінює нерозділене кохання — вона певна, що душа дівчинки вивищилась, стала незмірно багатшою, пережила глибоке емоційне очищення, тому й використовується відповідна лексика: “це ще не сльози”, “пощастило дівчинці”. Попереду в неї справжні випробування, тривоги, гіркі розчарування, але це невідомо юнці, яка переживає першу поразку в почуттях так болісно і безпосередньо. Молоденька “вишенька” через страждання і смуток доторкнулася до світлого людського почуття, пізнала його силу і красу.

Тональність і настрій вірша “Розкажу тобі думку таємну...” визначаються спогадом про минуле кохання. Поза текстом залишилися драматичні перипетії любовної історії, причини розлуки, гіркота і біль вистражданого. Увага поетеси зосереджена на вибуху емоцій, очищувальній енергії, яка залишилась у серцях закоханих. Л. Костенко проникливо говорить про незбагненну таїну любові, її “теорему”, яку неможливо довести логікою аргументів, а можна осягнути лише інтуїцією, почуттями. Вища мудрість кохання полягає в тому, що неприємності, з ним пов’язані, ним викликані, з плином часу забуваються, втрачають гостроту. Натомість залишається глибока просвітленість душі, освячена любов’ю. Прикметно, що вірш, розгортаючись як щирий монолог-одкровення ліричної героїні, дає відповіді за двох — Його та Її: “...я залишуся в серці твоєму”, “ти залишишся в серці моїм”. Ця думка посилюється повтором-градацією — “на сьогодні, на завтра, навік”. Лірична героїня ніби перегортає ще одну сторінку свого життя і бачить, що її душа зберегла серед суєтності, метушні та буденності світу найсокровенніші почуття.

У поезії Л. Костенко “Моя любове, я перед тобою...” інтимний мотив тісно переплітається з філософським. Лірична героїня відкрита повені почуттів, не боїться їхнього солодкого полону, їхніх “блаженних снів”, але і прагне зберегти себе як особистість, як часточка безмежного всесвіту, як спадкоємиця свого роду:

Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не приспи, для чого я живу.
...Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.

Далекі предки також кохали, також горіли в полум’ї почуттів, залишаючись справжніми лицарями у ставленні і до жінки, і до Вітчизни:

І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш, — тільки до воріт.
А там, а там... Жорстокий клекіт бою
І дзвін мечів до третьої весни...

Лицарськість, вірність, відданість, самоповага — поняття вічні, їх і поетизує Л. Костенко у цьому вірші-молитві.

Справедливо зазначає один із дослідників творчості поетеси Г. Клочек: “Лірична героїня любовної лірики Л. Костенко — не емансипантка кінця XX віку. Вона — немовби із минулого століття. До закоханого звертається на Ви, як Анна Ахматова і Марина Цветаева. Для неї любов — явище духовно піднесене. Суто фізіологічні, еротичні мотиви — не для неї. Це не старомодність, не занудство, а глибоке розуміння святості почуття”.