Василь Симоненко

Людина праці у творах В. Симоненка (аналіз)

Якщо окреслити духовний світ поезії В. Симоненка, то неважко помітити у ньому домінанту: постійну увагу до звичайної людини, її тривог і проблем, до буденного життя, протест проти безглуздя епохи і порожнечі людського існування, “підсолодженого” гучними гаслами або ж брехнею чи замовчуванням правди. Ці мотиви органічно виростають із світоглядних засад поета, який був бунтівником, серцем і розумом реагував на сучасність, на обкрадання людини, її совісті, сумління, віри. Для В. Симоненка це — найбільший злочин. Він переконаний, що кожна особистість становить собою окремий космос, самоцінний за своєю сутністю:

Бо ти на землі — людина.
І хочеш того чи ні:
Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні.

З цього постулату починається і поетове утвердження національної гідності й окремої людини, й усього народу. Цей вимір творчості В. Симоненка перехрещується у двох площинах: автор висловлює любов і співчуття до людини (найчастіше людини українського села), а також протестує проти суспільної атмосфери брехні, підступності, нечесності. Він говорить про народ як безліч неповторних індивідуальностей і звертається до нього з палкими словами любові.

Драматичними, почасти трагічними нотами сповнені болючі роздуми В. Симоненка про людей праці.

“Многотрудне життя” простої доярки осмислюється поетом у “Думі про щастя”. Автор розповідає про звичайну жінку, яка пізно ввечері повертається додому, де її з нетерпінням чекає дітвора, обділена материнською ласкою і турботою, — звісно, робота на фермі забирає увесь час. Разом з утомленою ненькою до хати вступає радість, діти “мов воскресли”, а в оселю увірвався “гамір, ошалілий сміх” сніговиць. Чи не ідилічна картинка — після виснажливої праці жінка вдома, з дітьми. Такими і подібними сюжетами рясніли шпальти радянських газет, у яких прославлялася сумлінна праця на благо соціалістичної Вітчизни. В. Симоненко іронічно зауважує:

Де фотографи?
Де поети?
Нуте, хлопці, сюди скоріш!
Можна знімок утнуть
до газети
і жахливо веселий вірш.

Автор проникливо бачить велику прірву між переможними звітами про досягнення і виснажливими буднями сільських трудівників. За “веселими цифрами” у “жахливо веселих” віршах і “ґрунтовно важких” статтях і журналісти, і суспільство не хотіли бачити справжніх реалій села. Виснажлива праця не могла ощасливити людину, навпаки, вона обкрадала, відривала її від сім’ї, дітей, збіднювала життя. В. Симоненко навіть висловлює крамольну на той час — час освоєння космосу — думку, що досягнення науково-технічного прогресу тримаються на невсипущій праці людей села:

...в космос крешуть ото
не ракети,
але пружні цівки молока.

Типовість ситуації вдало підкреслюється поетом — героїня безіменна (“ця Марія чи Настя”).

Прикметною є назва вірша, на перший погляд, запозичена з фольклору, а насправді — знову гірка іронія: думи про героїв праці складалися і в радянські часи, їхній пафос, як і газетних статей, був величально-урочистим. Дума про щастя простої людини В. Симоненка (згадаймо тут вислів поета “найскладніша людина проста”) — це гірка правда про нівелювання людського в людині, про приниження людської гідності в ім’я ілюзорних ідеалів.

Герой вірша “Злодій” теж звичайний колгоспник, скромний, працьовитий, теж безіменний — один із багатьох. Цей сільський дядько з безвиході украв на полі мішок зерна чи десяток качанів. Він сам переживає за скоєне: “понуро тім’я теребив”, “кліпав товстими віями”, бо “важко дивитись в очі ганьби...”.

Однак ганебною в оцінці В. Симоненка є така політика, коли верхівка влади, проголошуючи гуманістичні цінності, насправді відвернулась від щоденних потреб і запитів народу. Поет, намагаючись якнайпильніше розгледіти душу свого героя, зрозуміти мотиви його вчинку, ніби зростається з ним, стає на його місце:

— Чому він злодій?
З якої речі?
Чому він красти пішов своє?
Давить той клунок мені на плечі,
Сором у серце мені плює.

Так промовляє сумління В. Симоненка як журналіста, поета, людини. Знову звучить мотив псевдоправди в тогочасній періодиці та літературі (“Дядька я вбити зневагою мушу, тільки у грудях клекоче гроза...”). Сміливість і чесність позиції автора виявляється в тому, що він дає відповідь на запитання, хто ж “обікрав, обскуб” душу цього сільського чоловіка: це вони,

...ті відгодовані й сірі,
Недорікуваті демагоги й брехуни,
Що в’язи скрутили дядьковій вірі,
Пробираючись у крісла й чини.
Їх би за ґрати! Їх би до суду!
Їх би до карцеру за розбій!
Доказів мало??? Доказом будуть
Лантухи вкрадених вір і надій.

Не дядька треба судити, а бюрократів, чиновників усіх рангів за бездушне ставлення до людей праці. Ця думка знаходить підтвердження і в поезії “Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті”. У гостро сатиричній формі автор засуджує не стільки безгосподарність, скільки злочинне нехтування важкою працею людини на землі:

Качане мій, за що тебе згноїли?
Качане мій, кому ти завинив?
Качане мій, лягли в твою могилу
І людська праця, і щедроти нив.
Безсонні ночі, неспокійні днини,
Мозолі, піт, думок гарячий щем
Лягли з тобою поруч в домовину
І догнивають під густим дощем.

Чи є справедливість у суспільстві, в якому урожай гине тоннами, а бідного дядька судять як злодія, можливо, за кілька вкрадених качанів?

Поезії “Дума про щастя” і “Злодій” створені В. Симоненком з великої любові до людини праці, яку поет проніс через усе життя.