Григір Тютюнник

Зав’язь (аналіз)

Новела Григора Тютюнника “Зав’язь” — про перше кохання, ніжне і тремтливе, тому твір сповнений напрочуд теплих і бентежних інтонацій.

Письменник вихоплює з виру життя одну мить — побачення закоханих. Окремими деталями, дуже точно і живописно він відтворює психологічний стан юних героїв. Вони, напевно, ровесники й, осягаючи велику науку почуттів, поводяться несміливо, сором’язливо, головне ж — намагаються, зрозуміти одне одного. Соня видається дорослішою, сміливішою у вияві своїх почуттів (автор передає це через вираз очей дівчини — “наче й злякані трохи, й сміються”), здатною на маленьке жіноче кокетство (“Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш?”). Вона небайдужа до парубка і не боїться виявити це, звертаючись до нього лагідно: Миколко, дурненький, милий. Натура у неї норовиста, рішуча. Це Соня ініціює “екскурсію” до чорного холодного провалля, щоб серед весни побачити сніг, ніби перевіряючи почуття свого обранця — на що він здатний заради неї? Недаремно дід Лаврін, мудрий, досвідчений чоловік, гострий на слово, так влучно говорить про Соню: “Ото як женишся на тій прояві, то кислички тобі, внуче, не тільки снитимуться, а ще й привидяться”; “...бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!” Така “експозиційна” оцінка дівчини підтвердилася — Соня може показати характер.

У невеликій за обсягом новелі чимало подібних психологічних нюансів, які творять неповторну картину зародження першого почуття кохання. Сприяє цьому і розповідь від першої особи — прийом, який дає змогу письменнику оголити всі переживання хлопця від зустрічі з Сонею (“Мені здається, що я ширшаю в плечах, твердішаю в ході і ось-ось підлечу. А от голосу — не стає...”), від нестримного і несміливого бажання поцілувати дівчину (“У мене починають терпнути ноги і стають як мотузяні”), від можливості чимось прислужитися їй (“...майже виношу її вгору на руках. І сили в мене — як у вола”).

Лексичне багатство твору, зокрема використання синонімів, теж поглиблює психологічний світ героїв. Так, до слова “говорити” письменник знаходить такі синоніми: бубоніти, озиватися, вигукувати, шепотіти, видихати, горлати, одказувати, гукати. Вони дуже доречно вписуються в конкретну ситуацію, виконуючи надзавдання — відтінити почуття героїв, ту загальну світлу атмосферу, яка створюється несміливим виявом їхніх почуттів. У мовній палітрі Григора Тютюнника є й кілька розмовних — соковито-точних, ніби м’ясистих — слів: наджигурився, обербенимось, оскиряються. У контексті вони створюють іронічний, але доброзичливий фон для змалювання стосунків закоханої пари.

Символічною є назва новели: йдеться не тільки про зав’язь на деревах, а й про народжуване весняне світле почуття, про “вічну загадку любові”, яка прекрасна у своїй повторюваності і разом з тим неповторності. Григір Тютюнник утверджує думку про необхідність захищати від усілякого лиха і зав’язь плоду — основу багатого і щедрого урожаю, і перше кохання — символ вічності життя.