Реклама на сайте Связаться с нами

M. M. Закович

Культурологія: українська та зарубіжна культура

Навчальний посібник

Київ
Знання
2007

На главную
Культурологія: українська та зарубіжна культура. Закович M. M.

Софія Київська як світоглядна ідея і художній шедевр

Княжіння Ярослава стало періодом найвищого злету давньоруського мистецтва. Значною мірою це пояснюється міцністю централізованої влади і зосередженням у Києві духовних та матеріальних цінностей. Поза сумнівом, стрімкі темпи і розмах будівництва за Ярослава вимагали як концентрації матеріальних засобів, так і наявності підготовлених ремісників. Дався взнаки і набутий вже досвід містобудівництва та освоєння давньоруськими майстрами особливостей візантійської архітектури.

Перейняти основи і принципи цього мистецтва прагнули у всіх країнах, та не всім це було під силу. Київська Русь зуміла блискуче розв'язати це завдання, художні досягнення Києва XI ст. набагато випередили здобутки сусідніх романських народів і були провідними в культурі середньовічної Європи, особливо в архітектурі. Лише в Угорщині за св. Стефана розквіт нового християнського мистецтва був таким же вибуховим і блискучим, як на Русі. Храмова архітектура Польщі, Чехії, Східної Німеччини становила собою тоді, на відміну від давньоруських соборів, особливо Софійського (з їх складними планами і розвинутою системою перекриттів), лише невеликі ротонди і скромні базиліки без склепінь; ні за художніми, ні за технічними характеристиками вони не могли зрівнятися з кам'яною архітектурою, що утворилась на Русі після запровадження християнства. Західноєвропейські хроністи називають Київ XI ст. гідним суперником Константинополя.

Для з'ясування особливостей характеру давньоруського мистецтва важливо те, що Русь запозичила християнську іконографію як певну завершеність. На відміну від країн, наприклад, християнського Сходу, що прийняли нову релігію значно раніше і творили християнські образи паралельно з Візантією, на Русі вони були запозичені з Візантії і Балкан, де досягли вже класичної зрілості. Це справді важливо, але не менш важливо й те, що Київська Русь усе перелицьовувала на власний лад. Були успішно засвоєні нові прийоми ювелірного й прикладного мистецтва, яке вже мало свої самобутні традиції.

Вітчизняні умільці піддали переробці й архітектуру з властивими їй попередніми надбаннями. Русь славилась рубленими дерев'яними хоромами, замками, фортецями. Особливо вишуканими майстрами були новгородці, жителі північних лісових окраїн. Кам'яне зодчество було для слов'ян новим, але їх навички в будівництві стали основою для дивовижно швидкого засвоєння законів кам'яного будівництва. Провідна роль у мистецтві Київської Русі належала архітектурі, яка, вже завдяки своїй специфіці, підпорядковувала собі монументальний живопис і впливала на стиль ювелірних прикрас в інтер'єрі.

Першою сакральною спорудою Києва був храм, присвячений Богоматері, на спорудження якого Володимир віддав десяту частину княжої казни, звідси й назва храму — Десятинний. Храм увінчували двадцять п'ять бань. Така їх кількість пояснювалась необхідністю освітлювати великі хороми, що відкривалися у центральний підкупольний простір. Багатокупольність, якої не знала візантійська архітектура, стане згодом специфічною рисою давньоруської архітектури.

Чимало спільного з Десятинною церквою має Спасо-Преображенський собор у Чернігові, будівництво якого було завершено у 30-ті роки XI ст. Споруджений майстрами константинопольської школи, цей тринефний п'ятиглавий храм становить собою просторовий організм, що поєднує риси хрестово-банної будівлі з базилікальною. В архітектурі собору яскраво виявлена одна з характерних рис давньоруських храмів — відповідність інтер'єру екстер'єрові: внутрішнім стовпам відповідають лопатки на фасадах, пучковим стовпам другого ярусу аркад — втоплені багатопрофільні пучкові пілястри ззовні, які є найхарактернішою деталлю храму.

Композиція культових споруд відзначається грандіозним масштабом, яскраво вираженою пірамідальністю, що складає своєрідність зодчества доби Ярослава в цілому. Сформовані тут принципи архітектури продовжують розвиватись і вдосконалюються в Софійському соборі Києва, закладеному в 1037 р. Ярославом.

Собор замислювався, будувався і прикрашався як головний храм держави, осередок її духовного життя. Поняття "Софія" на той час сприймалося як символ світла християнського вчення і як прилучення до мудрості цього вчення. Для молодих християнських народів Софійські храми в образній формі знаменували перемогу християнства над язичництвом.

Візантійське духовенство схильне було розглядати впровадження християнської релігії серед "варварів" як справу своїх рук, а Софійські собори трактувалися як головні вогнища пропаганди нової релігії. Для Київської Русі ці ранні собори стали яскравим художнім втіленням значно ширших ідей — не лише релігійних, а й державних.

"Слово о Законі і Благодаті" Іларіона допомагає зрозуміти, як Ярослав і близькі до нього кола тлумачили процес прилучення Русі до християнства: не як нав'язування чужої релігії молодому народові іноземним духовенством, а як вільний вибір цим народом своєї власної віри. Іларіон зазначає, що Володимир прийшов до Христа "токмо от благого помысла и остроумия". Християнство, подібно морській воді, покривало всю землю, і жоден народ не мав права хвалитися своїми перевагами у справах віри. Всесвітня історія бачиться Іларіону як поступове поширення християнського вчення на всі народи світу, в тому числі і на русичів. Він уявляє Русь рівноправною з усіма країнами, і вона не має потреби в чиємусь опікуванні. Таким є справжній смисл тієї назви "Софія", яку Ярослав дав спорудженому собору.

Софія Київська стала не лише пам'ятником перемоги християнства на Русі, а й водночас монументом слави, бо була поставлена на тому місці, де Ярослав отримав перемогу над печенігами. Печеніги були найстрашнішим степовим напасником. Їх розгром надовго убезпечував кордони давньоруської держави.

Зведений на кошти великого князя київського, храм св. Софії мав також уславити самого Ярослава як одного з могутніх володарів Європи, і не тільки уславити, а й утвердити у свідомості народу непорушність тієї феодальної ієрархії, яка очолювалась князем, що сидів на київському столі. На бокових стінах і на західній стіні центрального нефа розміщувались портрети Ярослава.

Весь образ грандіозного п'ятинефного собору, увінчаного тринадцятьма главами, мав наочно втілити ідею прилученості Русі до світової християнської цивілізації, до розумно впорядкованого світу.

Як і в чернігівському соборі, у Софії Київській стовпи, пілони, арки сприймаються як одиниці урочистого просторового ритму, що охоплює всі частини колосальної будови. Поступово наростаючи, він досягає кульмінації при переході з двоярусних нефів у центральний підкупольний хрест, який розкривається на всю висоту чотирма піднятими до купола підкружними арками. Арка і склепіння так високо і круто піднесені над п'ятами, так широко розчахнуті, а прольоти такі численні, що саме просторове ядро храму сприймається як найістотніший художній елемент архітектури. Воно перестає тут здаватися "порожнечею" між розсунутими стінами й опорами.

Стягуючись до центральної підкупольної частини, вливаючись у неї, простір набуває пластично певної форми. Саме цей рух фіксується поглядом, який весь час знаходить усе нові перспективи і ніде не зустрічає площину стіни. Там же, де погляд може зануритися у глибину простору центральної глави і центральної апсиди, йому відкривається поверхня мозаїк, що зблискують золотом, та потоки світла назустріч.

Композиція храму з його центральним внутрішнім простором і пірамідально зовнішніми обсягами втілює універсальний принцип об'єднання множини різновеликих частин в єдине ціле. Ця строга ієрархічна система є своєрідною моделлю Божественного Космосу, очищеного від усього випадкового, тлінного. У сприйманні тогочасних людей храм виглядав зримим образом неба не землі.

Архітектура Київської Русі — це не тільки культові споруди, а й мистецтво фортифікаційних споруд та житлових будівель.

Фортифікаційна архітектура — оборонні споруди для успішного ведення бою і захисту від дій ворога. Для доби Київської Русі вона залишалася переважно традиційною — укріплення-городища обносили земляними валами та ровами з дерев'яними частоколами. З часом цю фортифікацію почали вдосконалювати. Земляний вал насипали на міцну основу. Уздовж нього ставили по 4—5 клітей. На валу ще ставили "заборола" (щити з дерева, пізніше з каменю, які захищали оборонців від ворога), в них влаштовували вузькі стрільниці, через які можна було стріляти з луків та кидати на напасника, що облягав місто, каміння і лити гарячу смолу.

У валах робили проїзди з ворітьми. У Києві за часів Ярослава Мудрого було троє таких воріт — південні Лядські, західні, пізніше названі Львівськими, та парадні Софійські Золоті. Переяслав мав також троє воріт — Княжі, Єпископські та Кузнецькі. У Новгороді-Сіверському — Чернігівські та Курські ворота. У Володимирі — Київські та Гридшині. Це були на той час складні споруди. Київські Золоті ворота, наприклад, мали два поверхи: перший був власне ворітьми в землянім валу зі стінами, опорядженими цеглою та каменем, а на другому поверсі була церква Благовіщення з банею, вкритою золотими листами. У Володимирі-на-Клязьмі також існували Золоті ворота, що нагадували київські. Такий тип укріплень був типовим для більшості міст Русі, що засвідчують археологічні розкопки в Києві, Чернігові, Білгороді, Путивлі, Василеві та інших містах. З часом на валах почали ставити вежі для слідкування за околицями міста, так звані "сторожові башти".

Археологічними дослідженнями виявлено залишки ряду кам'яних будівель цивільного призначення. Їх, правда, було не так багато, як дерев'яних. За даними сучасної археологічної науки найстаршою архітектурною пам'яткою, зведеною із каменю в Києві у середині X ст., був палац Ігоря та Ольги. Це велика двоповерхова споруда зі стінами з каменю та цегли. Палац прикрашали мармурові колони, мозаїка, фрески, позолота.

Володимирова доба характеризується вже наявністю значної кількості мурованих цивільних споруд. У Києві знайдено фундаменти трьох великих будівель світського характеру. Одна з ним мала велику центральну кімнату. Це могла бути, на думку дослідників, гридниця (зал для прийому гостей) або ж тронний зал, у якому Володимир міг приймати послів та влаштовувати учти. Археологами виявлено рештки будинків поблизу Десятинної церкви. На їх думку, це, можливо, терем єпископа та школа.

Чимало мурованих будинків за князя Ярослава Мудрого значно збільшується. Було зведено новий княжий палац, який дістав назву "великого" або "Ярославового двору". Неподалік колишньої Ірининської церкви виявлено залишки великої кам'яної споруди. Свої палаци зводили Ізяслав, згодом син Мономаха — Мстислав. Їх архітектура нам невідома, але літописні свідчення вказують на те, що вони були двоповерховими, мали "сіни" та галерею, що сполучала дві половини будівлі, великі гридниці-зали, у яких відбувалися урочисті зустрічі послів, учти і таке інше. Рештки цих будівель свідчать про їх пишноту: наявна орнаментація золотом, мармуром, мозаїками, фресками. Сам київський "кремль" або "дитинець" характеризувався наявністю в ньому багатьох кам'яних споруд — це й двір митрополита, обнесений кам'яним муром, неподалік від храму св. Софії, двори багатьох бояр з теремами та "домашніми" церковками тощо. Літопис навіть поіменно позначає, де і які стояли тут палаци та інші споруди, називає ці двори — Бориславль, Воротиславль, Глібов, Чюдін, Ратьшин, Путятін і тощо.

Кам'яне цивільне зодчество ширилося й поза межами Києва. Сьогодні з певністю можна казати, що пишними палацами були прикрашені й Чернігів, Переяслав, Білгород та інші князівські міста. Щоправда, від цих будівель у кращому разі досі залишилися лише фундаменти та уламки стін, але й вони є мовчазними свідками того, що тут за часів Київської Русі стояли пишні, оздоблені золотом та розкішними розписами князівські палаци.

bigmir)net TOP 100