Реклама на сайте Связаться с нами

M. M. Закович

Культурологія: українська та зарубіжна культура

Навчальний посібник

Київ
Знання
2007

На главную
Культурологія: українська та зарубіжна культура. Закович M. M.

Культура як умова відродження нації в українській естетичній традиції кінця XIX — початку XX ст.

Українська культура кінця XIX — початку XX ст. розвивалася в складних історичних та соціальних умовах. Цей період насичений важливими подіями. Гострі політичні баталії у російському суспільстві, невдала російсько-японська війна, революція 1905—1907 pp. втягли українське громадянство у вир загальноросійського визвольного руху. Питання перебудови Російської імперії витіснили українські інтереси на другий план. Сплюндровані були й надії на маніфест 17 жовтня 1905 р., на вільний розвиток українського політичного і культурного життя в умовах конституційного ладу в Росії.

У Галичині, Буковині, на Закарпатті початок XX ст. був позначений зростанням визвольних тенденцій, посиленням суспільного руху. Національна і політична свідомість вийшла з вузьких кіл інтелігенції й поширилася на інші верстви населення, прилучаючи їх до боротьби за свої економічні й культурні інтереси в складних умовах міжетнічної ворожнечі, штучно розпалюваної серед різних народів клаптикової Австро-Угорської монархії.

Заборони українського слова 1863, 1876 та 1881 років виявились не єдиними болючими ранами на тілі української культури: царський уряд не полишав спроб знищити її й на межі XIX—XX ст. Указ 1892 р. посилював цензурні перешкоди на шляху видання українською мовою. У 1894 р. забороняють ввезення українських книжок з-за кордону. Через рік покладено край друкові навіть українських дитячих читанок. За десять років, з 1895 по 1904 р., в Києві до цензури було віддано 230 рукописів, проте з цензури вийшло тільки 80. У 1899 р. на Київському археологічному з'їзді урядом дозволено було читати реферати на всіх слов'янських мовах, крім української, що примусило галицьких вчених повернутись додому. Те ж саме було й 1903 p., коли на святі відкриття пам'ятника І.П. Котляревському в Полтаві не дозволили виступів рідною мовою письменника. Українські вистави у театрах йшли лише за умови одночасної постановки російської п'єси.

Визвольний рух початку XX ст. сприяв черговому розгляду питання про українську мову в російських урядових колах. Однак результатом була постанова в вересні 1905 p.: скасування заборони українського слова визнати "несвоєчасним".

І все ж культура залишалась тією сферою, в рамках якої відбувався розвиток національної самосвідомості. Ця ідея вистраждана усім національним досвідом, що мала можливості виявити себе у політичному житті, стала серцевиною теорії українства Микити Шаповалова (М. Сріблянського). Він сформулював вимогу кваліфікованої культури як умови життєздатності нації. Українство може існувати як нація, об'єднана культурою. Погляди М. Шаповалова були узагальненням досвіду цілого покоління українських мислителів на межі XIX—XX ст., яке реалізувало свої національні домагання на ниві культуротворення.

Прогресивні педагогічні діячі (X. Алчевська, Б. Грінченко, С. Васильченко та ін.) всупереч політиці властей обстоюють право на навчання дітей у школах рідною мовою, створюють україномовні підручники. Б. Грінченко підготував для початкової школи "Українську граматику" та "Рідне слово", Є. Тимченко — "Українську граматику". Відомий графік Г. Нарбут розпочав втілення великого задуму — національної за духом "Української абетки", в композиціях якої відчувається стихія фольклору та історичного минулого.

У кількох університетах, зокрема Львівському та Чернівецькому, було відкрито українські кафедри, які займались вивченням мови, літератури й історії України.

Культурно-просвітницьку роботу серед населення проводили Харківське та Київське товариства письменності, Одеське слов'янське товариство, львівська "Просвіта", чернівецька "Руська бесіда". В 1881 р. у Львові "Руське педагогічне товариство" організувало українське приватне шкільництво, що давало змогу молоді виховуватись у національному дусі.

Починаючи від 1905 р. створюється мережа "Просвіт" на Наддніпрянщині, які ширили національну культуру, друкуючи книжки українською мовою. "Українські клуби" влаштовували концерти, театральні вистави, читання книжок. Активно працювали студентські громади.

Іншою формою поширення національного духу були багатолюдні маніфестації (як ювілей М. Лисенка у Києві, похорон Б. Грінченка, Л. Українки, протест проти заборони святкування 100-річчя народження Т. Шевченка тощо).

Єдиний орган української думки на східній Україні — журнал "Киевская старина" (до 1907 р. виходив російською мовою) вмістив на своїх шпальтах численні праці з різних ділянок історії, археології, етнографії, літератури.

У Львові 1892 р. виникло Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ), завданням якого була організація систематичних досліджень в галузі українознавства (діє й сьогодні за кордоном). Довкола нього згуртувались найвидатніші українські вчені (І. Франко, етнограф В. Гнатюк, географ С. Рудницький та ін.). Членами НТШ були обрані М. Планк та А. Ейнштейн. З головуванням М. Грушевського (1897—1913) пов'язана енергійна праця над єднанням наукових сил, зібранням фондів, створенням бібліотеки.

У 1890-ті — 1910-ті pp. вийшли у світ такі праці, як "Історія запорізьких козаків" Д. Яворницького, "Історія українського народу" О. Єфименко, "Історія України-Руси" М. Грушевського.

Тенденція до національного самовизначення позначилась на дослідженнях з фольклористики й етнографії. Організація фольклорних експедицій і широка публікація їх матеріалів дихала пафосом національного творення в усіх його розмаїтих виявах. За безпосередньою участю І. Франка та В. Гнатюка видано 46 томів "Етнографічного збірника" і 22 томи "Матеріалів до українсько-руської етнології". Новий підхід до народної пісні як самобутнього явища відобразився у збірках Ф. Колесси "Галицько-руські народні пісні з мелодіями" (1902), Лесі Українки та К. Квітки "Мелодії українських народних дум" (1910, 1913).

Фольклорна хвиля, яка сприймалась поколінням зламу століть запорукою національного відродження, увібрала в себе всі напрямки художньої творчості. Популярними стали обробки народних пісень, в яких композитори зберігали лише фольклорний словесний текст, музику ж складали відповідно сучасному їм настрою (славетні "Щедрик" та "Дударик" С. Леонтовича, "Колискова" В. Барвінського та О. Кошиця, "Гагілка" С. Людкевича).

У літературі зв'язок з фольклором простежується на всіх рівнях — од відтворення особливостей народного світобачення, побудови творів за канонами народного мелосу до фольклорної символіки. М. Коцюбинський (1864—1913) у повісті "Тіні забутих предків", спираючись на народні вірування гуцулів, створив окремий світ з мавками, "чугайстром", "мольфаром", "щезником". У молодій поезії формується оригінальний стиль на основі сплаву фольклорної образності та ритмомелодики тогочасних європейських поетів (цикл "На позиченій скрипці" Б. Лепкого, вірші В. Пачовського зі збірки "Розсипані перли", П. Карманського зі збірки "Ой, люлі, смутку").

Осягнення художньої структури українського народного живопису надало національного забарвлення творчості М. Жука, В. Кричевського, М. Бойчука. Геометричний розпис подільських хат, астральні знаки писанок, магічні коди візерунків плахти, світобудовчі композиції хат, посуду, скринь, печей, народних картин — загалом, вся життєва сила селянського мистецтва своєрідно озвалася в експресивних композиціях українських художників-авангардистів К. Малевича, B. Єрмілова, Д. Бурлюка, О. Богомазова.

Майстри модерну в архітектурі теж надихались українським народним будівництвом, ужитковим мистецтвом. У будинку полтавського губернаторського земства (арх. В. Кричевський) з його високим дахом, двома вежами творчо трансформовано художню структуру дерев'яної цивільної архітектури України XVII—XVIII ст. Характерним є малюнок віконних та дверних прорізів, звужених у горішній частині. Черепична покрівля, керамічні кахлі й декоративні розписи свідчать про уроки народного будівництва.

Національна ідея впливала не лише на характер формотворчості у культурі на зламі XIX—XX ст., а й, передусім, — на змістовне навантаження художніх творів. Вони несуть до загалу болісні роздуми про долю Батьківщини (алегоричний "сонний валет" — Україна у вірші П. Карманського "Кривавий плач України несеться", мотиви туги за державністю у поемі В. Пачовського "Сон української ночі"), пристрасні заклики до соціального оновлення та возз'єднання українства (кантата К. Стеценка "Єднаймося" на вірш І. Франка) активну проповідь бунтарської нескореності народу (кантата — симфонія C. Людкевича "Кавказ" за однойменною поемою Т. Шевченка), обстоюють право і обов'язок жінки на участь у вирішенні долі своєї нації (страждання українки Оксани з історичної драми Лесі Українки "Бояриня"). Персонажі художніх творів — звитяжці минулого — немовби промовляють до нащадків із закликом боротьби за волю. Втіленням людської незламності виступають романтичні постаті народних героїв (кантата М. Лисенка "Іван Підкова", картини О. Новаківського "Довбуш — володар гір", "Ярослав Осмомисл", картина О. Мурашка "Похорон кошового").

Поширенню ідеї національного відродження серед широких громадянських кіл сприяв розвій українського театру. Сценічне мистецтво продовжувало розвиватись на міцних традиціях корифеїв національного театру. М. Кропивницький, М. Старицький, М. Заньковецька, Г. Борисоглібська активно виступали як автори і режисери. Українські театри і далі не мали державного статуту, існуючи на засадах приватних антреприз, артистичних товариств, аматорських гуртків, були мандрівними, гастролюючими трупами несталого складу. Це було певною перешкодою на шляху розвитку театрального мистецтва, але водночас у тодішніх політичних умовах мало важливе просвітницьке значення: український театр залишався майже єдиним інститутом, що пропагував національну свідомість та культуру. Тільки у ньому можна було публічно почути українську мову. Тим більше, що переважали у репертуарі оригінальні українські п'єси — драми, комедії, водевілі, народні оперети. Ставилися також твори російських і зарубіжних авторів у вільних перекладах на українську мову.

Поряд з мандрівними трупами М. Кропивницького, П. Саксаганського й І. Карпенка-Карого, Д. Гайдамаки, О. Суходольського, Л. Сабіна у Києві існував і перший стаціонарний український театр М. Садовського (1906—1920). На його сцені вперше в Україні були поставлені оперні вистави. Театральна стилістика колективу відзначалась ансамблевістю, коли автор почув себе органічною частиною спектаклю.

На західноукраїнських землях продовжував діяти театр "Руська бесіда", режисером до якого був запрошений з Наддніпрянщини М. Садовський, а потім — Й. Стадник. На сцені цього театру розквітли обдарування В. Юрчака, К. Рубчакова, А. Ніжанківського, Є. Коханенка.

Видатні митці цього часу розуміли штучну відчуженість українства від загального потоку європейської культури як перешкоду на шляху понівеченої культури до її розвою. Тому природним було прагнення тогочасної інтелігенції залучити українську культуру у всесвітній духовний потік. Створюючи свою драматургію, Леся Українка (1871—1913) охоплює майже увесь ландшафт світової культури від Старого Заповіту і пізньої античності до американської передреволюції та революції французької, тим самим підключаючи національне до всесвітнього. Доля минулого стає для авторки "Вавилонського полону", "На руїнах", "Йоганни, жінки Хусової" моделлю "руїн" і "полонів" української історії, "переодягненням" української дійсності.

Цей період був також часом ознайомлення світової громадськості з кращими надбаннями української культури. Всесвітнє визнання здобуває співачка Соломія Крушельницька (1873—1952), яка виступала на сценах найвидатніших театрів Європи, гастролювала по країнах Латинської Америки, "найпрекрасніша і найгарніша Батерфляй", за висловом Дж. Пуччіні. Композитор, визначний диригент О. Кошиць (1876—1944) виступив одним з організаторів Української Республіканської капели, концертна подорож якої по країнах Західної Європи та Америки користувалася великим успіхом.

bigmir)net TOP 100