Реклама на сайте Связаться с нами

M. M. Закович

Культурологія: українська та зарубіжна культура

Навчальний посібник

Київ
Знання
2007

На главную
Культурологія: українська та зарубіжна культура. Закович M. M.

Українська культура другої половини XX століття

Цей відтинок новітньої української історії охоплює менш як півстоліття. Небагато, як на історичний вимір, але за насиченістю і масштабами подій, вагомістю їх наслідків цей період не має собі рівних.

Україна опинилась в епіцентрі другої світової війни, стала театром воєнних дій, ареною жорстоких боїв, зазнала тяжких людських і матеріальних втрат. Їй довелося пережити розруху і повоєнну відбудову, "холодну війну" і репресії тоталітарного режиму, розвінчання культу особи і хрущовську "відлигу", роки застою і часи перебудови, трагедію Чорнобиля і розпад колись єдиної держави.

Кожен з цих етапів був важким випробуванням для українського народу, вимагав граничного напруження всіх його фізичних і духовних сил, енергії та волі. Внутрішньо суперечлива, неймовірно складна епоха потребує об'єктивних, виважених оцінок, уникнення одномірних і категоричних суджень, безапеляційних висновків.

Так, війна з фашизмом забрала мільйони людських життів, але стійкість і мужність грамадян України поставили її серед провідних держав-переможниць з почесним правом співзасновника Організації Об'єднаних Націй. Безсумнівно, обмеженою, багато в чому формальною була державність України, та саме в її межах завершилось об'єднання українських земель. Країна терпіла великі матеріальні нестатки, але високо піднесла жагу знань, авторитет книги, престиж освіти. У системі тодішніх духовних цінностей формувались як ідейні прибічники існуючої системи, так і її опоненти. В художній культурі доби траплялися кар'єристи і працювали справжні митці. Була миттєвість кон'юнктурного твору і була висока цінність мистецтва. Життя складніше й багатше за змістом від будь-якої оціночної формули про нього.

"Вогненні сорокові" — так закарбувалося у пам'яті поколінь воєнне лихоліття. Зухвалий напад потужно озброєного, повністю мобілізованого німецького вермахту, що мав значний досвід воєнних дій у Європі — це був титанічний розлом епохи, дев'ятий океанський вал, що загрожував змести все на своєму шляху. Фанатично засліплена ідеями світового панування, расової зверхності, невблаганно жорстока й невибаглива у засобах ворожа навала являла страшну і реальну небезпеку для поневолених країн і народів, їхньої екзистенції, самого фізичного існування.

Ця очевидна істина була усвідомлена жертвами агресії глибинним, внутрішнім чуттям народів. Україна, Київ з перших хвилин війни зазнали вторгнення і повітряних ударів. Миттєвою, на перший погляд імпульсивною, була її реакція — захист батьківщини, рішуча відсіч нападнику. Черги добровольців біля військкоматів — не ідеологічний міф, а вражаюча реальність тієї грізної доби.

Перед лицем ворожої навали здійнялась могутня хвиля патріотичного поривання, прийшло високе розуміння єдності, консолідації суспільства, згуртування сил. В їх основі — усе багатовікове надбання української культури, душевна причетність до звитяжних подвигів далеких пращурів, мужніх захисників української землі.

Україна одягла солдатську шинель. Вистояти і перемогти — головна об'єднавча ідея народу в той час, вона й сформувала особливу ментальність цієї доби. Для культури, особливо художньої, провідною темою стала українська людина на війні, у широкому розумінні — людина і зброя, трагедія і жертовний подвиг, варварство нищення і місія гуманізму й людяності.

Українські митці були зі своїм народом-воїном, мистецтво промовляло й тоді, коли гриміли гармати. За найвимогливішими мірками, це теж був громадянський подвиг, вагомий внесок художньої культури у майбутню перемогу. В діючих арміях, на фронтах великої війни перебували письменники О. Гончар, А. Малишко, М. Бажан, М. Стельмах, Л. Первомайський, О. Десняк, кінорежисери О. Довженко, Т. Левчук, мистецтвознавець Г. Лотвин, багато інших діячів художньої культури.

Реалії того часу по-своєму розпорядилися долями українських митців: Ю. Збанацький і П. Вершигора стали партизанськими командирами, П. Воронько був мінером партизанського з'єднання; Олена Теліга, О. Ольжич, У. Самчук, В. Бирчак активно діяли в русі опору; А. Патрус-Карпатський став офіцером Чехословацького корпусу, І. Багряний, О. Вишня, Зінаїда Тулуб, Б. Антоненко-Давидович перебували у політичному ув'язненні.

Першого ж дня війни загинули письменники О. Гаврилюк і С. Тудор. І того ж дня Україна слухала натхненне звучання поетичної "Клятви" М. Бажана. Пружні слова, карбований ритм віршованих рядків, заклична суворість рефрену: "Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою німецьких катів" — були почуті й сприйняті людськими серцями. Актуальність твору, його художня цінність виявилися тривкими. Того ж віроломного 1941 року "Клятва" стала піснею композитора Г. Верьовки, кантатою Ю. Мейтуса, а в повоєнний час — основою однієї з частин ораторії К. Данькевича "Жовтень".

Невичерпну тему війни, подвигу й страждань мистецьки освоювали насамперед мобільні художні жанри — поезія, нарис, репортаж, кінохроніка, плакат. У жанрі плакату художнім явищем стали графічні роботи В. Касіяна "На бій, слов'яни" та "Вражою злою кров'ю волю окропіте" — оригінальна серія плакатів на тексти Т. Шевченка. Серію плакатів "Шляхами війни" виконав О. Довгаль, фронтові замальовки 1941—1945 років здійснив Л. Каплан, плакати "Україна вільна" та "Дунайська рапсодія" створив В. Литвиненко, В. Фальчук написав плакат "Слава радянським партизанам".

Літопис війни творили кінооператори-документалісти. Зняті ними кадри відображали фронтові будні, але їхня духовна вартість із плином часу зростає, набуває значення живих свідчень епохальної події. Фронтові кінооператори нерідко ціною життя вихоплювали з полум'я війни образи людей, фрагменти, епізоди бойових дій. М. Пойченко, С. Гольбріх, І. Гольдштейн, багато інших стали операторами й режисерами власних фільмів про події війни.

На фронті О. Довженко пише сценарій фільму "Україна в огні". Це спроба художника збагнути трагедію 1941 року, причини воєнних невдач і поразок, крах ілюзій про легку перемогу малою кров'ю. Справжню вартість цієї перемоги великий режисер розкриває у фільмах "Битва за нашу Радянську Україну" та "Перемога на Правобережній Україні".

Резонансною виявилася п'єса "Фронт" О. Корнійчука, опублікована газетою "Правда". Драматург намагався осмислити ту саму проблему — поразку Червоної Армії у боях 1941 року, трагічні наслідки цього. Він вбачає причини у конфлікті поколінь військових керівників, старого і нового генералітету. Це була нормативна правда, вигідна політичній верхівці, оскільки реабілітувала її прорахунки. І все ж вона була моментом істини у цілому комплексі обставин, що вплинули на несприятливий перебіг подій першого етапу війни. За сценаріями О. Корнійчука 1943 року знято художні фільми "Фронт" та "Партизани в степах України".

Музичною рефлексією війни, її драматизму стали Перша симфонія А. Штогаренка "Україно моя" на слова А. Малишка і М. Рильського, ораторія М. Скорульського "Голос матері".

Різні аспекти фронтової дійсності передають українські живописці: М. Глущенко — картина "Київ після визволення", Т. Хитрова — "Концерт у шпиталі", М. Гончарук — "Зустріч переможців", О. Шовкуненко — портрет С. Ковпака, А. Борецький — "Зустріч гуцулами Червоної Армії", А. Іовлєв — "Від Галича до Праги".

Завершилась війна, але українське мистецтво у всіх його видах і жанрах, митці різних поколінь на десятиріччя залишились пов'язані з її сюжетами, серцем ангажовані їй. У сільській хатині, при тьмяному світлі каганця пише О. Гончар свою осяйну книгу "Прапороносці". Літературні образи Хоми Хаєцького і Шури Ясногорської, Черниша і Брянського полонили читачів-сучасників, увійшли до їхнього духовного світу. Суспільним надбанням стають "Люди з чистою совістю" П. Вершигори, "Європа-45" П. Загребельного, "Прометей" А. Малишка, за його ж віршем "Пісня про вчительку" на музику П. Майбороди.

Воєнна тематика потужно входить у коло мистецьких зацікавлень живописців, графіків, скульпторів: В. Пузирьков — "Нескорені", "Чорноморці", "Вистояли"; В. Забашта — "У роки підпілля", "Язика привели", "Салют Перемоги"; О. Хмельницький — "Перемога", "В ім'я життя", "Війною обпалені"; В. Шаталін — "Бойове завдання", "Битва за Дніпро"; В. Полтавець — "Атаку відбито"; О. Лопухов — "Війна"; П. Пархет — "Подвиг моряків"; А. Сорока — "На безіменній висоті"; В. Чеканюк — "Партизани"; В. Костецький — "Повернення", "Розвідники".

М. Лисенко створив скульптурні композиції "Партизанський рейд" і "Вірність", Алла Горська — вітраж "Прапор Перемоги" у Музеї молодогвардійців, Г. Кальченко — пам'ятник Герою України й Франції В. Порику у французькому місті Енен-Льєтарі, В. Небоженко — пам'ятник "Невідомому офіцерові" у Магдалинівському районі Дніпропетровської області, В. Сергєєв — серію офортів "Партизанськими стежками".

Художні фільми про війну створюються на українських кіностудіях: "Костянтин Заслонов", "Від Бугу до Вісли", "Зв'язковий підпілля" за сценаріями Ю. Яновського, "Ракети не повинні злетіти" і "Перевірено — мін немає" — за сценаріями П. Загребельного. Т. Левчук поставив фільм-трилогію "Дума про Ковпака" з К. Степанковим у головній ролі і "Війну". Популярний актор Л. Биков став автором сценарію, режисером і виконавцем головної ролі у фільмі "В бій ідуть тільки "старики". Йому ж належить авторство стрічки "Ати-бати, йшли солдати".

Перипетії воєнних років передає хронікально-документальне кіно. Визнання глядачів в Україні та за її межами здобув фільм В. Артеменка "Солдатські вдови", серед яких — і мати режисера. З мальовничого села Мельники, що на Черкащині, на фронт пішли сотні чоловіків, а повернулися одиниці. Загинули й музиканти духового оркестру, їх осиротіло чекають і вдови, і музичні інструменти. З першого повоєнного випуску школи цього села вийшли відомі митці: письменник і режисер В. Ілляшенко, режисери кіно Ю. Тупицький і В. Артеменко, пізніше — театральний режисер М. Ілляшенко.

"Вогненні сорокові" тривалий час залишаються інспірацією музичної творчості. До концертних залів України надовго увійшли опера "Молода гвардія" Ю. Мейтуса, моноопера Г. Жуковського "Дружина солдата", сюїта "Партизанські картини" для фортепіано з оркестром А. Штогаренка, хор "Партизанський триптих" В. Корейка на слова П. Воронька, славетна пісня "Степом, степом...", пісенні твори Георгія і Платона Майбород, Ігоря Шамо.

Звитягу українців на війні увічнила монументальна архітектура у меморіальних комплексах, пам'ятниках, спорудах: пам'ятник-музей на честь визволення Києва у с Нових Петрівцях; меморіальний комплекс "Молода гвардія" у Краснодоні; монумент "Україна — визволителям" у с. Міловому на Луганщині; Український музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 pp.; "Пагорби Слави" у Львові, Луцьку, Черкасах, багатьох інших містах. На місцях боїв, могилах загиблих встановлено обеліски, стели, скульптурні композиції.

Популярність у читачів здобули воєнні мемуари — книжкова серія спогадів відомих воєначальників, партизанських командирів, інших активних учасників бойових дій: І. Кожедуба, В. Петрова, О. Федорова, Я. Базими, С. Тутученка, В. Клокова, В. Русина, О. Тканка. Сторінки їхніх книг зберегли для нащадків багато пам'ятних епізодів війни, імен бійців і командирів, трудівників тилу.

Стійку увагу митців привернула тема повоєнного відродження. Відбудова зруйнованого життя — і пафос, і філософія багатьох мистецьких творів. Самобутньо яскравими, емоційно наснаженими постають картини талановитої учениці Ф. Кричевського Тетяни Яблонської "Відбудова Хрещатика" та "Хліб". Вони сприймаються як гімн праці, лірична поема на полотні про красивих і роботящих людей, які відновлюють зруйновану столицю і плекають хліб — одвічні символи національного буття.

Художня культура в контексті того часу прагнула передати жагу творчої праці, її суспільну цінність, натхнення людської душі. Вона фіксує свій погляд на злагодженому колективі трударів — картини "Бокораші" Й. Бокшая, "Колгоспниці з Турянської долини" А. Ерделі, "Лісоруби" Г. Глюка, "Шахтарська зміна" В. Зарецького, "Азовсталь" А. Завгороднього; на узагальненому портреті людини певної професії — "Портрет сталевара" В. Шаховцова, скульптурний портрет "Господар ланів" В. Свиди; на індивідуалізованому портреті трудівника — "Телятниця Ганна Бондарчук" М. Рябініна; на побутовому сюжеті — "Обід чабанів", ліногравюра М. Варенні.

За позірною приземленістю мистецьких сюжетів, їх певною скутістю, виробничою проблематикою виразно простежується тенденція до осягнення духовного світу трудівника, повнокровності його образу, внутрішньої краси. Мистецтво хоче передати не самодостатнє значення виробничого процесу, а натхненне буття людини-творця в ньому, де є, як сказав поет, "троянди й виноград, красиве і корисне".

Мистецтво поступово розширює свої обрії, втягує в орбіту художнього освоєння все нові горизонти життя. На цій хвилі своєрідного піднесення з'являються масштабні художні твори "Хліб і сіль", "Кров людська — не водиця", "Правда і кривда" М. Стельмаха — романи-епопеї, які заглиблюються у космос українського села, в поезію і тяжку прозу життя хліборобів, у глибинні пласти народної мови. Поруч із цією всеосяжністю гармонійно співіснують і "Мисливські усмішки" О. Вишні, і поетичні розповіді М. Рильського про будні звичайної людини — копання картоплі на селі, збирання каштанів на бруківці київських вулиць.

Мистецьку діяльність розпочинає молоде покоління з самобутнім баченням життя, новою оцінкою його реалій, прагненням розширити коло художніх прийомів. Яскрава прикмета тих років — феномен поетів-шістдесятників, вихід поетичних збірок "Тиша і грім" В. Симоненка, "Атомні прелюди" М. Вінграновського, "Соняшник" І. Драча, поява потужного поетичного таланту Ліни Костенко.

Нові художні висоти долає український кінематограф. На екранах України — фільми "Камінний хрест" і "Захар Беркут" Л. Осики, "Сон" В. Денисенка, "Білий птах з чорною ознакою" Ю. Іллєнка, "Вавилон XX"— режисерський дебют І. Миколайчука. Феноменальний успіх вдома і за кордоном очікував кінострічку С. Параджанова "Тіні забутих предків". Фільм С. Параджанова — видатне мистецьке явище, у творенні якого задіяно могутній потенціал культури: талант самого режисера, що формувався у стихії вірменських, грузинських і українських культурних впливів, міцнів і збагачувався у художній студії О. Довженка; літературна першооснова твору — однойменна повість М. Коцюбинського, в якій поетично й виразно передано дух, красу й самобутність культури верховинців Українських Карпат; акторське обдарування буковинця І. Миколайчука; мальовничі Космачі, де відбувалися зйомки, архітектура й оздоблення сільської церкви, у якій вінчався легендарний О. Довбуш; фахові консультації отця В. Романюка — майбутнього патріарха Володимира, який створив у своїй хаті краєзнавчий музей з багатющими експонатами писанок, вишиванок, різьблення; барвисті народні костюми гуцулів, щирість і безпосередність їхньої акторської гри в сценах-масовках.

На театральній сцені України розкрились великі й різнобічні мистецькі обдарування А. Бучми, Д. Мілютенка, В. Добровольського, Г. Юри, Н. Ужвій, П. Нятко, А. Роговцевої, Б. Ступки, О. Ватулі, О. Кусенко. Пісенну славу України примножувала й збагачувала творчість Є. Мірошниченко, М. Литвиненко-Вольгемут, Є. Чавдар, Б. Гмирі, Д. Гнатюка, Б. Руденко, А. Солов'яненка, Р. Кириченко, С. Ротару.

Вражають уяву досягнення українського музичного мистецтва. Це опери С. Людкевича, А. Кос-Анатольського, В. Жуковського, Г. Таранова, Ю. Мейтуса, В. Кирейка; симфонії Б. Лятошинського, М. Колесси, В. Борисова; балети К. Данькевича, М. Скорульського, Д. Клебанова, В. Нахабіна. У вокальному й симфонічному жанрі плідні здобутки М. Вериківського, Л. Ревуцького, П. Козицького, хоровому й пісенному — П. Гайдамаки, П. Майбороди, В. Івасюка, М. Машкіна, І. Поклада.

Певний поступ відбувся у монументальному мистецтві. Створено ошатний архітектурний ансамбль Хрещатика і забудов Майдану Незалежності, комплекс споруд ВДНГ, художньо оздоблено перші станції Київського метрополітену, проведено реконструкцію Контрактової площі за проектом архітектора В. Шевченко, реставрацію Трапезної Михайлівського монастиря. У Києві постають імпозантні пам'ятники Г. Сковороді та Лесі Українці скульпторів І. Кавалерідзе й Г. Кальченко.

Прикметна сторінка української архітектури — сотні меморіальних дощок на фасадах київських будівель. Це літопис у камені й металі визначних подій і біографій видатних людей науки і культури. М. Веронський, А. Ковальов, Г. Кальченко створюють меморіальну шевченкіану. Мистецьки цікаві й самобутні праці багатьох скульпторів і архітекторів: І. Гончара — барельєфні портрети О. Богомольця, М. Кропивницького, І. Микитенка, вченого-ботаніка П. Погребняка; І. Кавалерідзе — меморіальні дошки Г. Сковороді, М. Врубелю, актрисі М. Гаккебуш; Г. Кальченко — барельєфні портрети О. Петрусенко, М. Вовчок, А. Тарасової, Г. Косинки; В. Шевченко — меморіальні дошки М. Леонтовичу, К. Стеценку, Т. Козицькому, П. Ніщинському; М. Дерегуса — портрети Л. Руденко, М. Пирогова.

Український архітектор і художник-реставратор Ю. Даниленко став автором низки унікальних макетів: Софійського собору, Успенського собору Лаври, Києво-Могилянської академії, собору Михайлівського Золотоверхого монастиря, палацу К. Розумовського у Батурині. Художні мікромініатюри створює М. Сядристий: портрети-барельєфи, вирізьблені на вишневих і тернових кісточках, найменший у світі "Кобзар" Т. Шевченка (розміром 0,6 мм2).

Помітним явищем культурного життя став вихід у світ низки фундаментальних праць: багатотомної "Української радянської енциклопедії", шеститомної "Історії українського мистецтва", "Шевченківського словника", "Словника української мови" Б. Грінченка, дослідження С. Таранущенка "Монументальна дерев'яна архітектура Лівобережної України", робіт істориків і філософів, присвячених духовній спадщині Києво-Могилянської академії. Світовою сенсацією стало відкриття знаменитої скіфської "пекторалі".

Борис Тен збагатив українську культуру перекладом гомерівських поем "Іліади" та "Одіссеї", М. Лукаш здійснив майстерний переклад українською мовою "Фауста" й "Декамерона", "Дон-Кіхота" і поезій Г. Лорки. Журнал "Всесвіт", очолюваний Д. Павличком, знайомив українського читача з класичними й сучасними творами європейської і світової літератури.

Панорама українського мистецького життя була вельми широкою і всеохоплюючою. Серед її художніх виявів — пам'ятні "Вечірні розмови" М. Рильського з читачами, телевізійні фільми "Київські етюди" й "Нічні концерти" за участю М. Бажана, В. Івченка та Б. Ступки. Плідну роботу з вивчення й підтримки народного мистецтва здійснював журнал "Народна творчість та етнографія". В контексті української духовності й культури потужно функціонували мистецькі традиції Опішні й Косова, Василькова й Кролевця, творчість К. Білокур і М. Примаченко, Г. Візичканич і Г. Верес, Г. Почивайло і М. Шерегій, багатьох інших обдарованих і самобутніх майстрів народної творчості.

Українські митці працювали у різних суспільних сферах — на ниві культури, науки, освіти, у державних структурах, громадських організаціях. М. Рильський і П. Тичина тривалий час очолювали академічні інститути. М. Бажан довгі роки був заступником голови уряду, опікуючись гуманітарною галуззю суспільного життя, П. Тичина — міністром освіти, головою Верховної Ради УРСР. Багатьох провідних діячів культури було обрано академіками, народними депутатами, керівниками творчих спілок, редакційних колективів літературно-художніх і мистецьких часописів. Творчу працю багатьох письменників, художників, музикантів, акторів, режисерів театру і кіно відзначено престижними державними преміями, почесними званнями, орденами і медалями.

Творцям культури випало жити й працювати в певній системі суспільних координат, формуватися в умовах особливої духовної атмосфери того часу і розгортати мистецьку діяльність здебільшого не в конфлікті з тодішніми ідейними переконаннями і мистецькими уподобаннями.

Сама ж тоталітарна система мала своєрідну культуру, свою політику, суспільствознавчі науки, філософію, формувала відповідну правосвідомість, власне розуміння ролі й значення мистецтва, свій погляд на мораль і релігію. Ця культура створювала вельми специфічне середовище людського буття. В її розвитку й саморозвитку є свої духовні надбання, серед них і такі, що підносяться над рівнем системи і сягають загальнолюдського значення.

З культурологічного погляду 40—80-ті роки XX ст. слід розглядати як єдиний, цілісний процес розвою суспільного життя, духовності і культури. Тогочасний суспільний і державний лад розбудовувався і функціонував на одних і тих же засадничих принципах політики й духовності. Він еволюціонував, видозмінювався, але залишався незмінним у своїх принципах, системі духовних цінностей. Культура й мистецтво змушені були зважати на цю реальність, певним чином співвідноситися з нею.

Слід мати на увазі, що функціонування політичної системи й розвиток мистецтва хоч і пов'язані між собою, але не перебувають в абсолютній залежності. Кожна з цих сфер має свою специфічну природу, властиві їй внутрішні закони розвитку. Напрацювання культури, зокрема художньої, належить оцінювати за законами мистецтва, у поняттях і категоріях естетики, а не ідеології й політики. Внесок кожного митця у доробок культури вимірюється мистецькою вартістю створеного.

Серйозною перешкодою розвитку української культури був ідеологічно декретований метод соціалістичного реалізму як вищої форми художнього мислення, зокрема принцип класового підходу до оцінювання суспільних явищ. Він вимагав зображення типових характерів у типових обставинах з неухильною орієнтацією на цілком визначену систему духовних цінностей. Це звужувало творчі можливості митців, пошук художніх засобів самовираження. До того ж, дійсно правдиве відображення життя засобами мистецтва було об'єктивно нездійсненним під наглядом цензури. Забороненою залишалася сувора правда тяжкого життя, соціальної несправедливості, масового голоду, кричущого порушення законності й репресії. Система намагалась диктувати не лише творчий метод, художню форму, але й зміст мистецтва.

Великої шкоди українській культурі завдали політично цілеспрямовані утиски рідної мови, звуження сфери її впливу, декларовані ідеї дружби народів, злиття націй і мов. На рівень головної небезпеки соціалістичного розвитку в Україні було штучно піднесено привид українського буржуазного націоналізму. Розмитість, нечіткість критеріїв для означення цього явища робило можливим довільне його трактування, створювало ґрунт для ідеологічних звинувачень і політичних переслідувань.

Гучній і несправедливій критиці з далекосяжними наслідками було піддано у різний час кіносценарій "Україна в огні" О. Довженка, вірш "Любіть Україну" В. Сосюри, повість "Березневий сніг" І. Чендея, роман "Собор" О. Гончара, твори Ю. Яновського, А. Малишка, Г. Тютюнника, Р. Іваничука. Було вилучено з прокату "Криницю для спраглих" Ю. Іллєнка, "Короткі зустрічі і довгі проводи" К. Муратової, "Заячий заповідник" М. Рашеєва, знищено чудовий мистецький твір — шестиметровий вітраж у головному корпусі Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Тоталітарний режим вдавався й до прямих репресій. В ув'язненні помирають В. Стус, О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко. Переслідувань зазнали письменники І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний, Б. Чичибабін, художники І. Гончар, А. Горська, Л. Семикіна, О. Заливаха, Г. Севрук. З творчого процесу свавільно вилучаються письменники Л. Костенко і В. Шевчук, кінорежисер В. Ілляшенко.

Творці нашої культури часто потерпали від недостатньо потужного матеріального базису. Наприклад, видавничий цикл від рукопису до книги тривав, за технологією, що тоді існувала, близько п'яти років. "За все своє творче життя, — згадував О. Довженко, — я не бачив ні одної своєї картини в хорошому кінотеатрі, на хорошому справжньому екрані, видрукованої на хорошій плівці кваліфікованими майстрами".

Культуру витворює нація соборними зусиллями свого духу. Їй дають життя працьовиті люди, що прагнуть творчості й краси, продукують хист і таланти, для яких наука, мистецтво, творення духовних цінностей — покликання і фах, і спосіб життя.

Чимало діячів української культури поступово усвідомлювали політичний анахронізм тоталітарної системи, її неспроможність адекватно реагувати на вимоги часу, конструктивно вирішувати назрілі проблеми суспільного життя. У середовищі інтелігенції наростали почуття протесту, опозиційні настрої, опір існуючому станові речей, протистояння у різних його формах. Творчий доробок митців оцінять час і мистецькі уподобання людей. Художня спадщина епохи в кращих її досягненнях і зразках увійде до духовної скарбниці української культури.

Оригінальний і потужний пласт української культури становить наука. Це галузь пізнавальної діяльності людини, спрямованої на пошук істини, достовірного знання про навколишній світ. В ній задіяні інтелект нації, її творчі ресурси та її менталітет. Зусиллями багатьох поколінь науковців формується науковий простір, в якому здійснюються фундаментальні відкриття, втілюються в життя наукові ідеї прикладного значення. Наука одночасно є сферою культури і неосяжною продуктивною силою суспільства.

Досягнення української науки у найпрестижніших галузях знання здобули світове визнання. Разом з тим історія її розвитку складна, багато в чому суперечлива і навіть драматична. Феномен науки створюється в контексті певних соціальних умов, під впливом безлічі суспільних факторів. Фундаментальна, прикладна і технічна сфери науки функціонують за логікою власного розвитку.

Важким випробуванням для української науки була війна. У перші її дні Академія наук створює Науково-технічний комітет сприяння обороні. Під його керівництвом у науково-дослідних лабораторіях й майстернях академічних інститутів налагоджено розроблення й виготовлення приладів та обладнання для діючої армії. Так, у Харківському фізико-технічному інституті було створено першу радянську радіолокаційну станцію, яка пройшла випробування у фронтових умовах, винайдено запальник для протитанкових пляшок із вибуховою сумішшю.

У липні—серпні 1941 р. здійснено евакуацію більшості наукових установ України в райони Поволжя, Уралу та Казахстану. Це була акція, грандіозна за масштабами, ефективністю, але сповнена трагізму, людських і матеріальних втрат. Вона не має аналогів у світовій історії науки. Соціальне замовлення науковцям диктувала війна. Їм довелося буквально "з коліс" розгортати роботу на здебільшого непідготовленій базі, за відсутності елементарних побутових умов, у жорстко лімітовані строки.

Величезний внесок у Перемогу, технічне оснащення армії здійснили українські вчені. В Інституті електрозварювання під керівництвом Є.О. Патона вперше у світі було розроблено досконалу технологію й необхідне устаткування для автоматичного зварювання броні. Автоматизація процесу зварювання танкових вузлів, корпусів і башт, артилерійських систем, реактивних снарядів та авіабомб поставила їх виробництво на потік. Це забезпечило різке збільшення обсягів випуску бойових машин, зброї й боєприпасів високої якості. Науковці Харківського фізико-технічного інституту, евакуйованого до Алма-Ати, створили нову конструкцію морської торпеди, удосконалили систему артилерійських оптичних приладів.

Багато зробив для оборонної промисловості Інститут будівельної механіки. Він вирішував проблему динамічної міцності авіаційних двигунів, турболопаток, багатоопорних колінчастих валів, вузлів і деталей транспортного машинобудування. Українські вчені-металурги забезпечили високу продуктивність доменних печей і збільшення асортименту їх продукції, одержали метал підвищеної якості, виявили й залучили для металургійного циклу місцеві сировинні ресурси. Інститут енергетики розв'язав проблему енергопостачання виробничих потужностей оборонних підприємств. Академічні інститути математики й фізики, хімії і хімічних технологій, геологічних наук, гірничої механіки та багато інших своїми науковими здобутками зміцнювали обороноздатність і наступальні можливості військ.

Вагомий внесок у військову перемогу належить українським ученим-медикам. Вони впроваджували прогресивні методи лікування поранених у всій мережі евакопунктів, медсанбатів, фронтових шпиталів. Десятки науковців допомагали фронтовим медикам опанувати новий метод переливання крові, запропонований О.О. Богомольцем. Методику транспортування консервованої крові розробив Інститут клінічної фізіології. Його провідні фахівці перебували в діючій армії: І.М. Іщенко — головний хірург ряду фронтів, В.Х. Василенко та Д.Н. Яновський — головні терапевти двох фронтів.

Інститут очних хвороб, очолюваний В.П. Філатовим, впроваджував у шпиталях новаторські способи лікування, пов'язані з тканинною терапією. Багатьом пораненим це повернуло зір. Інститут клінічної медицини під керівництвом М.Д. Стражеско налагодив активну лікувальну роботу у військових шпиталях. Над подоланням дефіциту ліків та медичних препаратів успішно працювали Інститути біохімії та клінічної фізіології. Тисячам воїнів врятували життя, повернули їх до бойових лав українські медики.

Великих втрат зазнала на війні українська наука. Було знищено або зруйновано базові приміщення інститутів, науково-дослідні лабораторії й майстерні, бібліотеки. На фронтах, у партизанських загонах і в підпіллі загинуло багато молодих, перспективних науковців. Серед загиблих — один з піонерів ракетної техніки й теорії космічних польотів, вчений-винахідник Юрій Кондратюк (Шаргей).

Відбудова й подолання руйнівних наслідків окупації стали по війні першорядними завданнями наукових установ. Академія наук вирішувала проблему створення наукового потенціалу на потребу основних напрямів розвитку народного господарства республіки, а також переведення виробництва на оновлену науково-технічну основу. Поряд із цим поступово формувалось нове розуміння ролі української науки в суспільстві. Вона розвивалась як складова союзного наукового комплексу й перебувала під впливом загальної державної політики у сфері науки.

Визначальним для цієї політики у перші повоєнні десятиліття було прискорене вкладання інтелектуальних ресурсів і матеріальних коштів у базові науково-технічні галузі — ядерну енергетику, космічну техніку, квантову електроніку. В умовах протистояння двох світових систем вони складали основу оборонного потенціалу, тому мали пріоритетний режим розвитку. Частка загальних витрат на науку становила 11,2 % союзного бюджету. Розширювалась мережа академічних закладів в Україні, зростала чисельність наукового персоналу. Професія науковця стала престижною.

В системі АН України створено низку інститутів, пов'язаних із новими напрямами науково-технічного прогресу: теоретичної фізики, радіофізики, напівпровідників, проблем міцності, кібернетики, металокераміки й сплавів та ін. Україна стає центром розвитку технічних наук. Низка її інститутів отримали статус головних. Напрацювання академічних установ сприяли піднесенню й розвитку традиційних галузей промисловості і створенню нових, зокрема спеціальної електрометалургії та порошкової металургії. Багато технологічних процесів, обладнання, матеріалів, систем і засобів автоматизації, впроваджених у виробництво, не мали світових аналогів або не поступалися їм за своїм науково-технічним рівнем.

В Україні у 50—60-х роках XX ст. формується потужна система галузевої науки. Це наукові установи, підпорядковані виробничим міністерствам і відомствам. Науково-дослідні установи цього типу розв'язували проблеми розвитку відповідних галузей промисловості, їхня внутрішня структура відтворювала структуру виробництва. Інститути закріплювалися за певними видами продукції і виробництвами, що їх випускали: наприклад, інститути льняної, вовняної промисловості. Інший різновид — інститути, орієнтовані на технологічні процеси або групи їх: інститути прядіння, ткацтва тощо. У 80-ті роки галузева наука в Україні мала понад 180 тис. наукових працівників, із них понад 50 тис. кандидатів і майже 4 тис. докторів наук.

У 60—80-ті роки розгортається науково-дослідна робота у вищих навчальних закладах республіки. В них було створено проблемні й галузеві лабораторії, налагоджено зв'язки з науковими установами інших профілів і виробництвом, виконувались роботи за госпдоговірною тематикою і на бюджетній основі. До наукової роботи у вищих закладах освіти було залучено значну частину студентської молоді. Студенти працювали у наукових лабораторіях, конструкторських бюро, брали участь в археологічних розкопках, народознавчих експедиціях, вивчали архівні матеріали. Така діяльність стимулювала у молоді інтерес до науки, була джерелом формування наукового резерву.

Отже, складовими наукового простору України в цей період були добре розвинені й структуровані Академія наук, численні галузеві центри, вузівська наука. В 70-ті роки XX ст. проявилася характерна тенденція — регіональний розвиток академічної науки, створення територіальних наукових і науково-дослідних об'єднань. Здійснювався безпосередній вихід на виробництво академічної науки, налагоджувалися паритетні зв'язки між наукою й виробництвом. Координатором злагодженої й цілеспрямованої роботи усіх цих ланок наукового потенціалу виступав Державний комітет з науки й техніки.

Повоєнні десятиліття сформували в Україні наукові напрями й школи у багатьох галузях знань. Академія наук стала визначним центром фундаментальних і прикладних досліджень у матеріалознавстві. Широкого розвитку набули актуальні проблеми сучасної фізики різних напрямів. Важливі наукові результати отримано в математиці, геометрії, алгебрі, в галузі механіки, гідробіології, наук про Землю і Всесвіт. Якісно нового рівня досягли дослідження у царині хімічних наук і сучасної біології. Принциповою новизною характеризуються роботи з дослідження й використання електрогідравлічних явищ. Значний поступ Україна здійснила в дослідженні фізико-технічних проблем енергетики. Здобули визнання досягнення української науки в кібернетиці, літакобудуванні, ракетно-космічній техніці.

В історію української й світової науки увійшли імена провідних вчених, президентів Академії наук О.О. Богомольця, О.В. Палладіна, Б.Є. Патона, видатних вчених-академіків: авіаконструктора O.K. Антонова, конструктора ракетно-космічної техніки М.К. Янгеля, кібернетика В.М. Глушкова, фізика М.М. Боголюбова, хіміка А.К. Бабка, механіка О.М. Динника, математика В.Й. Левицького, геолога В.І. Лучицького, гідродинаміка Г.Ф. Проскури, ботаніка М.Г. Холодного, зоолога І.І. Шмальгаузена, теплофізика О.Н. Щербаня, вчених-медиків М.М. Амосова, О.С. Коломійченка, А.П. Ромаданова, селекціонерів П.Х. Гаркавого, В.М. Ремесла, Ф.Г. Кириченка.

Внеском у науку і духовну культуру були й напрацювання українських учених-суспільствознавців. Інститут історії Академії наук підготував і видав 26-томну "Історію міст і сіл Української РСР", "Історію вітчизняної математики", удостоєну нагороди Міжнародної академії історії науки, фундаментальну двотомну "Історію технічного розвитку вугільної промисловості Донбасу", ряд узагальнюючих праць з історії електрозварювання, біології, хімії, матеріалознавства.

Вчені-літературознавці здійснили великий обсяг робіт з перевидання української літературної класики, виявили й зібрали в архівах, бібліотеках, приватних зібраннях багато рукописів з творчої спадщини українських письменників. Визначною подією у науковому й культурному житті України був вихід у світ 10-томного видання творів Т.Г. Шевченка, повного зібрання творів І.П. Котляревського, збірників літературної спадщини Лесі Українки та І.Я. Франка. Набутий досвід став у нагоді архівістам при підготовці академічного зібрання творів Т.Г. Шевченка, видання літературної, наукової та епістолярної спадщини І.Я. Франка в 50 томах, ряду ґрунтовних досліджень творчості українських письменників різних поколінь.

Унікальний фонд рукописних матеріалів створили вчені-фольклористи. На основі цих матеріалів створено багатотомне видання "Українська народна творчість". Побачили світ записи народної творчості відомих її збирачів, народні пісні в записах Т.Г. Шевченка, І.Я. Франка, Лесі Українки, С. Руданського, Ю. Федьковича.

Широкий спектр лінгвістичних досліджень здійснили вчені-мовознавці. Результати їхньої наукової роботи втілено в 6-томному "Українсько-російському словнику", низці фундаментальних мовознавчих праць. Науковим узагальненням напрацювань лінгвістів стало видання "Сучасної української літературної мови" у 5 томах.

Важливою віхою у розвитку гуманітарних і соціальних наук було створення в системі Академії наук Інституту філософії та Сектору, а потім Інституту держави і права. Вчені-філософи багато зробили для дослідження української філософської думки. Видано зібрання творів Г.С. Сковороди, підготовлено до видання філософські твори Ф. Прокоповича у 3 томах, проведено вивчення філософської спадщини професорів Києво-Могилянської академії — унікального явища в історії української духовної культури. Високим рівнем наукових досліджень відзначаються праці філософів із проблеми людини і людської діяльності, логіки наукового пізнання, культурології, етики й естетики.

У повоєнні десятиліття в галузі наук про людину й суспільство плідно працювала плеяда визначних українських учених: історики І.П. Крип'якевич, Є.М. Слабченко, В.П. Шевченко, економісти М.В. Птуха, П.І. Лященко, П.І. Багрій, філософи П.В. Копнін, В.І. Шинкарук, правознавці В.М. Корецький, П.П. Михайленко, мовознавці Л.А. Булаховський, Л.Л. Гуменецька, І.М. Кириченко, літературознавці О.І. Білецький, Є.П. Кирилюк, М.К. Гудзій, фольклорист Ф.М. Колесса та ін. Вони багато зробили для розвитку наукових досліджень, видання фундаментальних дослідницьких праць, створення наукових шкіл, підготовки вчених-дослідників.

Українські вчені здійснили значний внесок у розвиток європейської та світової науки й культури. Багато вчених працювали в еміграції: у Мюнхені діяв Український вільний університет, де працювали видатні фахівці з різних галузей знань. У ряді країн було створено наукові організації й товариства, інші регіональні об'єднання науковців. Своїми винаходами й відкриттями збагачували науку и культуру людства видатні вчені: біохімік І.І. Горбачевський, визнаний фахівець у теорії пружності С.П. Тимошенко, металург І.А. Фещенко-Чопівський, фізик Г.Б. Кістяківський, конструктор ракетно-космічних систем Т.Г. Костюк, бактеріолог П.І. Андріївський. Багато з них здобули освіту й наукові звання в Україні, а світове визнанання отримали на чужині.

Українська наукова спільнота за кордонами батьківщини мала серйозні досягнення в царині гуманітарних знань. Її зусиллями видано фундаментальну "Бібліотеку українознавства" у 22 томах. Визначною подією в науковому і культурному житті діаспори став вихід у світ багатотомної "Енциклопедії українознавства" за редакцією B. Кубійовича та "Словникової енциклопедії" в 10 томах. Вчені-гуманітарії повністю або частково видали літературну спадщину В. Винниченка, М. Хвильового, М. Драй-Хмари, П. Филиповича, антології та літературні збірники, листи й щоденники репресованих чи заборонених в Україні письменників, монографічні дослідження їхньої творчості, спогади. В діаспорі стали системою представницькі форуми, на яких наукова громадськість обговорювала актуальні проблеми науки і культури, шукала шляхи їх розв'язання.

Широкий спектр досліджень у галузі суспільствознавчих наук проводили у діаспорі видатні науковці: історики Д. Дорошенко, C. Наріжний, Н. Полонська-Василенко, О. Оглоблін; філософи І. Мірчук, Д. Чижевський; літературознавці Г. Костюк, Ю. Луцький; мовознавці І. Огієнко, Ю. Шевельов (Шерех); правознавець А. Яковлів; мистецтвознавці Д. Антонович, В. Січинський, В. Щербаківський славіст К. Андрусишин; педагог С. Сірополк; етнограф З. Кузеля. В еміграції творили видатні митці О. Олесь, І. Багряний, В. Барка, Є. Маланюк, М. Орест, Т. Осьмачка, У. Самчук. Вони здійснили вагомий внесок у розвиток української науки.

Повоєнна історія української науки загалом велика й значуща. Вона залишається змістовним і привабливим об'єктом вивчення й пізнання, скарбницею знань, великих надбань і тривких уроків.

Культура тісно пов'язана з освітою. Лише освічена людина має доступ до книги і знань, скарбів мистецтва й сама здатна творити духовні цінності. Суспільство, яке прагне поступу, має постійно дбати про освіту народу, передусім молоді, розбудовувати раціональну й ефективну освітню систему, застосовувати сучасні педагогічні технології, забезпечувати матеріальне оснащення навчального процесу, підносити суспільний авторитет вчителя, престиж педагогічної професії.

У 40—80-х роках XX ст. освіта в Україні здолала складний шлях розвитку, пройшла через пошуки і випробування. Руйнівні й трагічні наслідки мало для неї воєнне лихоліття, коли сотні тисяч українських дітей опинилися за порогом школи. Під час окупації шкільна мережа республіки згорнулася до мізерних обсягів. У м. Лохвиці, наприклад, залишився один клас з 10 учнів, а до війни було 5 шкіл, у яких навчалося 3 тис. школярів.

Українська школа зазнала величезних матеріальних втрат: було повністю зруйновано понад 8 тис. шкіл, напівзруйновано більше 10 тис. шкільних приміщень, знищено 500 бібліотек із книжковим фондом близько 20 млн книг, спалено навчальні корпуси й гуртожитки педагогічних інститутів та училищ. Багато вчителів, працівників народної освіти воювали на фронтах, у партизанських загонах і підпіллі. Залишили яскравий слід на педагогічній ниві й на дорогах війни Г.Я. Базима, Ю.О. Збанацький, О.В. Тканко, О.Є. Цимбаліст, Т.М. Шашло, В.М. Яремчук та ін. Поруч зі своїми наставниками боролися із зброєю в руках і їхні вихованці. Значно порідшали за війну лави українських просвітян.

Українській школі довелося поставати буквально з попелу й руїн. Заняття починалися у вцілілих хатах та інших пристосованих приміщеннях. Повсюди класи були переповнені, в них одночасно навчалися учні різних підліткових груп. Не вистачало елементарного — зошитів і паперу, підручників і шкільних приладів, одягу і взуття. Гальмувала навчальний процес нестача педагогічних кадрів: їх було дві третини до потреб. Складним було становище з рівнем освіти й кваліфікації шкільних учителів. Навіть на середину 50-х років з кожних 100 педагогів вищу освіту мали лише 54, середню — 44, а двоє не мали повної середньої освіти.

Відродити освітню систему, охопити навчанням різнорідний учнівський контингент — таким було невідкладне завдання працівників української школи. На початок 1944—45 навчального року вже працювало понад 25 тис. шкіл, більше половини з яких — початкові. Формувалася мережа дитячих будинків і шкільних інтернатів, шкіл робітничої і сільської молоді, шкіл учнів-переростків. Багато дітей-сиріт перебували під патронатом трудових колективів, були всиновлені людьми. Значну частину дітей, підлітків і молоді було прийнято до шкіл фабрично-заводського навчання, ремісничих шкіл, суворовських училищ. Вводились екзамени для учнів, що закінчували початкову й семирічну школу, екзамени на атестат зрілості для випускників середніх шкіл. Встановлено п'ятибальну систему оцінювання учнівських знань, нагородження золотими й срібними медалями.

Після звільнення України від окупантів поновили свою роботу 6 університетів, 20 педагогічних і 18 учительських інститутів, 77 педагогічних училищ. У завершальний рік війни чимало з них зробили дострокові випуски, багато студентів цих вищих навчальних закладів прийшли на вчительську роботу. Педагогічним колективам шкіл було надано можливість певного маневру в межах навчального плану. Дозволялось, зокрема, тимчасово зменшувати кількість годин з окремих навчальних предметів, для яких не вистачало вчителів або не було можливості проводити практично-лабораторні заняття, та збільшувати кількість годин з тих навчальних предметів, з яких утворились особливо великі прогалини у знаннях учнів. Підвищена увага приділялась повторенню навчального матеріалу з окремих предметів, оскільки він дещо забувся за час вимушеної перерви у навчанні. На кінець 50-х років було в основному завершено загальне обов'язкове початкове навчання, закладались основи для розвитку семирічної й середньої школи.

Менше ніж за 10 років освітня система України освоїла рубіж загального семирічного навчання дітей шкільного віку. Одночасно зростав контингент учнів 8—10-х класів. Було збільшено прийом до педагогічних вищих навчальних закладів, розширилася фахова й матеріальна база освіти, відкрилося близько 1500 нових шкіл на півтора мільйони учнівських місць. У школах республіки з'явились нові імена вчителів, чия праця позначена талантом і творчістю, новаторськими пошуками: В.О. Сухомлинський, Г.Д. Несторенко, І.І. Бабак, Г.М. Ільченко.

У 70—80-х роках XX ст. продовжувався розвиток і вдосконалення системи народної освіти. Запроваджено восьмирічне загальне навчання (всеобуч), на його основі здійснено перехід до загальної народної освіти. Початкова школа мала тепер трирічну програму навчання. Всеобуч поширювався й на середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання. Основною ланкою освітньої мережі стала середня школа. Наприкінці 80-х років в Україні було 20 819 шкіл різних типів, в яких навчалося близько 7 млн учнів.

На цей же час Україна мала 146 вищих закладів освіти, де навчалися 853 тис. студентів, 730 середніх спеціальних навчальних закладів. У республіці сформувався потужний корпус наукових кадрів: число науковців сягнуло за 220 тис, з них понад 70 тис. докторів і кандидатів наук. У повоєнні десятиліття став університетським містом Донецьк. Значною подією наукового і культурного життя стало відкриття в 1946 році університету в м. Ужгороді — першого вищого навчального закладу за тисячолітню історію краю.

Учителі, педагогічна громадськість України чимало зробили для освіти і виховання юнаків і дівчат багатьох поколінь, підготовки їх до активної життєвої діяльності. Українська школа пройшла разом зі своїм народом важкий шлях випробувань, нагромадила значний досвід педагогічних пошуків, виховної діяльності, формування особистості. Цей досвід має непересічну цінність і потенціал тривалого існування у координатах школи нового часу.

Розвиток української культури в 40—80-ті роки XX ст. став уже історією, але цей період є епохальною ланкою культурного процесу в Україні.

bigmir)net TOP 100