Реклама на сайте Связаться с нами

П. М. Леоненко, П. І. Юхименко

Економічна історія

Навчальний посібник

Київ
Знання-Прес
2004

На главную
Економічна історія. Леоненко П. М., Юхименко П. І.

Розвиток феодальних відносин у Візантії та Індії (V—XV ст.)

Економіка ранньої Візантії. На місці старовинної грецької колонії Візантій, куди ще в 330 р. імператор Константин переніс свою резиденцію, унаслідок розколу Римської імперії утворилася нова держава. Вона дістала назву Візантія. До її складу ввійшли сім великих областей — Дарія, Македонія, Фракія, Азія, Понт, Схід, Єгипет. Розміщена на трьох континентах — у Європі, Азії, Африці, вона зв'язувала Схід і Захід.


У ранній Візантії (IV—VI ст.) ще панували рабовласницькі відносини. Проте рабських латифундій було вже менше, ніж у Західній Римській імперії. Крім появи вільних рабів, яким надавали вільні земельні ділянки — пекулії, значного розвитку набула вільна селянська община. Вона була ближчою до західноєвропейської общини — марки. Найпоширенішою стала мітрокомія — сусідська община, яка об'єднувала селян, котрі володіли невеликими ділянками землі й мали на них досить широкі права власності. Для мітрокомії був характерний дуалізм — поєднання общинного землеволодіння з приватною власністю на землю. Мітрокомія проводила розкладку та збір податків, забезпечувала виконання повинностей і спільних робіт. Із IV ст. держава посилює колективну відповідальність общини, вводить епіболу — зобов'язання общини платити за залишені односельчанами землі. Для того щоб захистити свої інтереси, община нерідко віддавалася під патронат сильнішої особи (колективний патронат).

Зростанню великого землеволодіння перешкоджали такі чинники:

— сталість міського муніципального землеволодіння;

— існування сильних селянських общин;

— значні масштаби державної власності на землю.

Державна власність на землю виступала вагомою економічною базою центральної влади, сприяла тривалому збереженню централізованості держави Візантії. Фонд державних земель становили володіння фіска і доменів імператора, які обробляли не тільки раби й холопи, а й селяни-орендатори. Проте на відміну від Сходу імператор не мав права власності на всі землі країни.

Поряд із рабоволодінням в імперії був значний колонат. Колони поділялися на дві категорії:

1) вільні — мали право власності на землю або орендували її в держави;

2) приписні — безправні, приписані до податкового цензу маєтків.

Закони V—VI ст. закріплювали вільних за землями, а приписним не давали можливості переходу до вільного становища. Значна частина колонів перетворювались на утримувачів землі, неспроможних вести своє господарство самостійно. Колони становили основну групу візантійського села.

У період правління Юстиніана (527—565) відбувався процес обмеження влади великих землевласників. Його реформи полегшили звільнення рабів, обмежили експлуатацію приписних колонів. Держава виступила проти посилення особистої залежності колонів.

Унаслідок поразок у війні з арабами і заселенням Балканського півострова слов'янськими племенами утворилося Болгарське царство (681). Візантія зменшилась утроє. Більшість візантійських селян стали вільними, не стало колонату.

Селянин у VIII ст. став уже не лише вільним, а й власником землі. Зміцнювалося становище общини. Держава рахувалася з общиною як з основним платником податків і надавала їй підтримку.

Селянське господарство було полікультурним. Будівництво зрошувальних споруд забезпечували спільними зусиллями. Якщо селянин не використовував частку общинних угідь, а їх використовував хтось інший, то общинник отримував відповідну винагороду. Селянин міг здати частину землі в оренду сусіду на умовах сплати морти, яка дорівнювала 1/10 урожаю. Орендар-мортир — це більш заможний селянин, який обробляв землю біднішого односельчанина. Була поширена оренда ісполу (з половини). Охорону прав селян і господарське використання землі забезпечувала община.


Феодалізація візантійського суспільства. Друга половина IX—XI ст. позначена зростанням податкового гніту та повинностей. Сплачували податок не з двору, а з кількості тяглової й домашньої худоби, з використовуваних пасовиськ, птиці, вуликів, тобто із всіх джерел доходів селянського господарства. Селяни залучалися до виконання будівництва укріплень, державних споруд, шляхів, мостів, перевезень будівельних матеріалів. Із X ст. почали сплачувати податок на користь церкви — канонікум. До цього додавалися пограбування і здирства з боку численних чиновників фіскального апарату. У зв'язку з появою бідних та вбогих із X ст. вводиться податкова відповідальність общини за односельчан.

У IX—X ст. посилилася майнова диференціація стратеотів (військовий стан, який за несення служби отримував від уряду земельний наділ), із верхівки яких поступово формувався пануючий клас. Важливим джерелом доходу візантійської держави була велика державна земельна власність, що зростала за рахунок завойованих територій, покинутих земель.

Брак робочих рук і сила общини гальмували формування та розвиток великого приватного землеволодіння. Не випадково великі господарства виникають у скотарських районах, де ведення господарства потребувало мінімум працівників.

До X ст. з малоімущих сформувався стійкий прошарок найманих робітників — містії. І лише із середини X ст. вони стали переходити в категорію париків (феодально залежні селяни), що сприяло зростанню великого землеробства. Держава, щоб не втратити платників податків на пільгових умовах, намагалася оселити цих селян на державних землях. Так сформувалася категорія державних париків. Аналогічні процеси відбувалися і в монастирських володіннях.

У Візантії посилення гніту селян здійснювалось не землевласниками, а державою, яка перетворювала вільних селян у залежних. Існуванню численних категорій селян, підлеглих безпосередньо державі, прикріпленню селян до сіл і податковому тягарю сприяли централізація держави, застосування римської системи оподаткування. Усе управління було зосереджено в імператорському палаці в Константинополі. Усіх чиновників призначав імператор, центральний уряд контролював провінційне управління. Армія будувалася за римським взірцем. Саме в таких умовах утверджувалися феодальні відносини, закріплювалася феодальна вотчина.

Зростання великого землеволодіння відбувалося за рахунок скорочення приватної власності вільних селян, власності общини, а також за рахунок поступової феодалізації відносин на державних землях. Прагнення держави забезпечити обробіток землі й надходження податків призвело до того, що чимраз більше державних земель переходило до великих земельних власників, особливо монархів.

Іншими джерелами формування феодального землеволодіння були:

1) солемній — надавання прав на отримання державних податків з майна або платників;

2) пронія — пожалування прав вилучення за громадянську, державну або військову службу.

Пронія (турбота, опіка) сприяла спрощенню власницьких прав і перетворенню її згодом на умовне земельне держання відповідно до всіх прав на селян у цих землях.

У X—XI ст. формується типовий феодальний маєток. Основною робочою силою стає не раб, а парик. Візантійський парик був особисто вільний, міг покинути свою землю, але його могли продати разом із землею, оскільки земля продавалася. Париком ставав той, хто не мав містій, або повністю розорений селянин, прив'язаний до двору боргами чи іншою залежністю. Останнє зумовило високий рівень феодальної ренти. Рента, яку сплачували парики землевласнику, за обсягом була значно більша, ніж платежі селян-власників державі. В XI ст. переважала продуктова рента, розмір якої становив 30—45 % сукупного доходу парика.

Вільні селяни, які орендували державну землю, і посаджені на державних землях безземельні селяни поступово перетворювались у державних париків. Отже, парикія як феодальна форма залежності стала у Візантії домінуючою і провідною в усіх типах господарства.

Феодалізація візантійського суспільства проявилась і в розвитку елементів васальних відносин, пов'язаних із поширенням форм умовного землеволодіння. Вони розвивались у формі етерії — світи, яку становили дрібні землероби, васали, котрі були під захистом і заступництвом багатого власника, прямого утримувача землі. Ці відносини формувалися на основі дружби, яка означала вірність, подяку за надані послуги, допомогу. Пріоритет обов'язку перед друзями порівняно з посадовим, службовим обов'язком по суті розхитував устої централізованої державності. Він став проявом феодалізації державного апарату зсередини, коли посада переставала бути інструментом виконання визначених функцій і перетворювалась на інструмент особистої влади її носія. Наслідком цього явища стало зростання корумпованості бюрократичного апарату та його неефективності. Накази і розпорядження не доходили до місць і не виконувались, податки не надходили вчасно, й значна частина їх зникала на шляху до казначейства.

Отже, у Візантії XI ст. в основному утвердилися феодальні відносини. Проте процес оформлення їх не завершився. В XI ст. не склалися чіткі станові градації всередині пануючого класу, не було відокремленості духовенства як особливого стану, не сформувався також міський стан. Відбулося це наприкінці XIII — на початку XIV ст., коли після захоплення Константинополя хрестоносцями (1203) розпалася імперія. Відновлення Візантії в 1261 р. й аж до кінця XIV ст. обмежувалося лише Константинополем та його околицями. Саме з наступним відновленням Візантії пов'язане встановлення панування великого земельного володіння. Багато земель з париками було роздано світським феодалам і великим монастирям. Вільне селянське землеволодіння скоротилося до мінімуму. Розширення імунітетних привілеїв вело до зростання прав феодалів на землю і закріпачення селянина.

Розширення судових прав феодалів фактично ставило в залежність не тільки окремих селян, а й общину в цілому. Зміцнювалася система вотчинної організації, зростала роль економів і старост феодала, вотчинного суду. Суттєво збільшився обсяг феодальної ренти. Зростали натуральні побори на користь феодала та грошові — на користь держави.


Економіка ранньофеодальних держав Індії. Як і у Візантії, в Індії основою економіки було землеробство. Щедрий клімат давав змогу вирощувати два врожаї на рік — хариф (осінній) і раби (весняний), а в деяких місцевостях на зрошувальних землях можна було зібрати навіть три урожаї. Основними зерновими культурами були просо і рис, якого в Індії налічувався 21 сорт. Крім того, вирощували пшеницю, ячмінь, бобові, багато видів овочів і фруктів, цукрову тростину, олійні культури. Великі площі відводили під індиго, яке використовували для виготовлення барвників для тканин, а також під посадки тутових дерев на корм (листя) шовковичним черв'якам.

У ранньофеодальних державах Гунт, Харш правителі роздавали землю у володіння з правом успадкування, фіскальної експлуатації, здачі в оренду і навіть застави. Проте повної свободи відчуження землі держава не дозволяла. Ринку землі не було.

Система варн (жерці — брахмани, воїни — кшатрії, землероби (вайші) — вищі варни і нижча — шудр) в епоху ранньофеодальної держави перетворилась у складну, розгалужену, проте чітко ієрархічну організаційну систему каст. Каста (джаті — рід) — це замкнута група людей, що зазвичай спадково працювали у якійсь сфері діяльності. На зміну давнішим чотирьом варнам прийшла система з багатьох сотень і навіть тисяч каст. Кожна з них мала чітко фіксоване місце в загальнокастовій соціальній ієрархії. Тільки належність людини до тієї чи іншої касти могла узаконити її місце в системі соціально-станових відносин.

Відмінністю каст від варн було те, що вони були корпораціями, мали чітку внутрішню організацію — органи управління, каси взаємодопомоги, спільні ритуали й обряди, внутрішній регламент професійної діяльності, норми внутрішнього та зовнішнього спілкування, свої звичаї, кухню, кастові знаки тощо. Кожна каста захищала інтереси своїх членів, надавала кожному з них підтримку, допомагала знайти роботу, отримати обумовлену нормою плату за неї та ін. Кастова система дожила до наших днів.


Індійський феодалізм, основи якого було закладено у IV—XII ст., відрізнявся від європейського переважанням державної власності на землю.

У розпорядження селян землею індійський феодал не втручався, оскільки дарування в Індії мало умовний характер і передбачало сплату фіксованої суми, розмір якої для кожної місцевості визначали державні чиновники. Враховуючи, що податок стягували лише з орної землі, феодали стимулювали селян до освоєння цілинних земель пільговими податками на них, всілякими нагородами тим, хто засівав землю високотоварними або інтенсивними культурами. Державна власність на землю проявлялась у праві встановлювати норми земельного податку.

Кожний селянин був власником конкретного поля, яке він обробляв, не втрачаючи прав на нього навіть після довгої перерви в користуванні землею, передавав у спадщину, міг продати й подарувати при збереженні деяких традиційних общинних обмежень. За ділянку він мав вносити встановлений податок — ренту державі або тій особі, якій правитель передовірив право збору податків.

Після утворення на півночі Індії Делійського султанату (1206) як наслідку завоювання земель правителем із Газні (Афганістан), режим став міцнішим. Цього було досягнуто шляхом створення централізованого апарату і збільшенням державної земельної власності. Особлива роль держави зумовлювала особливий тип бюрократії. Нерідко привласнення частини податків було єдиним джерелом доходу чиновників і воїнів. За середньовічним індійським звичаєм усе майно померлого переходило у власність родини, а рідні могли користуватися тільки пенсією, яка давала змогу лише виживати.

Землі держави поділялися на землі халіса й ікта. Чиновники султана збирали із земель халіса поземельний податок на користь казни. У збирачів державних податків (заміндарів) перетворювалися феодали, яким дозволяли привласнювати частину податків. Поки вони справно виконували свої обов'язки, уряд не втручався в їхні справи. Заміндари могли передавати свої функції у спадщину, ділити й навіть відчужувати та розширяти земельні угіддя. Вони самі встановлювали норми ренти, яку вилучали, а інколи й вели власне господарство за допомогою залежних або найманих працівників. Проте держава могла в будь-який час відібрати заміндарське володіння та передати його іншому.

Значну частину державних земель роздавали іктадарату (від мусульманського прошарку ікта), який зобов'язувався виконувати за це постійну військову службу, постачав в армію воїнів. Ікта не була спадковою, а іктадарів переміщували залежно від потреб служби. Більшу частину оброків, які збирав іктадар, передавали державі. Проте в боротьбі за перетворення умовного утримання у спадкову вотчину в XV ст. держава втратила контроль над іктою. Іктадари припинили плату внесків у казну і перетворились у повноправних земельних власників.

Держава спрямовувала частину коштів на збільшення площі поливних земель. Наприклад, Фірузшах побудував близько 200 км зрошувальних каналів від рік Сатледж і Джампа, на будівництві яких відбували трудову повинність 50 тис. осіб. Більшість орних земель були неполивними, і урожай залежав від мусонів.


Індійська община. Господарською одиницею сільської общини залишалася мала сім'я. Ядро общини становили постійні й повноправні члени. До неї могли входити тільки члени однієї пануючої або чисельно переважаючої в цій общині касти чи представники кількох каст. Як тимчасові, непостійні члени, в общину нерідко входили чужинці — найнятий общиною ремісник, службовець, куплений чи подарований общині раб та ін.

Середньовічна община охоплювала кілька сусідніх сіл, інколи сіл цілої округи, організаційно об'єднаних у велику общину. У кожному селі були свій староста й общинна рада (панчаят). Представники кожного села, старости та представники панчаяту входили в общинну раду великої общини, яка керувала всією складною системою внутрішніх зв'язків: розглядала скарги, вершила суд, виносила вироки. Рада здійснювала зв'язок із державою і відповідала перед нею.

Індійська община була державою в державі із саморегулюючим соціальним механізмом. Її внутрішнє життя підлягало чітко відрегульованому взаємообміну продуктами й послугами відповідно до норм варново-кастової ієрархії. Представники вищих каст мали право користуватися за гроші послугами вихідців із нижчих каст. Кожному члену общини чітко визначались його місце, права, обов'язки.

Крім сплати 1/6 врожаю, виконання державних повинностей, за Великих Моголів землероби, які сповідували індуїзм, мали платити джизію — подушний податок.

Найбагатшими феодалами (за винятком правителів) були колективні власники — індуїстські монастирі й храми, а потім мусульманські мечеті. Як правило, землі, які дарували храмам, звільнялись від податків і мали імунітет. Рада брахманів — сабха — керувала життям села та розв'язувала питання розподілу ренти, зазвичай раз і назавжди. У храмовому господарстві переважала натуральна рента. Крім сільгосппродуктів землероби зобов'язані були постачати все необхідне для богослужіння: олію, гірлянди квітів, одяг тощо. Особливо великим і добре організованим було храмове господарство Південної Індії. Так азіатський спосіб виробництва, про який йшлося вище, почав перероджуватись у специфічний східний феодалізм.

Державна власність поступово перетворювалась на приватну, водночас відбувалася диференціація общини. Її верхівка починає розпоряджатися землею, податками, здавати ділянки в оренду, експлуатувати тих, хто потрапляв у боргову залежність від неї.

Проте общинно-кастові традиції та деспотична влада держави не допускали зростання общинної аристократії, стримували переростання азіатського способу виробництва у східний феодалізм, зберігали найважливіші риси традиційного східного суспільства.


Відмінність середньовічної соціально-економічної системи Індії від європейської полягала в тому, що Індія мала слаборозвинуту структуру панівного класу, а в деякі періоди її не було зовсім. Землероби, як правило, не вели своїх доменіальних господарств, тому панщини не було. Примусову неоплачувану працю використовували лише на будівництві фортець, зрошувальних споруд тощо. Ренту вилучали в селян у формі фіксованого державою податку.

В індійському суспільстві верховна державна власність на землю поєднувалась із приватним землеволодінням та общинним землекористуванням. Власність і влада були неподільними, абсолютна влада — незаперечною. Вона освячувалась релігією і філософськими трактатами. Це типовий варіант східного суспільства, для якого характерне тяжіння до стабільності й незмінності. Підтриманню стабільності служили і деспотизм правителів, і релігія, і звичаї, і закони. Ключову роль у суспільній стабілізації відігравала система соціальних корпорацій — від общин до каст.

bigmir)net TOP 100