Реклама на сайте Связаться с нами

П. М. Леоненко, П. І. Юхименко

Економічна історія

Навчальний посібник

Київ
Знання-Прес
2004

На главную
Економічна історія. Леоненко П. М., Юхименко П. І.

Промисловий переворот і індустріалізація в Англії

Передумови промислового перевороту. Однією з перших країн, де почався промисловий переворот, була Велика Британія (60-ті роки XVIII ст.). Основні передумови його такі.

По-перше, значне нагромадження капіталу, зосередженого в руках невеликого числа людей, здатних витрачати кошти для вдосконалення економіки. Воно відбувалося завдяки швидкому розвитку торгівлі, відкритому пограбуванню Індії, переходу промисловості й сільського господарства на капіталістичний шлях.

По-друге, це результати Англійської буржуазної революції (1640—1688), насамперед усунення перешкод для розвитку капіталістичних відносин. Вона відкрила шлях для швидкого зростання продуктивних сил, закріпила буржуазну власність на землю, надала потужного поштовху аграрному перевороту і прискорила створення національного ринку. Відбувся перехід від середньовічної феодальної монархії до буржуазної монархії. Політичний союз земельної та фінансової аристократії, що склався в цей період, був тривалим і порівняно міцним. Він згодом перетворився на союз землевласників та усього класу буржуазії, забезпечуючи відносну стійкість англійської монархії. При цьому аристократія, зберігши монополію політичної влади, враховувала інтереси буржуазії.

По-третє, це іноземна конкуренція. Зокрема, у цей період Англія відчувала певні труднощі зі збутом металу, бавовняних тканин на світовому ринку, де значну конкуренцію їй складали Росія, Швеція та Індія з її традиційно якісним і яскраво розфарбованим природними барвниками ситцем. Перемогти конкурентів можна було тільки за умови налагодження фабричного виробництва та випуску дешевшої і якіснішої, а отже, і більш конкурентоспроможної продукції.

По-четверте, нагромадження капіталу супроводжувалося зростаючими можливостями для його вигідного використання. Майже всі війни XVIII ст. закінчувалися захопленням нових колоній. У раніше завойвуваних колоніях примножувалося багатство і збільшувалося населення. Вест-Індія, де чисельність білого населення в 1734—1773 pp. зросла з 36 тис. до 58 тис, була для цього найбільш вигідною з усіх британських володінь. У 1790 р. в неї було вкладено 70 млн фунтів стерлінгів проти 18 млн фунтів стерлінгів на Далекому Сході, а її торгівля з Англією майже вдвічі перевищувала імпорт і експорт Ост-Індської компанії. Колоніальна експансія Англії сприяла розширенню ринків збуту для її промислових товарів.

Збільшення колоніальних багатств і розширення торгівлі забезпечували зростання ринку для британських товарів, якого вже не могла наситити домашня промисловість за допомогою ручних методів виробництва. Великі та затяжні війни XVIII ст., які вели регулярні війська, не тільки породжували безперервний попит на британські товари, а й викликали попит на спеціальні, стандартизовані товари. Основним предметом експорту було сукно, яке в 1700—1770 pp. становило в ньому 25—30 %, тканини визначеного сорту і кольору, необхідні для обмундирування, чоботи, ґудзики, боєприпаси, рушниці, багнети.

Пошуки шляхів розв'язання проблеми масового виробництва товарів сприяли зростанню технічних винаходів наприкінці XVIII ст., а нагромадження капіталу досягло рівня, за якого стало можливим впровадження цих винаходів і перехід до масового виробництва.


Становлення колоніальної імперії. 130 конфліктів, у яких Англія брала участь у XVIII ст., були пов'язані з колоніальними питаннями. Однак завершальним етапом у створенні колоніальної імперії Англії стала її участь у Семилітній війні (1756—1763), з якої вона вийшла більш могутньою державою, розширивши свої територіальні володіння. Франція зберегла лише п'ять захоплених міст в Індії, а з Північної Америки її повністю витіснили. Англія отримувала колосальні прибутки від работоргівлі — близько 20 тис. негрів за рік вивозили англійські работоргівці до Південної Америки і до південних колоній Північної Америки.

У середині XIX ст. Англія, скориставшись сприятливими обставинами після поразки наполеонівської Франції (1815) і головного суперника на колоніальному терені стала центром великої колоніальної імперії. Погрозами і підкупом, війнами і дипломатією, вбивствами і шахрайством Ост-Індська компанія до кінця 40-х років завершила загарбання Індії, де проживало майже 70 % населення всієї Британської імперії. У 1813 р. було скасовано монополію на торгівлю з Індією (яка належала Ост-Індській компанії). За парламентським актом 1833 р. компанію зберігали тільки як адміністративний та військовий орган, а в 1858 р. її ліквідували.

У 1819 р. було захоплено Сінгапур, у 1839 — Аден, який став опорним пунктом для підкорення племен півдня Аравійського півострова. У цей період було зроблено вирішальний крок до оволодіння неосяжним китайським ринком. Острів Гонконг за Нанкінською угодою (1824) перейшов до Англії у "довічне володіння". У 1852—1853 pp. було захоплено і приєднано до Індії всю Південну Бірму. Початок нового етапу в економічній експлуатації Індії поклало скасування торгової монополії Ост-Індської компанії, яка значну частину своїх доходів отримувала від продажу в Англії екзотичних товарів Сходу. Це сприяло зростанню експорту англійських фабричних товарів, зокрема бавовняних тканин. Якщо в 1813 р. експорт був мізерний, то в 20-х роках він сягнув майже 2 млн фунтів стерлінгів за рік.

Виготовлені із застосуванням верстатів англійські бавовняні тканини призвели до знищення легкої промисловості Індії, в якій застосовували ручне устаткування. Позбавлені роботи ремісники та їх сім'ї масово гинули. Ті, хто вижив, знову поверталися до роботи в сільському господарстві. Все це призвело до зменшення чисельності міського населення. Населення м. Дакки, головного центру індійської текстильної промисловості, зменшилося між 1815 і 1837 pp. зі 150 тис. до 20 тис. Індія, як і Ірландія, стала суто сільськогосподарською колонією, що постачала у Велику Британію харчові продукти й сировину (бавовну і джут).

Монополія на торгівлю китайським чаєм, яка зберігалася за Ост-Індською компанією ще протягом 20 років, була після 1813 р. головною статтею її прибутку. Компанія щороку продавала чай, маючи значний прибуток із Кантона, — на суму майже 4 млн фунтів стерлінгів. Розпочавши першу "опіумну" війну (1839—1841), англійці під приводом примусити китайців проти їхньої волі купувати індійський опіум, а насправді хотіли знищити бар'єри, які перешкоджали вільному експорту британських дешевих товарів до Китаю. Підсумком цієї війни стало анексування Гонконгу і відкриття п'яти договірних портів для британських торговельних кораблів. Крім того, Китай сплачував контрибуцію, встановлював пільгові митні тарифи. У 1843 р. Англія отримала в Китаї ще низку привілеїв — екстериторіальність, право на концесії і принцип найбільш сприятливих умов. Друга "опіумна" війна (1856—1858) відкрила англійцям шлях до басейну річки Янцзи.

Особливий інтерес англійців викликало узбережжя Західної Африки, звідки почали привозити пальмову олію, какао та інші цінні продукти і сировину. Головними статтями обміну з місцевим населенням були спиртні напої й вогнепальна зброя. Віднайдене на цих територіях золото стало причиною ряду воєн з метою загарбання земель. Ці війни закінчилися тільки в 1900 р.

У 1840—1860 pp. воєнно-політична експансія Англії забезпечила нові ринки для англійських фабрикантів в Афганістані та Ірані.

Протягом першої половини XIX ст. англійські колонізатори порівняно швидко "опанували" Австралію. З кінця XVIII ст. до 60-х років туди було вивезено 155 тис. засланців.

Колонізація Австралії та інших переселенських колоній давала змогу вирішувати одразу кілька проблем: по-перше, ці території були чудовим ринком збуту англійських товарів; по-друге, дозволяли позбавлятися від "надмірного" населення, і, по-третє, давали змогу самій метрополії підтримувати достатньо високий життєвий рівень основної маси населення.

Найбільш значною з перелічених колоній Англії залишалася Канада, в якій до середини XIX ст. проживало вже близько 2,5 млн осіб і куди йшов найбільший потік емігрантів.

Зростання впливу Англії на Середньому Сході призвело до загострення її відносин з Росією, а згодом і до прямого воєнного конфлікту. Головним результатом Кримської війни (1853—1856) для Англії було рішення про нейтралізацію Чорного моря. Отже, Англія на деякий час позбулася загрози російського просування до проток і мала змогу, не натрапляючи на опір з боку Росії, зміцнювати свої позиції в східній частині Середземного моря.

До середини XIX ст. Англія остаточно сформувалась як колоніальна імперія, хоча загарбання нових територій і ринків збуту тривало. Створення колоніальної імперії сприяло ще більшому зміцненню економічної могутності країни.

Розвиток капіталістичного фермерства. Називаючи досягнення в розвитку промисловості Англії, слід зазначити, що у XVIII ст. вона була переважно сільськогосподарською країною. Для того щоб стимулювати розвиток кормової бази й експорт зерна, уряд у 1660 р. ввів високі мита на імпорт хліба, худоби, м'яса, із 1689 р. на пшеницю, яку вивозили, сплачуючи премію 5 шилінгів за квартер (2,9 л), якщо ціна на неї не перевищувала 48 шилінгів, за винятком неврожайних років. Було ухвалено закон про осілість для забезпечення сільського господарства робочою силою. Відповідно до нього сільськогосподарським робітникам забороняли самостійно покидати приходи, де вони працювали за наймом. При надлишку робочої сили прихідська влада могла висилати робітників. Така політика сприяла збільшенню вирощування зернових у цілому, в тому числі на експорт. Так, у 1706—1725 pp. експортували 5,4 млн квартерів; у 1726—1745 pp. — 7 млн; у 1746—1765 pp. — 9,5 млн квартерів зерна.

Стабільний розвиток зовнішнього і внутрішнього ринків забезпечував сільському господарству постійний стимул для вдосконалення техніки. Результати особливо відчувалися в східних і південно-східних графствах, де методи ведення сільського господарства були значно досконалішими порівняно з іще не обгородженими орними землями східної частини центральних графств. Збут значно ускладнювався, тому що не було зручних засобів наземного транспорту. Тільки пізніше, коли збудували канали і появився новий ринок збуту в зв'язку з індустріалізацією сусідніх районів — Йоркширу, Чорної Англії і Ланкаширу, — огороджування набуло поширення і в центральних графствах. Із 90-х років XVIII ст. прогрес у сільському господарстві визначається його інтенсифікацією. Вводять чотирирічну сівозміну, землю орють глибше, старанніше розпушуючи ґрунт і очищаючи його від бур'яну.


Створення кормової бази сприяло розведенню овець і великої рогатої худоби. Раніше вівці цінувалися переважно за вовну, а велику рогату худобу використовували переважно як тяглову силу. Через нестачу кормів частину худоби вирізали, а решта голодувала протягом усієї зими. Тепер же навчилися годувати худобу всю зиму без збитку для врожаю. Вівчарство й утримування великої рогатої худоби стало прибутковим. Якщо середня вага овець, яких продавали в 1710 р. в місті Смітфілді, була 12 кг, а великої рогатої худоби — 167, то в 1795 р. — відповідно 36 і 360 кг.

Застосування нових методів у скотарстві дало можливість підвищити врожайність зернових. Уперше стало можливим отримувати велику кількість органічних добрив як унаслідок систематичного випасання овець на ділянках, так і від великої рогатої худоби та свиней, яких відгодовували на фермах.

Удосконалювались також знаряддя праці. Уже в середині XVIII ст. застосовували рядкову сівалку, на початку XIX ст. — залізний плуг.

Нововведення могли здійснитися лише за умови вкладання в них великого капіталу. Для малих фермерських господарств вони були недоступні. Піонерами нових технологій у сільському господарстві ставали заможні люди, в основному багаті землевласники. Унаслідок цього технічна революція привела до соціальної, яка змінила структуру сільської Англії і сприяла подальшому прогресу в техніці.

Особливістю огороджування у XVIII ст. було те, що орні землі перетворювали в пасовиська для овець і відкриті поля, які спільно обробляли, у великі ферми, на яких успішно розвивалося зернове і скотарське господарство. Крім того, на основі давніх, узаконених звичаями прав було огороджено велику площу необроблюваних земель, які використовувались сільськими жителями під пасовища, для вирубки лісу та видобування торфу, а також багато пустирів. Дрібних фермерів-орендарів в окремих районах Англії поступово зганяли із землі або розоряли орендною платою, яка в 4,5 і навіть у 10 разів перевищувала звичайну. Багато дрібних фригольдерів продавали свої землі через неможливість конкурувати з удосконаленими методами ведення господарства, які застосовували їхні багаті сусіди. Високі земельні податки спонукали лендлордів здавати в оренду на довгий строк свої маєтки великим фермерам-орендаторам (зазвичай на 99 років), котрі обробляли від 80 га землі і більше. Це призвело до загального закріплення ділянок і витіснення орендарів малих ферм. Такі господарства являли собою капіталістичні аграрні підприємства, в яких використовували переважно найману працю, застосовували вдосконалені знаряддя праці, передові агротехнічні прийоми.

У 1740—1788 pp. число самостійних ферм зменшилося більш ніж на 40 тис. Цей процес тривав і після 1788 p., до того ж він усе більше прискорювався. Це засвідчує велика кількість актів про огороджування, ухвалених у парламенті. Так, з 1717 по 1727 р. було 15 таких актів, із 1728 по 1760 р. — 226, із 1761 по 1796 р. — 1482, а з 1797 по 1820 p., у період наполеонівських воєн, — 1727.

Розпочавшись у графствах Норфолкс і Ессекс, огороджування в другій половині XVIII ст. перемістилось і в центральні графства Англії. Однак приблизно з 1760 р. становище змінилося. Зростання населення перетворило Англію із експортуючої держави в імпортуючу, тоді як лише деякі країни мали великий надлишок зерна. Ціни швидко зростали і почали сильно коливатися — від 40 до 100 шилінгів і більше за квартер. Якщо у XVIII ст. можна було отримувати великі бариші, то тепер стало можливим наживати великі багатства. Це призвело до того, що капіталісти почали скуповувати землі, а становище дрібних фермерів значно погіршилося.

Процес ухвалення акта про огороджування передбачав необхідність згоди 4/5 усіх власників земель. Як правило, основною площею землі приходу володіли 2—3 лорди, а інші жителі були орендарями, внаслідок чого від рішення лордів залежало ухвалення актів. Крім того, орендарів часто підкупляли або ж просто змушували дати згоду на проведення огороджування. Перерозподіл землі між її держателями після ухвалення акта завершувався для багатьох позбавленням її за бажанням лорда. Огороджування приводило до концентрації землеволодіння і землекористування. Воно супроводжувалося безжалісним порушенням прав селян. Лише деякі з них домагалися узаконення встановлених звичаєм прав на загальний селянський вигін, і лише одиниці отримували відповідні компенсації за втрату цих прав. Раніше селяни заробляли собі на існування тим, що займалися домашньою промисловістю, тримали якусь дрібну худобу або домашню птицю і наймалися на постійну або тимчасову роботу. У період огороджувань вони мали можливість заробляти лише роботою за наймом. Це був період руйнування домашньої промисловості через конкуренцію, що виникла з боку нових фабрик.

Завдяки прогресу в сільськогосподарській техніці в середині XVIII ст. стало можливим скорочення витрат на оплату праці. Заробітна плата сільського пролетаріату швидко знижувалася також у зв'язку з падінням цін. У багатьох районах помешкання безземельних селян або руйнувалися зовсім, або життя в них ставало нестерпним.

Тяжке становище селянина, падіння його життєвого рівня зумовили зменшення сільського населення. Так, якщо в 1811 р. воно становило 35 % від загальної чисельності, то в 1870 р. — 14 %. Разом з тим, центр густоти населення перемістився із середніх графств на північ.

Революція в сільському господарстві дала такі результати.

По-перше, зросла продуктивність землі, що дало можливість достатньо забезпечити міське населення продуктами сільського господарства.

По-друге, утворився резерв працівників — цілком "звільнених" від будь-якого зв'язку із землею людей, не прив'язаних ні до місця, ні до власності. Виник прошарок вільних робітників відповідно до розвитку вільного капіталу. Початок організованому формуванню ринку робочої сили поклали створені в другій половині XIX ст. бюро при міських органах самоврядування, куди могли звертатися особи, які шукали роботу, та роботодавці. Біржу праці, що координувала ринок праці в масштабах усієї країни, організували на початку XX ст.

По-третє, значно збільшився внутрішній ринок збуту промислових товарів. Селянин періоду натурального сільського господарства зі своєю домашньою промисловістю і відірваністю від зовнішнього світу мав змогу купити дуже мало. Пролетарям звичайно доводилося споживати набагато менше, але все, що вони споживали, мали купувати, а це сприяло появі місткого внутрішнього ринку.


Перетворення Англії на "фабрику світу". Колосальні багатства для Англії приносило пограбування колоній. Це давало можливість капіталістам-підприємцям створювати великі централізовані мануфактури, легко знаходити засоби для розширення їх і введення найдорожчих удосконалень, якщо тільки вони забезпечували високі прибутки. Розвитку мануфактур сприяло створення машин, а наявність вільних капіталів забезпечувала їм швидке поширення і практичне застосування винаходів та удосконалень.


Розвиток науки, промисловості і транспорту в Англії — це закономірний результат сприятливого ставлення суспільства до питань розвитку освіти і науки. Так, на початку епохи Реставрації, у 1662 p., в Лондоні оформилося Королівське товариство, яке стало першою науковою організацією в Англії і фактично відігравало роль Академії наук. Загальним принципом його діяльності була відмова від схоластики та догматичних методів "доведень". Тільки спостереження за життям, природою, експерименти і точний математичний розрахунок визнавали в колах Королівського товариства справжньою наукою. Його діяльність підтримувала навіть церква. Автор першої історії Королівського товариства єпископ Спарт, прославляючи праці вчених, стверджував, що, за винятком Бога і душі, "вони вільні судити, як їм забажається".

Королівське товариство сприяло розвитку в Англії у XVIII ст. наукових центрів, які готували кадри як для науки, так і для промисловості. Оскільки Оксфорд і Кембридж іще повністю не здолали суто гуманітарного напряму, головних успіхів цього періоду було досягнуто в шотландських університетах (Глазго, Единбург), в університетах великих промислових центрів — Манчестера і Бірмінгема. За сприяння Королівського товариства виникли наукові організації нового типу, так звані дисидентські академії, у яких давали вищу науково-технічну освіту. У 1799 р. в Лондоні засновано Королівський інститут — науково-освітню установу, що ставила за мету "поширення пізнання і полегшення широкого введення корисних механічних винаходів і вдосконалень".

Значного розвитку набула система початкової освіти, удосконаленням якої у XVIII ст. займалися різноманітні релігійно-добродійні общини ("Товариство поширення Євангелія", "Товариство поширення християнських знань" і особливо створене в 1750 р. "Товариство поширення релігійних знань серед бідних" та ін.). До початку XIX ст. початкові школи існували у 2/3 приходів. Уперше в історії Англії в 1802 р. видано закон про освіту, яким підприємців зобов'язували створювати фабричні школи. У них фабричні й ремісничі учні навчалися протягом чотирьох років одночасно з роботою на виробництві.

У XVIII ст. поряд із класичними закритими середніми школами для дітей багатих почали діяти реальні середні школи для підготовки технічно освічених підприємців, насамперед у промислових центрах. Тут надавали перевагу природознавчим наукам і новим мовам. Вищу технічну освіту здобували в університетах і Королівському інституті.

Великі відкриття і винаходи в науці й техніці, зроблені в Англії у XVIII ст. — першій половині XIX ст., були результатом дії досить розвинутої для того часу системи освіти і підготовки фахівців. У XVIII ст. в Англії створюються всі необхідні умови для розвитку винахідницької думки:

1) достатня кількість грошових коштів, які давали можливість субсидувати наукові дослідження;

2) досить освічене суспільство, яке сприймало все нове, що появлялось у світі науки;

3) конкуренція з боку інших країн світу;

4) необхідність задоволення потреб зовнішнього й внутрішнього ринку.

Не випадково перші винаходи зроблено саме в галузі бавовняного виробництва. Треба було знищити бавовняну галузь Індії та витіснити традиційні галузі — виробництво шерстяних і суконних тканин на внутрішньому ринку. Потім винахідництво поширилося на металургійну промисловість, оскільки для розвитку англійської промисловості потрібно було все більше металу.

У 1733 р. механік Дж. Кей винайшов летючий човник, який підвищив продуктивність праці ткача вдвічі. За ним у 1785 p. E. Катрайт винайшов механічний ткацький верстат, продуктивність якого в 40 разів перевищувала продуктивність ткача, що працював вручну. Швидкий розвиток механізації властивий і для іншої складової бавовняного виробництва — прядіння. 1736 р. винайдено першу прядильну машину, яка механізувала процес прядіння. Ткач Д. Харгрівс винайшов у 1765 р. більш досконалу механічну прядку, на якій можна було працювати одразу кількома веретенами (до 20). Недолік цих прядильних машин полягав у тому, що їх рухали руки людини.

Перша фабрика Д. Аркрайта з прядильною машиною, що працювала на водяному двигуні, стала важливим кроком на шляху технічного прогресу. У 1780 р. за його прикладом уже працювало 20 прядильних фабрик, а ще через десятиліття — 150. Фабрики звичайно будували на берегах річок, бо двигуном поки що залишалося водяне колесо. Проте така механізація не задовольняла процес бурхливого розвитку техніки виробництва тканин і широкого використання машин.

Розпочаті ще в XVII ст. пошуки ефективного й універсального двигуна завершилися створенням у другій половині XVIII ст. парової машини. Вона, з одного боку, зробила справжню революцію в розвитку виробництва, а з іншого — уперше наочно продемонструвала єдність теорії й практики, науки та виробництва. Винахід парової машини здійснив у 1769 р. лаборант Глазгівського університету Дж. Уатт (1736—1818). У 1784 р. винахідник створив парову машину "подвійної дії". У ній пара, розширюючись, тиснула то на один, то на другий бік поршня. Це була справді універсальна машина, яку використовували в різних сферах виробництва, а згодом із деякими вдосконаленнями — і на транспорті.

Революціонізуюча роль парової машини в розвитку виробництва полягала в її спроможності працювати в будь-яких умовах. Для забезпечення попиту на машини на внутрішньому та світовому ринках Дж. Уатт і фабрикант Дж. Болтон створили заводи з виробництва парових машин. Насамперед їх застосували на бавовняних фабриках, що привело до зростання бавовняного виробництва з 1788 по 1803 р. утричі та значного зниження витрат виробництва на одиницю продукції.

Широке виробництво машин потребувало не тільки зусиль робітників, техніків і вчених, а й розвитку металургії.

Наприкінці XVII ст. виплавка заліза здійснювалася, як і три тисячі років тому, із застосуванням деревного палива, запаси якого в Англії швидко зменшувалися. Широке виробництво машин потребувало металу, що сприяло на початку XVIII ст. застосуванню для плавки металу нових технологій з використанням коксу. Значного успіху в цьому досяг інженер А. Дербі, який під час плавлення на кам'яному вугіллі став додавати до залізної руди негашене вапно й отримав чавун високої якості. У 1756 р. він заснував чавуноливарний завод, який давав більш як 8 тис. т чавуну за рік (для порівняння: у 1700 р. в Англії було вироблено 18 тис. т чавуну).

Виплавка металу за новою технологією привела до збільшення попиту на вугілля, яке разом із залізною рудою стало основною сировиною металургійної промисловості.

У Південному Уельсі, Шотландії, Ланкаширі, Йоркширі почали розробляти нові вугільні копальні. Видобуток вугілля збільшився з 26 млн т у 1700 р. до 76 млн т у 1790 р. і перевищив 100 млн т у 1795 р. Розвиток вугільної і важкої промисловості на початку XVIII ст. став стимулом для розвитку транспорту і передусім побудови каналів.

Перевезення вугілля з Манчестера до Ліверпуля гужем коштувало 40 шилінгів за 1 т. У 1795 р. введено в дію канал завдовжки 17,6 км, побудований за дорученням герцога А. Бріджуотера під керівництвом інженера Т. Брідлі. Вартість перевезення вугілля завдяки цьому знизилася наполовину. Через два роки канал продовжили до портового міста Ранкорна, завдяки чому Манчестер отримав вихід до моря. Потім його з'єднали з рікою Трент і районом гончарного виробництва. Коли будівництво Великого з'єднувального каналу було закінчено, транспорт став у 4 рази дешевшим. У зв'язку з цим значно розвинулася гончарна промисловість, а в Ченширі збільшилася розробка покладів солі.

Згодом усю країну охопила лихоманка будівництва шляхів, каналів, і вона покрилася мережею водних шляхів.

Парламент протягом 1790—1794 pp. ухвалив більше ніж 80 актів про побудову каналів. Уся внутрішня частина Англії, змушена до того часу сама споживати й виробляти більшу частину потрібних їй предметів першої необхідності, тепер мала змогу вести торгівлю. Пшениця, вугілля, гончарні й залізні вироби з центральних графств швидко знайшли шлях до моря. Незважаючи на те, що наприкінці XVIII — на початку XIX ст. дороги були вже кращі, канали залишалися головним засобом перевезення вантажів і товарів, що довго не псуються, доки через 40—50 років на зміну їм не прийшли залізниці.

Зростанню перевезення товарів гужовим транспортом сприяло будівництво доріг із твердим покриттям, техніку якого наприкінці XVIII ст. розробив Ж. Макад.

Розвиток внутрішнього ринку і необхідність швидкої передачі інформації на велику відстань привели до відкриттів у сфері зв'язку. Так, у 1837 р. У. Кук і Ч. Уїнстон отримали патент на електромагнітний телефонний апарат, а в 1847—1852 pp. було прокладено телефонну лінію між портами Дувр і Кале.

Досягнення в розвитку транспортної системи і засобів зв'язку дали ще сильніший поштовх економічному розвитку всієї країни. Виробництво металу зросло із 68 тис. т у 1788 р. до 250 тис. т у 1806 р. і продовжувало зростати в наступні роки. Швидко зростала важка промисловість у центральних графствах країни: Стаффордширі, Західному Йоркширі, Південному Уельсі. Залізо почали використовувати в різноманітних сферах. У 1779 р. збудовано перший залізний міст через ріку Северн у Колбрукдейлі, виготовлений цілком із литих чавунних деталей. За його модель А. Дербі у 1787 р. отримав золоту медаль від Товариства мистецтв.

Поява високоякісних сортів заліза дала можливість виготовляти з нього більш досконалі інструменти. У другій половині XVIII ст. винайшли токарний верстат із супортом, а також стругальний верстат, завдяки чому механіки дістали можливість обробляти деталі з точністю до малих часток дюйма. Унаслідок досягнень технічного прогресу стало можливим ввести взаємозамінність деталей, що через півстоліття стала характерною рисою масового виробництва складних машин.


У сфері транспорту справді революційною подією став винахід механіка-самоука Д. Стефенсона, який на основі дії парової машини створив паровоз, що рухався з колосальною для того часу швидкістю — 20 миль за годину. Цього рекорду Стефенсон досяг на першій у світі залізничній лінії Стоктон — Дарлінгтон у 1825 р. З цього часу починається будівництво залізниць — спочатку в дуже обмежених масштабах, а потім — швидко і всюди.

Століття залізниць поклало початок великому зростанню всіх галузей промисловості, зміцненню монополій британських фабрикантів і започаткувало розвиток сучасної важкої промисловості. Розпочався посилений розвиток деяких головних галузей промисловості, особливо вугільної і металургійної. У 1830 р. виплавлялося 678 тис. т чавуну, у 1852 р. — близько 270,1 тис. т. Видобуток вугілля зріс із 10 млн т у 1800 р. до 100 млн т у 1865 р. Експорт британських товарів збільшився із 69 млн фунтів стерлінгів у 1830 р. до 157 млн фунтів стерлінгів у 1850 р.

Будівництво залізниць вийшло за межі Англії. Згодом вона почала будувати їх у всіх країнах світу, отримуючи від цього великі бариші, особливо в колоніальних і напівколоніальних, які не мали достатньої густоти населення і достатньої концентрації капіталу для залізничного будівництва.

Британські підрядники не лише будували залізниці в інших країнах, а й фінансували їх позиками з Лондона. Почалася нова фаза британської торгівлі. Приблизно до 1850 р. експорт становили переважно предмети широкого вжитку, зокрема бавовняного текстилю. Тепер разом з ним за кордон почали вивозити все більше рейок, паровозів, залізничних платформ, а також різноманітних машин.

Розвиток залізничного транспорту і пароплавства сприяв посиленню еміграції. У 1837 р. почалася колонізація Нової Зеландії. У 1840 р. число поселенців в Австралії стало таке велике, що її фактично припинили використовувати як місце, куди засилали правопорушників на каторжні роботи. Багато людей емігрувало до Канади.


Отже, промислова революція, яка тривала в Англії із 60-х років XVIII ст. до 30-х років XIX ст., перетворила її не тільки в індустріальну країну, а й в індустріальну "майстерню світу". Встановилися англійська світова промислова та торгова монополії. Цьому сприяло здійснення програми вільної торгівлі уряду Р. Піля (прем'єр-міністр у 1841—1846 pp.). У червні 1846 р. промислова буржуазія, незважаючи на опір земельної аристократії, домоглася скасування хлібних законів, після чого було значно знижено тарифи на ввезення багатьох видів сировини і продовольчих товарів. Уряд Дж. Рассела (прем'єр-міністр у 1846—1852 pp.) у 1849 р. скасував навігаційні акти, які відіграли велику роль у захисті англійської морської торгівлі від іноземної конкуренції, але втратили своє значення із зростанням торговельно-промислової сили Великої Британії.

Важливим наслідком промислового перевороту є індустріалізація виробництва, яка розвинулася в 60-ті роки.

Концентрація і централізація капіталу дала можливість створювати великі підприємства з чисельністю робітників понад 10 тис. осіб. Велика Британія посіла перше місце у світі за рівнем і темпами розвитку промисловості. Спостерігалося особливо значне зростання важкої промисловості. Видобуток кам'яного вугілля в 60-х роках становив більше половини світового, виплавка чавуну в 1870 р. — половину світового виробництва.

Економіка країни після промислового перевороту почала розвиватися циклічно, все частіше зазнаючи криз. Перші з них спостерігалися у Великій Британії після перемоги у війні з Францією (1815—1816 і 1819 pp.). Саме в цей період закладено основи промисловості, колоніальної і торговельної монополії Великій Британії. Завдяки використанню машин випуск промислової продукції у воєнні роки зріс у 15—20 разів. Континентальна блокада і Англо-американська війна призвели до перевиробництва товарів і скорочення зовнішнього та внутрішнього ринків.

Після економічного піднесення 1820—1825 pp. у Великій Британії вибухнула циклічна криза, що охопила майже всі галузі економіки. З 1825 р. капіталістичне виробництво періодично супроводжувалося його скороченням і подальшими депресіями. Це відбулося у 1825, 1836, 1847, 1866 pp. З часом кризи ставали все глибшими, а в 50—60-х роках вони значною мірою паралізували провідну галузь тодішньої англійської економіки — бавовняне виробництво. Спустошливою стала промислова криза 1866 p., яка перетворилася у довгострокову депресію і поклала початок падіння гегемонії країни.

Промисловий переворот завершив формування промислового пролетаріату, чисельність якого в 1851 р. становила 4,8 млн осіб із 21 млн населення Великої Британії (без населення Ірландії). Специфічною формою його боротьби у другій половині XVIII — на початку XIX ст. став рух руйнівників машин — луддитів. У 1782 р. влада провела через парламент спеціальний закон, який карав за навмисне пошкодження машин. У 1799 і 1800 pp. ухвалено закони про заборону будь-яких робітничих об'єднань, належність до яких і участь у заворушеннях підлягали покаранню як кримінальні порушення.

Для того щоб загнати на фабрики збанкрутілих ручних ткачів і дрібних ремісників, у 1834 р. видано новий "Закон про бідних". Він ліквідував грошові допомоги і створив так звані робітничі будинки з тюремним режимом, куди поміщали бідняків, що зверталися за допомогою.

Рух англійського пролетаріату в 30—40-х роках XIX ст. проходив під гаслом боротьби за проведення "Народної хартії". Головною вимогою руху, який дістав назву чартизм, було введення загального виборчого права. Важливими наслідками цього руху стали, створення в 1840 р. першої в історії пролетарської партії — Національної чартистської асоціації, реформування парламенту Великої Британії, розширення фабричного законодавства; введення 10-годинного робочого дня для жінок і підлітків (1847).

Унаслідок промислового перевороту різко знизилася частка сільського населення (у 1811 р. воно становило 35 %, у 1817 р. — 14,2 %). Швидко зростали перші промислові центри — Манчестер, Ліверпуль, Бірмінгем, Лідс та ін. Англія перетворилась у країну міст і фабричних поселень.

У своїх колоніях, які охоплювали територію 6,5 млн кв. км із населенням 145 млн осіб, Велика Британія діяла методами насилля і грабежу. Услід за США вона домоглася в 50-х роках XIX ст. насильницького "відкриття" для своєї торгівлі японського ринку.

Отже, Велика Британія, що першою з країн світу пережила промислову революцію, до середини XIX ст. перетворилася у наймогутнішу країну. Вона стала найбільшою колоніальною імперією, яка забезпечувала промисловість метрополії необхідною і дешевою сировиною, робочою силою, а також широким ринком збуту готових виробів. Орієнтація найважливіших галузей виробництва, особливо текстильної, в основному на колоніальний ринок пізніше негативно позначилася на економічному розвитку Великої Британії.

bigmir)net TOP 100