Реклама на сайте Связаться с нами

П. М. Леоненко, П. І. Юхименко

Економічна історія

Навчальний посібник

Київ
Знання-Прес
2004

На главную
Економічна історія. Леоненко П. М., Юхименко П. І.

Промисловий переворот у Франції

Особливості промислового перевороту у Франції. Промисловий переворот у Франції, що почався наприкінці XVIII ст., протікав значно повільніше, ніж у Англії. Завдяки більшій живучості у Франції дрібного виробництва тут не відбувалася в таких масштабах, як в Англії, пролетаризація селян і ремісників. У Франції швидше, ніж промисловий, розвивалися банківський і лихварський капітал.

Основне гальмо промислового перевороту у Франції — феодально-абсолютистські порядки — змогла знищити тільки революція 1789—1794 pp. Під натиском революційних сил було проведено низку соціально-економічних реформ прогресивного характеру. 5 серпня 1789 р. за рішенням Установчих зборів задекларовано відміну феодального устрою. Проте без викупу скасовувалися лише ті повинності селян, які належали до особистісного кріпосного права, інші повинності підлягали виконанню, а згодом — викупу. Знищували суди. Декретували скасування податкових привілеїв дворянства і духовенства, оподаткуванню підлягали всі громадяни. Їм гарантували право на будь-які посади. Проголосили власністю держави церковне майно. Було введено єдину систему мір і ваги (метр і кілограм), лівр замінено на франк, що ділився на 100 сантимів. Проте велика буржуазія, яка стала при владі в перший період революції, виявилася неспроможною здійснити повну ліквідацію феодального устрою і розв'язати аграрне питання. Страх за свою власність змусив її змиритися з феодальною власністю.

Під тиском революції здійснювалася економічна політика, спрямована на забезпечення свободи промислового підприємництва і торгівлі. У лютому 1791 р. Установчі збори скасували управлінську регламентацію промислового виробництва, ліквідували цехи. У квітні цього самого року було декларовано свободу торгівлі. Водночас прийняли закон Ле Шепельє, за яким заборонялося об'єднуватися у профспілки і брати участь у страйках.

Цілком очевидно, що соціально-економічні реформи, проведені в роки революції, не тільки знищували феодально-абсолютистські порядки, а й створювали умови для прискорення промислового перевороту.

Капіталістичний розвиток сільського господарства, промисловості й торгівлі Франції значно просунувся вперед у період консульства й імперії (1799— 1815).

У галузі економічної політики одним із перших кроків Наполеона І стало створення Французького банку, який отримав особливі права на емісію і швидко став головним осередком великого капіталу. Наполеон та його прибічники підписалися на велику кількість акцій цього банку. Пізніше було засновано банки в Парижі та провінціях.

Захоплення і пограбування нових територій військом Наполеона І сприяли припливу у Францію великих грошових сум у формі контрибуцій і поширенню французьких товарів у Європі. На завойованих територіях Наполеон І та його генерали поспішали використати свою перемогу в інтересах французького торговельного експорту. Так, вступивши в 1809 р. в столицю Австрії, Наполеон І надіслав у Париж листа, в якому вказав своїм міністрам, що необхідно дуже швидко заповнити віденські магазини виробами французької промисловості, скориставшись зниженням митних тарифів.

У період імперії в 4 рази порівняно з дореволюційним періодом зросла продукція вовняної промисловості, у 2 рази збільшився видобуток залізної руди тощо. Однак припинення ввезення англійських машин у період війни унеможливило переобладнання французької промисловості на основі машинної техніки і гальмувало індустріалізацію країни.

У часи імперії пара в Англії стала основою енергетики, тоді як у французькій промисловості працювало лише 15 парових машин.

Уведена декретом Наполеона I 21 листопада 1806 р. континентальна блокада мала на меті підірвати могутність Англії і створити сприятливі умови для гегемонії французької промисловості. У перші роки континентальна блокада сприяла промисловому піднесенню Франції і деяким європейським країнам. У Франції появилися великі прядильні механізовані підприємства — бавовняні і шерстяні. Однак ці підприємства чимраз більше потребували імпорту бавовни. Намагаючись завдати найбільшого удару Англії, Наполеон заборонив торгівлю з нею навіть нейтральним країнам, майже призупинено ввіз бавовни і барвників. Було паралізовано порядок у союзних державах — Німеччині, Голландії, Італії, порушено традиційні економічні та торгові зв'язки. Це відбилося на французькій бавовняній промисловості. Із 1700 бавовнянопрядок у дореволюційній Франції до 1811 р. залишилось тільки 300.

Великі труднощі зі збутом мало французьке сільське господарство, до падіння цін привело скорочення експорту зерна, вина та іншої продукції. Зростання невдоволення в країні змусило Наполеона відступити: у 1811 р. у Франції ввели систему ліцензій. За значну плату продавали дозвіл на вивіз із Франції визначеної кількості товарів, насамперед сільськогосподарських. Подібне практикувалося тільки у Франції, що викликало невдоволення її союзників, які потерпали від континентальної блокади.

Надто повільним був розвиток машинізації французької промисловості, не вистачало парових машин. Хоча й збільшилося число централізованих мануфактур і фабрик, однак переважала домашня промисловість у формі розсіяної мануфактури. Цьому якоюсь мірою сприяло також відгородження французької промисловості від англійських конкурентів.

Зростанню виробництва продукції шерстяної промисловості сприяла механізація ткацької справи, що розпочалася з 1803 р. Порівняно з дореволюційним періодом воно збільшилося в 4 рази. Почало розвиватись і шовкоткацьке виробництво, особливо після того як у 1805 p. Л. Жаккард винайшов знаменитий верстат для виробництва візерункових тканин. У 1810 р. було змайстровано машину, що здійснювала хімічно-механічну обробку льону (її винайшов Ф. Жірар). Технічні винаходи стали застосовувати в хімічному виробництві. Хімік Бертоллі за сприяння мануфактурників відкрив метод прискореного відбілювання тканин за допомогою хлору та способи пофарбування їх.

На початку XIX ст. у 3 рази зріс видобуток кам'яного вугілля порівняно з 1784 p., а залізної руди — у 2 рази.

Реставрація монархії Бурбонів у 1815 р. не привела до встановлення у Франції дореволюційних порядків. Незважаючи на реакційний режим Реставрації (1815—1830), період миру сприяв швидшому зростанню промислового виробництва і виникненню великої фабрично-заводської промисловості. З 1815 по 1830 р. подвоїлись виплавка чавуну і видобуток вугілля. На металургійних заводах з 1818 р. використовували кам'яне вугілля і впроваджували нові способи виплавки сталі. Уже в 1825 р. новим методом виробляли третину всього металу. З ручної праці на машинну переходила бавовняна промисловість. Особливо швидко механізувалося прядильне виробництво. Використання бавовни збільшилося з 1815 по 1830 р. у 3 рази. У шовкоткацькій промисловості, у стрічковому і суконному виробництві стали значно ширше використовувати механічний верстат Жаккарда, що, в свою чергу, сприяло розвитку машинобудування.

Попри все, у промисловому виробництві застосовували в основному гідравлічні верстати. Парова машина на початку XIX ст. не набула великого поширення. У 1830 р. в країні налічувалося всього 625 парових машин. Машинобудівні підприємства належали здебільшого англійським капіталістам, які привозили робітників з Англії. Деякі французькі машинобудівники запозичали з Англії схеми машин та верстатів, вивозили звідти і самі машини.

Отже, промислова революція у Франції відбувалася значно повільніше, ніж в Англії. Розвиток великої промисловості стримувало переважаюче дрібне сільське господарство, в якому працювала більшість населення країни. Використання дешевої робочої сили малоземельних селян гальмувало впровадження машин.

Промисловий переворот у Франції прискорився в роки Липневої монархії (1830—1848). У головних галузях промисловості набув широкого розмаху перехід до машинної технології. За 1830—1847 pp. у 4 рази збільшилось число механічних веретен, у ткацьке виробництво впроваджували машини. Текстильні фабрики Франції стали виробляти тканини масового споживання і знаходили для них широкий збут у самій країні та за її межами.

Зростання попиту на машини прискорило розвиток французької металургійної та машинобудівної промисловості. До кінця липневої монархії більшість доменних печей працювало за новою технологією, використовуючи кам'яне вугілля, пудлінгування для виплавки заліза, парові молоти та прокатні стани. Завдяки цьому виплавка чавуну й заліза у Франції з 1832 по 1846 р. зросла у 2 рази. З 1830 по 1848 р. число парових машин у французькій промисловості зросло з 616 до 4853, тобто майже у 8 разів.

Однак ремісничі й мануфактурні підприємства чисельно перевищували великі машинні. Живучість дрібного виробництва у Франції частково пояснюється тим, що у французькій промисловості важливе місце належало виготовленню предметів розкоші. Воно базувалося на ручній праці висококваліфікованих ремісників, яку ще не могла замінити машинна техніка. Так, у Парижі налічувалися десятки тисяч ремісників-одинаків або господарів з 1—2 найманими робітниками. Більше 10 робітників працювали тільки на 1/8 підприємств. У Ліоні в 1831 р. 750 мануфактурників давали роботу 8 тис. господарів майстерень, що виконували замовлення, обробляючи отриману сировину в майстернях із кількома верстатами, де працювало 30 тис. підмайстрів. Велике виробництво зосередилося на фабриках відомих центрів підприємництва — Руана, Ельзасу, департаменту Hop.

Безумовно, що перевага на селі дрібних парцельних господарств негативно впливала на промисловий переворот у Франції. Розвиток торгового та підприємницького землеволодіння вів до подальшого зубожіння селян, які не витримували ринкової конкуренції з великими землевласниками та фермерами. Отже, дрібних власників задовольняли повільні темпи індустріалізації країни.

Промисловий переворот у Франції також гальмували панування фінансової аристократії, її економічна політика. Уряд віддавав перевагу аграріям, коли їхні інтереси перетиналися з інтересами промисловців. У 1814 р. видали закон, який дозволяв вивезення вовни із Франції, що викликало її подорожчання на внутрішньому ринку. Це було дуже вигідно великим вівчарам, але невигідно фабрикантам сукна. Введення в тому самому році високих митних тарифів на закордонне кам'яне вугілля та метал відповідало інтересам великих власників металургійних заводів і власників лісів, оскільки давало змогу втримувати на внутрішньому ринку високі ціни на залізо (втричі вищі, ніж в Англії), на вугілля і машини, що стримувало застосування їх у виробництві. Вжиття відповідних заходів з боку інших держав перешкоджало збуту французької продукції. Не меншої шкоди розвитку промисловості завдавали банківські спекуляції та лихварські біржові операції фінансової аристократії.

Замість того щоб підтримувати виробництво, буржуазія і поміщики вкладали свої капітали у фінансово-кредитну галузь, біржову спекуляцію, цінні папери й облігації державних позик, іпотеки. Це також затримувало розвиток промислового перевороту в країні.

Успіхи в економічному розвитку Франції припадають на 20—40-ві роки, особливо на 50—-60-ті роки XIX ст. Це період завершення промислового перевороту, розпочатого ще на рубежі XVIII—XIX ст.

За ці два десятиліття обсяг промислового виробництва збільшився майже в 3 рази, використання парових машин у промисловості зросло більш ніж у 4 рази (із 6 тис. у 1852 р. до 26 тис. у 1869 p.). У 50—70-х роках подвоїлось споживання бавовни. Великим центром шовкового виробництва став Ліон. Тут переробляли близько 2 млн т шовку-сирцю і виготовляли до 2/3 усіх шовкових тканин у країні. Половина з них ішла на експорт. Ліон набув статусу великого промислового центру європейського масштабу. Французьке шерстяне виробництво становило конкуренцію Англії на європейському ринку. Особливо швидко розвивалася важка промисловість, яка за темпами випереджала розвиток легкої промисловості. Так, видобуток кам'яного та бурого вугілля, а також виробництво чавуну з 1851 по 1869 р. зросли більш ніж у 3 рази, заліза — у 3,5 раза, сталі — майже у 8 разів. У 1812 р. вартість промислової продукції оцінювалась у 2 млрд франків, у 40-х роках — у 4 млрд, а наприкінці 60-х років — у 12 млрд франків.


Посилення механізації і концентрації виробництва у багатьох галузях промисловості стало характерною рисою французької економіки цього періоду. У бавовняному виробництві, наприклад, кількість прядок із 1845 до 1865 р. скоротилася на 7 %, а число діючих механічних верстатів збільшилося майже на 56 %. На металургійному заводі в Крезо, де працювало 10,5 тис. робітників, випускали рейки, вагони, паровози, всілякі машини, які використовували не лише у Франції, а й вивозили за кордон. Власники великих металургійних підприємств створили об'єднання, яке існує й сьогодні ("Коміте де Форж"). Успіхи металургії сприяли будівництву залізниць, що відіграло важливу роль у розвитку економіки Франції. Першу з них було побудовано в 1832 р. між Ліоном і Сент-Етьєном. У 30-х роках залізничне будівництво розширилося. У 40-х роках воно мало урядову підтримку. У 1844 р. ухвалили спеціальний закон про заохочення залізничного будівництва. У 1859 р. уряд гарантував прибуток 4 %. Усі ці заходи сприяли розширенню будівництва залізниць. Згаданому вище об'єднанню належали сотні доменних печей. Концентрація в галузі залізничного транспорту привела до того, що в 1857 р. майже всі залізничні лінії було сконцентровано в руках шести приватних великих акціонерних компаній.

Разом з тим загальний рівень концентрації промислового виробництва у Франції не був високим. У 1866 р. близько 3 млн найманих робітників працювали у 1 млн підприємців, але майже 60 % цих робітників працювали на малих підприємствах. У Парижі зберігалися підприємства з одним робітником чи взагалі без найманих робітників.

Хоча Франція значно відставала від Англії, їй належало друге місце у світі за розмірами промислового виробництва і загального економічного потенціалу.


Розвиток банківської і кредитної сфер. У першій половині XIX ст. у Франції відбувається становлення кредитно-банківської системи. Виникають і розвиваються такі кредитні товариства, як "Поземельний кредит", "Рухомий кредит". Відкривають ощадні каси (першу — в Парижі в 1818 p.). Вони відіграють велику роль у мобілізації капіталу. Це був період так званого грюндерства (масова гарячка заснування банківських установ). Організувався земельний банк (1854), торгові та промислові банки. Попри все, основою банківської системи залишався французький емісійний банк, створений у 1800 р. Він мав велике число філій у різних куточках країни, акумулюючи кошти дрібної і середньої буржуазії. Банк використовував їх на купівлю державних цінних паперів, давав керівництву позики, що приносили високий і гарантований прибуток.

Важливу роль в організації банківської справи відіграли головні збирачі податків і нотаріуси. Перші виступали як державні чиновники та банкіри, у руках яких зосереджувались великі обігові кошти і грошові вклади населення. До кас нотаріусів стікалися заощадження дрібних і середніх вкладників, а це давало нотаріусам можливість інколи виступати в ролі банкірів.

Важливе значення мали поява і розвиток приватних банківських домів, котрі вели свій початок від представників великої оптової торгівлі та індустрії. Відомий дім Ротшильда, представники якого очолювали новостворений Верховний банк, що об'єднав усі великі паризькі банківські доми. Здобувши авторитет, Верховний банк поступово став монополістом позик на паризькому ринку, панував на біржі, в міжнародному вексельному арбітражі, торгівлі дорогоцінними металами, фінансував зовнішню торгівлю.

У 1852 р. брати-цукрозаводчики Пер'є створили банк "Креді Мобільє", який надавав не лише короткострокові, а й довгострокові кредити. Однак основною його діяльністю була спекулятивна гра на біржі і заснування "дутих" акціонерних товариств. Маючи відносно невеликий капітал (60 млн франків), банк Пер'є в 60-х роках XIX ст. контролював 17 акціонерних товариств зі спільним капіталом 3,5 млрд франків. У 1887 р. банк "Креді Мобільє" збанкрутував, оскільки не зміг заплатити за своїми зобов'язаннями (дивіденди до 40 %).

Банк "Креді Мобільє" — не перший акціонерний банк, який, поряд зі звичними банківськими операціями, займався торгівлею фондами, що до цього було монополією великих банків. Його діяльність сприяла розвитку залізничного будівництва у Франції. Пізніше створені за таким зразком банки вдосконалили акціонерну банківську систему, стали організаторами великої промисловості.

У 1848 р. було створено банк "Національна облікова контора" на основі злиття 65 так званих національних облікових контор, капітал яких на 2/3 гарантувала держава. Банк кредитував в основному внутрішню та зовнішню торгівлю, але поряд із цим відкривав закордонні відділення.

Наступним кроком у розвитку банківської справи стало створення в 1859 р. першого депозитного акціонерного банку "Сосьєте Женераль" (промисловий і комерційний кредит) з акціонерним капіталом 60 млн франків, оплаченим за англійським зразком на 25 %. Йому заборонили проводити спекулятивні операції, встановили максимально дозволений грошовий вклад. Банк відкрив невеликі депозитні каси в столиці. Пізніше в Парижі створили другий аналогічний банк та багато подібних дрібних установ у провінції.

У 1863 р. було створено банк "Ліонський кредит", який спеціалізувався на розміщенні у Франції зарубіжних позичок. Утворилися колоніальні банки, такі як Алжирський, Гваделупський, Гвінейський, що за своїми розмірами поступалися англійським колоніальним банкам.

Велику роль у розвитку банківської кредитної сфери відіграла Паризька біржа, сума цінних паперів якої з 1851 по 1869 р. зросла в 3 рази і становила 33 млрд франків. Біржа почала відігравати роль світового грошового ринку, куди зверталися за позичками уряди багатьох держав. Щоправда, на відміну від Лондонської на Паризькій біржі продавали здебільшого не акції, а облігації як французького, так і інших урядів і приватних компаній.

Концентрацію капіталу прискорювали розвиток лихварства та спекулятивна гра на біржах. Наприкінці 60-х років 183 великих капіталісти володіли акціями і облігаціями на суму більш ніж 20 млрд франків.

Великі прибутки французьким капіталістам приносила концесія на будівництво Суецького каналу. Акціонерне товариство "Загальна компанія Суецького каналу", яке створив Ф. Лессепс, випустило акції на суму 200 млрд франків. Єгипет надав землю, робочу силу й оплатив 44 % акцій. Канал відкрили наприкінці 1869 p., і він 85 років приносив прибутки французьким та англійським капіталістам. У 1956 р. єгипетський уряд націоналізував канал.

Отже, за століття у Франції відбувся промисловий переворот і французька економіка остаточно стала на шлях капіталістичного розвитку. Однак на відміну від Англії французький капіталізм з огляду на національні особливості набув в основному лихварського характеру. Позиково-лихварський характер капіталізму Франції породив відповідну верству населення, так званих рантьє — людей, які живуть виключно за рахунок процентів на капітал.

Відносно нерозвинута фабрична промисловість зумовила переважання споживчого експорту і пасивне сальдо торгового балансу Франції. Головне місце у французькому вивозі посідали шовк, вина, меблі, шкіра, фарби, парфумерія та ювелірні вироби. У 1869 р. 64 % імпорту Франції становили промислова сировина та сільськогосподарські продукти.

Зовнішньоекономічна політика Франції характеризувалася боротьбою між фритредерством і протекціонізмом. Промислова буржуазія Франції стояла на протекціоністських позиціях. Прихильниками фритредерства виступали капіталісти, котрі займалися внутрішньою торгівлею або були пов'язані із залізничним будівництвом. Вони були заінтересовані в зниженні цін на металовироби, рейки, будівельні матеріали тощо.

Перед 70-ми роками XIX ст. Франція за темпами промислового розвитку почала відставати не тільки від Англії, а й від США і Німеччини. У 1860 р. Франція перебувала на другому місці у світі (після Англії і США), а наприкінці XIX ст. посідала уже четверте місце (поступилась ще й Німеччині).


Парцелярний характер землеволодіння. Наприкінці XVIII ст. у Франції налічувалося близько 26 млн осіб, із яких лише 2 млн — у містах. Франція залишалася аграрною країною: 75 % її національного доходу давало сільське господарство. Від 20 до 80 % землі перебувало в спадковому користуванні селян у формі малих парцел, розміри яких не перевищували 1 га і які належали поміщикам або монастирям. Великого поміщицького господарства не було. Селяни обробляли свої ділянки та виконували повинності на користь феодалів і церкви.

У 70—80-х роках XVIII ст. дещо поліпшилася техніка обробітку землі, зросла продуктивність тваринництва. Сільське господарство ставало більш товарним. Зростаючі потреби спонукали сеньйорів посилювати феодальні побори, а також здавати в оренду або продавати свої володіння. Завдяки цьому частина заможних селян ставали орендарями, займалися лихварством, визискуючи сільську бідноту.

Багато підприємців скуповували частинами, а інколи повністю маєтки сеньйорів з правом на побори із селян. Перед революцією 1789—1794 pp. у руках буржуазії сконцентрувалось майже стільки земельної власності, скільки її було у дворянства і духовенства. Сеньйори і землевласники із буржуазії намагалися замінити селян фермерами, які орендували землю на невеликі терміни, тому їм підвищували орендну плату.

В окремих районах Франції великі землевласники огороджували широкі угіддя і перетворювали їх на пасовища. Становище основної маси селян погіршувалося. Більшість селян шукали додаткових засобів існування, вдаючись до кустарних промислів та праці за наймом. Не в змозі прогодуватися зі своєї праці, чимало селян ставали жебраками.

Незважаючи на посилення диференціації селян, їх об'єднувала боротьба проти сеньйорів. Майже 90 % селян були особисто вільними. Число сервів (закріпачених) було не дуже великим, тому тягар багатьох повинностей несли й інші селяни. Так, деякі селяни повинні були платити сеньйору при отриманні спадщини (право мертвої руки), за право чавити виноград, пекти свій хліб у володінні сеньйора. Більшість селян були цензитаріями, тобто платили сеньйору за користування землею гроші, так званий ценз, виконуючи також низку феодальних повинностей та вносячи платежі. Усе разом це інколи становило 25—30 % вартості землі. Не настільки поширеним був шампар — оплата натурою, зазвичай вона перевищувала ценз за розмірами. Крім цензитаріїв були також безземельні селяни, але їх було порівняно мало. На користь церкви селяни платили десятину, державі вносили двадцятину і подушну подать. Майже відживали талья — прямий державний податок, а також габель — непрямий податок на сіль. Щороку селяни, виконуючи повинність, за примусовою ціною купували не менше ніж 7 фунтів солі на людину. Продаж солі був державною монополією. Таємну купівлю і продаж солі карали примусовими роботами — засланням на галери.

Право короля і дворян на полювання на селянських землях завдавало їм великої шкоди. Їм забороняли знищувати дичину — голубів і зайців, які завдавали шкоди посівам. Дрібних повинностей було стільки, що сеньйори і монастирі записували їх у спеціальних книгах для обліку недоїмок, які весь час збільшувалися. За несплату їх селянин міг втратити худобу й інше майно, яке могли продати. Піти від сеньйора чи поскаржитися на нього було нікому, оскільки феодал сам судив селян або призначав суддів, котрі виконували його волю. За найменшу провину селянам загрожували допити і заслання на примусові роботи.

Збір податків зазвичай віддавали на відкуп, а зловживання жадібних відкупників ще більше збільшувало платежі селян.

Непосильні платежі та феодальна власність на землю позбавляли селян коштів для розширення виробництва й поліпшення обробітку землі. Тим самим феодальні порядки стали гальмом зростання сільського господарства, розвитку капіталістичного фермерства, яке вже виникло в північних районах країни, перешкоджали купівлі й продажу землі.

Звільнення сільського господарства від феодальних пут вимагали фізіократи. Вони жадали розвитку фермерства, відміни регламентації, свободи підприємництва в промисловості та торгівлі. І хоча фізіократи помилково вважали, що національне багатство створюють виключно в сільському господарстві, їхні намагання розв'язати ці економічні питання відіграли позитивну роль в економічному розвитку Франції.


Питання про землю також стояло в центрі уваги якобінців під час революції 1789—1794 pp. З червня 1793 р. Конвент ухвалив декрет про право продажу земель емігрантів з торгів. Землю продавали дрібними ділянками з розстрочкою на 10 років. У місцях, де не було общинних земель, декрет передбачав розподіл їх серед безземельних по арпану (менш як десятина) на кожну голову сімейства. 10 червня 1793 р. видали декрет про обов'язкове вилучення в сеньйорів усіх громадських земель і про право громади поділити ці землі (якщо за це проголосує не менш як 1/3 громадян) між її членами, котрі проживали в комуні не менше ніж рік.

Декрет 17 липня 1793 р. безвикупно скасовував усі феодальні повинності і побори, пов'язані з феодальними відносинами, припиняв судові процеси, а всі документи, що закріплювали феодальні права, підлягали спаленню в тримісячний термін.

Переважання на початку XIX ст. у французькому селі дрібних селянських господарств мало також негативні наслідки. Парцелярний характер французького землеробства став гальмувати розвиток як самого сільського господарства, так і промисловості. Парцелярне селянське господарство вирізнялося слабким розвитком товарності: воно мало продавало і мало купувало. Крім того, воно затримувало населення в землеробстві і тим самим перешкоджало зростанню як внутрішнього ринку, так і промисловості. Тісний зв'язок більшості населення із землею стримував у Франції процес урбанізації.

Сільське господарство все ще посідало провідне місце в економіці. У 1827 р. із 8,7 млрд франків — загальної суми національного доходу — на сільське господарство припадало 5 млрд франків. Більша частина жителів — 22 млн із 31 млн осіб — працювали в землеробстві. Чисельність робітників і ремісників сягнула 4,3 млн осіб.

Як бачимо, аграрне законодавство якобінців, особливо скасування феодальних повинностей і частковий розподіл общинних земель, захоплених феодалами, загалом відповідало інтересам селян. Водночас постраждало не лише дворянство, а й та частина буржуазії, що скуповувала землі феодалів разом з їхніми правами на отримання селянських повинностей. І хоча заходи революційного керівництва не забезпечували селян землею в необхідних розмірах і не скасовували повністю феодальну земельну власність, вони звільнили дорогу для розвитку капіталізму в сільському господарстві.

Капіталістичний розвиток сільського господарства Франції значно просунувся вперед у період Реставрації і Липневої монархії (1815—1848).

У цей період у Франції розвивалося торговельне і підприємницьке землеробство, що вело до подальшого зубожіння селян, які не витримували ринкової конкуренції з боку великих землевласників і феодалів. Разом з тим, роздроблювалася селянська власність, земля концентрувалася в руках буржуазії, поміщиків і заможних селян. Число земельних власників збільшилося, але поширилося і зубожіння дрібних селян. Парцельний селянин, щоб вижити, постійно вдавався до позики під заставу землі, до лихварського іпотечного кредиту. Рівень життя селянських мас у Франції був дуже низьким.


Велике землеволодіння у Франції зазвичай поєднувалося з дрібним землекористуванням. Більшість великих землевласників здавали землю в оренду на кабальних умовах оплати половиною вражаю. Велика частина селян та орендарів не мали необхідних умов для поліпшення техніки обробітку землі. Ці обставини дуже уповільнювали прогрес у сільському господарстві. Крім того, у 1819 р. було введено високі мита на хліб, худобу, вовну, що слугувало захистом великих землевласників від конкуренції іноземних товарів.

Постійному зростанню протягом XIX ст. продукції сільського господарства сприяли збільшення площі під оранкою, поліпшення агротехніки, ширше використання машин. Якщо в 1812 р. продукція сільського господарства оцінювалася у 3 млрд, то в 1870 р. — уже в 7,5 млрд франків.

З 1815 по 1852 р. посівні площі збільшилися з 23 млн до 26 млн га. Змінилась їхня структура. Пшениця витіснила інші злакові культури. Різко збільшилися площі посівів під цукровими буряками (у 1852 р. до 111 тис. га, з яких збирали 32 млн ц буряків). Урожайність зернових зросла на 50 %. Розвивалося тваринництво, збільшилися площі лук і пасовищ, кормової бази тваринництва. Протягом першої половини XIX ст. зросло більше ніж у 1,5 раза поголів'я великої рогатої худоби. У 1850 р. в країні налічувалося 10 млн голів овець проти 1,5 млн у 1815 р. Розширилося шовківництво, продукція якого в 1815—1850 pp. зросла більш ніж у 4 рази. Проте, на відміну від Англії, сільське господарство Франції потерпало від дрібного землеволодіння. Число селян — власників дрібних і середніх сільських господарств становило майже 2,5 млн. Крім того, у країні налічувалося більше ніж 4 млн сільських пролетарів та напівпролетарів, у тому числі 2 млн безземельних наймачів. Украй тяжкі умови життя змушували їх тікати до міст, емігрувати в Алжир, Америку, в інші країни Європи.

Отже, парцелярний характер французького землеволодіння сприяв збереженню аграрно-індустріальної структури економіки, а вартість сільськогосподарської продукції в 70-х роках XIX ст. в 2,5 раза перевищувала вартість промислової продукції.

bigmir)net TOP 100