Реклама на сайте Связаться с нами

П. М. Леоненко, П. І. Юхименко

Економічна історія

Навчальний посібник

Київ
Знання-Прес
2004

На главную
Економічна історія. Леоненко П. М., Юхименко П. І.

Японська модель економічного розвитку в післявоєнний період

Відродження післявоєнного господарства. Після закінчення Другої світової війни економіка Японії перебувала в стані розрухи. Ряд міст було практично стерто з лиця землі. За оцінками експертів, довоєнний промисловий потенціал країни можна було відновити не раніше 2000 р. До того ж для підтримки економічного зростання країна не мала природних ресурсів.

Справді, спочатку відбудова економіки здійснювалася повільно. У 1946 р. рівень промислової продукції становив 14 % довоєнного, у 1947 р. — 20,9, у 1948 — 52 %. Якщо в 1938 р. частка Японії в промисловому виробництві капіталістичного світу становила 4,8, то в 1947 р. — тільки 1,3 %. У країні зростала інфляція, діяв "чорний ринок", знизилася реальна заробітна плата, яка наприкінці 1945 р. становила лише 13 % довоєнного рівня. Безробіття охопило майже 10 млн осіб. У 1946 р. було проведено грошову реформу, але й вона не змогла зупинити інфляційні процеси.

Відбудову народного господарства свідомо саботували японські підприємці, які гадали, що їхні підприємства буде демонтовано в рахунок репарацій. Не поспішала з відбудовою економіки й окупаційна влада. Японії не надали допомоги за планом Маршалла, не було ліквідовано в перші роки історичні обмеження свободи підприємництва: діяв прямий розподіл ресурсів із періоду введення воєнного контролю в 1939—1941 pp. Проте небезпека соціально-політичного конфлікту змушувала США надати Японії суттєву економічну допомогу.

Доктрина першого післявоєнного японського прем'єра Іосіда Сігеру і всіх наступних кабінетів Ліберально-демократичної партії орієнтувала на нарощування невоєнних чинників сили й утвердження на цій основі Японії як одного з лідерів світового товариства, тобто того, чого не вдалося досягти воєнним шляхом. Ці прагнення закріплено в новій японській Конституції 1947 р.


Програми економічної стабілізації Японії розробили під керівництвом представника американського капіталу президента Детройтського банку Дж. Доджа. Основні її складові — встановлення бюджетної рівноваги, підвищення податків, обмеження на виплату заробітної плати і банківський кредит, а також девальвація єни. Передбачалося реформувати економічну систему, державний устрій, а головне, здійснити перехід до ринкової економіки. З цією метою було реорганізовано уряд Японії, через який і діяла американська окупаційна адміністрація, здійснюючи план Доджа.


Земельна реформа 1947—1949 pp. мала буржуазний, антифеодальний характер — викуп державою поміщицьких земель і продаж її орендарям-селянам. Розміри ділянок обмежувались 1 га, а ціна їх в умовах гіперінфляції була надзвичайно низькою. В результаті реформи виникло більш як 400 тис. нових селянських господарств, 80 % усієї орендної землі перейшло до селян. Сформувався прошарок вільних дрібних фермерів-власників, а поміщики як клас перестали існувати. Зросла товарність сільського господарства, почав відроджуватися внутрішній ринок.

У 1947—1948 pp. з метою формування ринкової економіки і розвитку підприємницьких структур розпустили дзайбацу — холдингові компанії, які були держателями акцій закритих вертикальних концернів. Їхні акції розпродали службовцям цих компаній. Було здійснено демонополізацію і закладено основи конкурентної економіки. Законом 1947 р. забороняли надмірну концентрацію економічної могутності, утворення холдингових компаній, картелів та інших монопольних структур. Було також введено контроль над злиттям фірм, а взаємне володіння акціями обмежено 25 %.

Наприкінці 40-х — на початку 50-х років за рекомендацією Дж. Доджа здійснили радикальну бюджетну реформу: ввели принцип збалансування статей і бездефіцитності держбюджету, обмежили надання збитковим підприємствам субсидій, взяли під контроль грошову емісію, призупинили виплату компенсації військовим заводам за конверсію, стабілізували заробітну плату, встановили державний контроль за цінами, впровадили єдиний фіксований валютний курс. Ці заходи дали змогу придушити інфляцію.

Оборотність єни за поточними операціями було відновлено частково лише в 1971 p., а за капітальними операціями обмеження стали знімати лише в середині 80-х років. До цього часу серед розвинутих країн Японія відзначається найбільшими обмеженнями за рахунками руху капіталів. У ході подальшого розвитку здійснювався контроль за зовнішньоторгівельними операціями, при цьому імпорт капіталу обмежували, але заохочували імпорт технологій.

Проект збалансованого державного бюджету, який розробив Додж, передбачав різке збільшення податків (на 62 %). Проведена податкова реформа привела до перерозподілу їх: зменшення податку на корпорації, скасування податку на надприбуток та збільшення оподаткування трудящих.

Змінилась система американської економічної допомоги. Було створено спеціальний чи еквівалентний фонд, кошти якого поповнювалися від продажу в Японії американських товарів, що раніше поставлялися в порядку допомоги. Із цього фонду здійснювалося кредитування великих японських компаній. Під контролем окупаційних властей відбувалася структурна перебудова економіки, що пізніше стала одним із постійно діючих чинників економічного успіху країни. З урахуванням своєї специфіки (брак сировини, великий трудовий потенціал) Японія створювала багатогалузевий комплекс переробних галузей. У центрі його в 50-х роках були такі базові галузі, як металургія, хімія, гідроенергетика, суднобудування, торговий флот.

У післявоєнний період розвиток японської економіки мав зовнішньоекономічну орієнтацію. Держава здійснювала контроль над усією системою зовнішньоекономічних зв'язків, який тривав 22 роки. У 1952 р. прийняли закон, що дозволяв утворення експортних картелів. Держава розподіляла за лімітом кошти на оплату імпорту для модернізації промисловості, заохочувала імпорт технологій.


Особливості економічної моделі. Проведені реформи забезпечили перехід Японії до ринкових відносин. У країні сформувалась унікальна економічна система, скріплена типовими азіатськими неформальними зв'язками — відносинами серед представників як ділових кіл, так і ділових кіл та держави. Найважливішою особливістю цієї моделі було поєднання ринкових відносин із державним регулюванням їх, ринкової конкуренції з економічним плануванням. Формально роль держави незначна: державний бюджет Японії перерозподіляє лише третину ВВП. Це цілком зіставно із США і набагато менше, ніж у європейських країнах, де ця частка може перевищувати 50 % (наприклад у Швеції). З такого погляду економіка Японії належить до однієї з найліберальніших у світі. Проте лише деякі азіатські країни (наприклад, Південна Корея або Китай) можуть посперечатися з Японією за рівнем жорсткості й ефективності впливу уряду на економіку.

Японський уряд розробляє стратегічні плани розвитку в цілому (1948—1952; 1951—1953 pp. — плани відбудови народного господарства; 1955—1959 pp. — план самозабезпечення, 1957—1960 pp. — довгостроковий план економічного розвитку; 60-ті роки — план подвоєння національного доходу тощо), а вже на їх основі великі компанії формують свої власні плани. Уряд виступає представником бізнесу на зовнішньому ринку, захищає його всіма можливими способами, а бізнес виконує вказівки уряду. Відступників суворо карають, тому часто всю японську промислову систему називають "корпорація Японія".

Восени 1951 р. у зв'язку з набранням чинності Сан-Франциським мирним договором всю повноту влади передали японському уряду. Важливу роль в економічному розвитку країни відіграли ухвалені в 1952 р. рішення уряду про впровадження прийнятих раніше обмежень у взаємовідносинах між великими компаніями і їхніми дочірніми підприємствами. Це сприяло утворенню нових монополістичних об'єднань, які відрізнялися від дзайбацу. Замість давніших сімейних форм керівництва встановилося колективне управління у формі наради президентів найважливіших компаній. Нові фінансово-промислові групи (кейрецу) були більше зцементовані неформальними зв'язками, розгалуженою і заплутаною системою участі. Формально незалежні компанії, які входять у кейрецу (фінансові, торгові, промислові, сервісні), виступають щодо нечленів групи єдиним фронтом.

Слід підкреслити, що за складом учасників важко оцінити реальні активи, які перебувають під контролем групи. У країні економіка формально не монополізована, існує сектор дрібного й середнього бізнесу, який забезпечує основну зайнятість. Між його підприємствами точиться жорстка конкуренція, що характерно для ринкової економіки. Проте переважна частина цих підприємств входить у сферу впливу якоїсь фінансово-промислової групи і є її невидимою часткою. Японські корпорації пов'язані розгалуженими субпідрядними відносинами з дрібними фірмами, які поставляють їм свою продукцію. Великі компанії, у свою чергу, дбають про дрібні, надають їм наукову та технічну допомогу, навчають персонал, допомагають з управлінням і залученням фінансових ресурсів. Ці невеликі фірми другого ешелону оточені, в свою чергу, фірмами третього ешелону, причому заробітна плата робітників фірми обернено пропорційна до віддалення їх від центра. За рахунок цього, зокрема, підтримується висока ефективність експортних галузей. Жодна європейська фірма, пов'язана законами про мінімальні розміри оплати праці, не може так чинити.

Подібні дрібні фірми "довічно" входять у зону впливу якої-небудь фінансово-промислової групи. Отримавши підряд від однієї компанії, практично неможливо потім працювати на іншу. Представники інших фінансово-промислових груп ніколи не будуть з нею укладати контракти.

Існує також і особлива система взаємовідносин компанії з персоналом, в основу якої покладено психологію "компанія — велика сім'я". Поширення системи пожиттєвого найму обмежує переміщення робочої сили всередині країни (проте заохочується її переміщення всередині компанії). Така система зробила Японію заручником національної традиції, хоч і дала можливість досягти вражаючих успіхів.

Більш ліберальні правила гри на міжнародному ринку і тиск розвинутих країн потребують від японських компаній впровадження нових технологій та схем організації виробництва, значного підвищення його ефективності. Проте подібні кроки передбачають масове скорочення персоналу компаній, що підриває саму суть їхніх взаємовідносин з робітниками. Введення ринкової оплати праці на всіх підприємствах відповідно до її ефективності підриває конкурентоспроможність японської економіки на міжнародних ринках.


Інтернаціоналізація виробництва, що ґрунтується на міжнародному поділі праці, породжує збільшення торгівлі не тільки товарами і послугами, а й зростання потоків капіталів між різними країнами. Японія ще з 80-х років почала активно експортувати свій капітал. Однак експорт його йде здебільшого у фінансову сферу (скупка цінних паперів), і в сферу нерухомості, що не завжди веде до успіху. До того ж японцям важко грати за незвичними для них правилами. Це стосується і прямих капіталовкладень. Японці не можуть поширити на підприємства інших країн свої схеми роботи з персоналом. Тому доводиться опановувати інші системи відносин з людьми і привчатися жити в незвичному для них світі.

Формально Японія має незалежний сучасний центральний банк, однак реальні ставки процента і норму обов'язкових ресурсів визначає міністерство фінансів. Держава обмежувала приплив у країну іноземного капіталу. Тільки в 60-х роках почалася лібералізація зовнішньоекономічної діяльності Японії, яка являла собою поетапне скасування обмежень на імпорт продукції конкурентоспроможних галузей і тривала протягом десятиріччя.

Подібна система економічних відносин і соціальна структура, яка підтримує її, не відповідає традиційному уявленню про відкрите суспільство та характерні для нього ліберальні правила гри. Очевидно також, що система цінностей і світогляду населення країн Заходу не дає змоги цілковито зрозуміти "азіатську" економіку Японії. Однак японська економіка при всій своїй своєрідності має багато спільного, наприклад, з економікою Південної Кореї. При всій несхожості двох країн спільне можна віднайти і в прагматичних підходах до решти світу з боку Китаю.

Однак у 80-х роках ефективність цього економічного механізму, який дозволяв країні підтримувати вражаюче економічне зростання, вичерпалася. У 60-х роках економіка країни зростала щороку середніми темпами щороку на 10 %, у 70-х роках вони становили 5 %, у 80-х — 4, а в 90-х роках були незначними (1996 р. — 3,6 %, 1997 р. — 1, 1998 р. — 0 %). Японія в 1969 р. за обсягом валового національного продукту вийшла на друге місце після США в капіталістичному світі.


Важливими чинниками економічного успіху були високоефективне використання зарубіжної економічної допомоги, масове оновлення основного капіталу, розширення внутрішнього ринку, використання зарубіжних науково-технічних досягнень, використання високоякісної робочої сили (ще в 1947 р. в Японії було введено обов'язкову безплатну 9-класну освіту, створено систему підготовки і перепідготовки кадрів), ініціативність японських підприємців, традиційно сформована система найманої праці, яка забезпечила гармонійні відносини між адміністрацією фірми і найманим персоналом, стрімкий розвиток власної науково-дослідної бази тощо.

Важливу роль в економічному розвитку Японії відіграв протекціонізм. Наприклад, у 1946 р. в Японії було зібрано 110 легкових автомобілів, коли уряд не ставив завдання розвитку автомобільної галузі. У 1951 р. Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості Японії перейшло до протекціоністської політики в цій галузі. Було обмежено ввезення готових автомобілів і створені умови для імпорту зарубіжних технологій. І хоча фірма "Тойота" вийшла на американський ринок із запізненням, однак уже в 1971 р. частка імпорту в США машин цієї фірми становила 16 % (у 1962 р. — 0,2 %). Після набуття автомобільною промисловістю стабільності в 1971 р. дозволено зовнішні капіталовкладення у цю галузь. Проте й після цього держава строго лімітувала зарубіжні інвестиції.

Успіх значною мірою було забезпечено завдяки адаптованості японської моделі до зміни внутрішніх і, особливо, зовнішніх умов. Сприяла цьому постійна структурна перебудова всієї економіки. Вона передусім зумовлена необхідністю забезпечити прогресивну структуру внутрішнього попиту і конкурентоспроможність японських товарів на світових ринках. Прикладом може слугувати розвиток автоіндустрії — зростання життєвого рівня японців у 60—80-х роках привело до підвищення попиту на автомобілі, а це, в свою чергу, забезпечило швидкий розвиток цієї галузі. Докорінна перебудова структури всієї економіки наприкінці 70-х років була викликана насамперед кризою 1974—1975 pp. Основні напрями перебудови були такі: забезпечення пріоритету наукомісткого виробництва, яке не потребує великих затрат сировини, енергії, робочої сили, скорочення енергомісткого виробництва, реконструкція галузей промисловості, продукція яких особливо постраждала від зарубіжної конкуренції.

Не менш важливими чинниками повоєнного економічного успіху Японії є державне управління життєвим рівнем японців (60-ті роки — політика стримування споживання на користь нарощування інвестицій, 80-ті роки — стратегія пріоритетного розширення споживання) й уміння урядових кіл визначити такі довгострокові завдання, які б захопили всю націю. Наприклад, популярний у 60-х роках лозунг "Догнати розвинуті західні країни за рівнем валового внутрішнього продукту", коли вихід на друге місце у світі за цим показником подавався як входження Японії до клубу великих економічних держав світу. Окремими економічними чинниками є зростання продуктивності праці, підвищення реальної заробітної плати тощо. При цьому слід пам'ятати, що японська модель розвитку охоплює як економічні, так і політичні, етнокультурні, соціопсихологічні та інші чинники в їхньому діалектичному зв'язку.

Японські економісти вважають, що їхня економіка завжди розвивалася і розвивається за активного втручання держави, яка не лише створює умови для дії ринкового механізму, а й охоплює всі сторони господарського життя, зосереджує увагу на розв'язанні головних завдань. Досягається це за рахунок планування економічного розвитку. В Японії, як згодом і в Південній Кореї, державні плани-прогнози були директивними і часто доводилися і до підприємств, і до їхніх цехів. Очевидно, що в умовах приватної власності виконання таких планів можливе тільки в тому разі, коли діє механізм добровільно-примусового стимулювання підприємців для виконання вказівок уряду. Японський уряд здійснював це за допомогою економічних важелів — введення податку, зміни ставки кредитів, встановлення пільг та субсидій тощо.

Економічне зростання передбачає наявність джерел інвестицій. Для Японії це були переважно внутрішні джерела. Частково допомогли американці, відмовившись від значної частини репарацій, наситивши у 50-х роках замовленнями на обслуговування американської армії під час війни в Кореї, а пізніше надавши науково-технічну допомогу. Пошук внутрішніх джерел інвестицій привів до створення механізму стримування споживання та перекачування національного доходу в інвестиційну сферу.

На відміну від авторитарного, військового режиму, який забезпечував дію такого механізму (Південна Корея, Чилі), в Японії уряд спирався на особливу рису національної культури — здатність сприймати загальнокорпоративні інтереси як інтереси власної сім'ї. З 80-х років відбувається поступова переорієнтація на розширення споживання. Нині споживчий попит в Японії становить 60 % від ВВП, тоді як у США — 80 %. Японська ситуація не характерна для тих високорозвинутих країн, котрі мають пропорційно розвинуту економічну систему. Японія ще має пройти абсолютно необхідну стадію на шляху постіндустріального суспільства — стадію суспільства загального добробуту. На це націлені плани останнього десятиліття (наприклад, П'ятирічний план держави добробуту 1992—1996 pp.). Його виконання зміцнило внутрішній сектор економіки, де 75 % ВВП тепер становить виключно внутрішню економічну діяльність, що може служити буфером у часи спаду. Така економіка може лише витримати будь-який спад всесвітньої економічної діяльності, який може виникнути у зв'язку з торговою політикою або іншими економічними змінами.

Створений у післявоєнний період унікальний економічний механізм призвів до того, що Японія і в 90-х роках була поєднанням протилежностей — національного багатства з відносно бідним населенням і сучасного виробництва з традиційною (майже напівфеодальною) культурою. Країна відзначається своєю кредитно-грошовою системою, яка разом з механізмом стримування споживчих витрат населення дає змогу звести інфляцію до безпечного рівня. Функціонування своєрідного кредитно-грошового механізму, що дозволяє спрямовувати кредитні ресурси, у тому числі і заново випущену грошову масу, до визначених урядом точок промислового зростання, привело до створення унікальної банківської системи. Вона являє собою щось середнє між Держбанком СРСР, який здійснював фінансування народного господарства, і дворівневою банківською системою розвинутих країн. Центральний банк працював у тісному взаємозв'язку з міністерством фінансів. У інших високорозвинутих країнах (США, Німеччина) фінансову і грошово-кредитну систему розділено. Така взаємодія центральних органів у країні дала можливість підключити Банк Японії до управління економічним розвитком. Однак у 90-х роках унікальна банківська система Японії стала суттєвим гальмом на шляху перетворення країни в зрілу державу зі здоровою економікою.

Зауважимо, що управління процесом економічного розвитку — не завдання центрального банку. Проте за прикладом Японії в деяких країнах, що розвиваються, залучають його до фінансування перспективних галузей національного господарства.

Швидкі темпи розвитку економіки передбачають також високі темпи збільшення грошей в обігу. Їх можна забезпечити інтенсивним збільшенням золотовалютних ресурсів. Для цього країні потрібне позитивне сальдо торгового балансу, виробництво конкурентоспроможних товарів, що для країн, які розвиваються, є дуже складним завданням. Випуск грошей під державний борг без відповідного зростання товарної маси — прямий шлях до інфляції. Тому єдино можливий шлях — надання кредитів приватному сектору. Це з успіхом використала Японія. Центральний банк вливав гроші в банківську систему, де вони мультиплікувалися.

Постійний ресурсний голод швидкозростаючої економіки змушував комерційні банки виконувати умови центрального банку. Внаслідок цього центральний банк кредитував перспективні галузі, але не сам, а через комерційні банки. Їм і доводилося стежити за раціональністю використання коштів на підприємствах. Отже, державна політика проводилася не за допомогою бюджетного фінансування, а за допомогою розумної національної кредитної політики. Фінансування йшло не з бюджету, а через банківську систему, виділені кошти необхідно було повертати, та ще й з процентами (хоча й пільговими), а проект мав скуповуватися. У цьому разі обсяг національних інвестицій міг перевищувати обсяг вкладів. Японія закуповувала за кордоном здебільшого ліцензії і патенти (тобто товари), а на їхній основі сама організовувала виробництво. Тому різниця між вкладами та інвестиціями покривалася ще й банківськими кредитами, які, отже породжували гроші для зростання. Держава дотримувалася жорсткої політики контролю за доходами (зокрема, за заробітною платою), які мали зростати повільніше від продуктивності праці, і в галузі оптових цін, оскільки промисловість реагувала переважно на них.

За останні роки Японія перетворилася на фінансовий центр світового значення. Загальний обсяг нетто-активів становить уже 129 млрд дол. У 1995 р. частка японських кредитів у світі становила 53 %. Найбільші комерційні банки світу — це японські банки, проте вони нагадують неповоротких монстрів з украй низькою ефективністю роботи. Причина полягає в недостатності поділу фінансової і грошової системи в Японії. Комерційні банки призначені для державного фінансування перспективних галузей і в процесі свого розвитку виявилися хронічними боржниками центрального банку. Центральний банк — своєрідний підрозділ міністерства фінансів, яке визначає, зокрема, величину його облікової ставки. При цьому, хоча бюджет держави може бути збалансованим, фактичний дефіцит міністерства фінансів перекладається на центральний банк. Він по суті виконує такі самі функції, що й державне бюджетне фінансування. Держава створила японські банки і друкувала для них гроші, щоб вони фінансували перспективні галузі та розвиток експорту. Прибутки банків ідуть державі. У цій системі промислові й торгові фірми також є хронічними боржниками банківської системи, і коефіцієнт їхнього боргового навантаження може становити 300—400 %. Як наслідок, утворюється своєрідна економічна система, в якій усі один одному заборгували: промислові й торгові компанії — банкам, а комерційні банки — центральному банку.

Із трьох груп суб'єктів, які забезпечують джерела інвестицій і яким дістаються перші плоди економічного зростання — сім'я, корпорація і держава, головну роль відіграють великі корпорації. Вони входять у певну фінансово-промислову групу. Роль держави формально залишається не дуже помітною (через бюджетну систему розподіляється близько 25 % ВВП), а населення є відносно бідним.

Високу якість японської економіки добре видно на прикладі зіставних даних з енергоспоживання. У 1985 р. в Японії споживали 2,6 т умовного палива на душу населення, а в США — 6,7 т, тобто в 2,5 раза більше, при тому, що ВНП на душу населення в Японії більший, ніж у США. Японія розробляє концепцію нової енергетичної культури, суть якої — забезпечення енергетичних потреб країни за рахунок поглиблення структурної перебудови, розвитку альтернативних джерел енергії. Японський експорт у 1985 р. перевищив імпорт більш ніж на 46 млрд дол., а в 1993 р. — на 120,2 млрд дол. (Для порівняння: у ФРН перевищення становило 23,1 млрд, а США мали від'ємне сальдо 115,8 млрд дол.) У цьому ж році дефіцит торгового сальдо США з Японією становив 60 млрд дол. США звинуватили Японію в "колоніальному характері" її торгівлі.

План побудови інформаційного суспільства до 2001 p., виконання якого забезпечило загальну інформатизацію країни, свідчить про новітні процеси в галузі економіки та суспільства. Вона стає центром Східноазіатського блоку для якого більше характерна комерційна діяльність, а не побудова будь-яких інституційних структур.

Проте, до початку XXI ст. Японія так і не зуміла подолати багаторічної депресії, обумовленої в першу чергу кризовим станом банківського сектору. Намагаючись оживити економічне зростання і йдучи на зустріч країнам-партнерам у кінці 90-х років японський уряд суттєво лібералізував режим іноземних вкладів. У результаті прямі інвестиції в японську економіку збільшились з 3,1 млрд у 1998 р. до 12,7 млрд дол. США у 1999 р. Ця тенденція зберігається і нині. Японія посідає провідне місце серед розвинутих країн світу.

bigmir)net TOP 100