Реклама на сайте Связаться с нами

П. М. Леоненко, П. І. Юхименко

Економічна історія

Навчальний посібник

Київ
Знання-Прес
2004

На главную
Економічна історія. Леоненко П. М., Юхименко П. І.

Економіка України в умовах незалежності

Політика реформ. Зі здобуттям незалежності в 1991 р. Україна віддала перевагу не науково обґрунтованим висновкам вітчизняних та іноземних учених про поступовий перехід до ринку західноєвропейського типу, тобто до ринку з відносно сильним макроекономічним контролем з боку держави та зі збереженням міцного державного сектору економіки, а рекомендаціям експертів впливових міжнародних фінансових організацій — Міжнародного валютного фонду і Світового банку. Суть рекомендацій зводилася до того, щоб якомога швидше перейти до відкритої децентралізованої системи торгівлі і валютних курсів з метою прискорення інтеграції економіки країни у світове господарство. Могутні іноземні фірми мали забезпечити гостру конкуренцію з боку міжнародних ринків. Експерти враховували, що прискорення лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків призведе до банкрутства частини підприємств і зростання безробіття. Проте, на їхню думку, якщо витримати ці труднощі, то, імовірно, через два роки розпочнеться стійкий підйом, а темпи зростання можуть бути вищі, ніж у більшості промислових країн Заходу. Цьому сприятиме фінансова допомога Заходу, яка може надходити, коли буде зроблено "перший великий крок".

Сприйнявши нав'язану міжнародними фінансовими та банківськими організаціями монетаристську концепцію, уряд В. Фокіна ввів в обіг купоно-карбованці та став на шлях "шокової терапії". У 1992 р. було проголошено лібералізацію ринкової торгівлі і цін, за винятком цін на деякі товари. Така політика українського уряду поглибила кризу, сприяла дальшому падінню виробництва і за браком конкуренції призвела до надзвичайного зростання цін: у 1992 р. більше, ніж у 30 разів, а в наступному, 1993 p., Україна пережила найвищу у світі гіперінфляцію — більш як 10 000 %. Характерним стало випереджаюче зростання цін на імпортовані в Україну нафту та газ. У 1992 р. ціни на продукцію паливної галузі в 5,5 раза випереджали загальний індекс промислових цін. Таке більш ніж п'ятикратне перевищення зберігалося протягом усіх наступних років. У 2000 р. в українському імпорті на мінеральні продукти, левову частку яких становлять нафта і природний газ, припадало 47 %, або 6,6 млрд дол. (приблизно 21 % використовуваного ВВП). У свою чергу, це призвело до різкого падіння життєвого рівня населення, утворення невеликого прошарку багатих людей і зубожіння переважної більшості населення. Не маючи основних стратегічних завдань, вироблених саме для України з урахуванням її національних інтересів та історичних особливостей, країна пішла шляхом формування "дикого капіталізму" зразка XVIII ст. — вільного ринку, заперечення регулювальної ролі держави, без забезпечення соціального захисту тощо.

Розвиток реформ за рекомендаціями МВФ привів Україну до глибокої трансформаційної кризи, вийти з якої країні не вдалося й на початку XXI ст. За глибиною і тривалістю кризи, станом спаду економіки Україна значно перевершила рівень Великої депресії США 1929—1933 pp. У 2000 р. ВВП України становив 43,2 % від рівня 1990 p., а обсяг промислового виробництва — 61,6 % цього рівня (виробництво США в 1929—1933 pp. скоротилося на 46 %, а в Радянському Союзі в період Великої Вітчизняної війни найбільше падіння промислового виробництва становило 30 %).

Україна пережила великий спад виробництва. Десять років поспіль відбувалося падіння ВВП і сільськогосподарського виробництва, дев'ять років — промислового виробництва, вісім років — інвестицій в основний капітал. Тільки з 2000 р. спостерігається реальне зростання ВВП, але він ще не досяг і половини рівня 1990 р.

Виробничі потужності більшості галузей промисловості використовуються лише на 20—40—60 %. Отже, немає потреби скрізь будувати нові виробничі споруди, на які йде половина всіх промислових інвестицій. Їх необхідно спрямовувати в активну частину основного капіталу — верстати, виробниче й технологічне устаткування.

У 2000 р. на кінцеве споживання домогосподарств надійшло 55,8 % виробленого ВВП, на валове нагромадження основного капіталу — 19,0 і на загальнодержавні витрати — 18,7 %. Різниця між експортом (61,4 % ВВП) і імпортом (57,0 %) товарів та послуг становила 4,4 %. За десятиріччя реформ відбулося істотне скорочення всіх складових використання ВВП: споживання домогосподарств — майже вдвічі, валового накопичення — у 5,7 раза, загальнодержавних витрат — на 1/7 (однак у їхньому складі витрати на освіту, охорону здоров'я, науку, культуру скоротилися набагато більше).

За період реформ відбулися деіндустріалізація країни, фізичний розпад продуктивних сил, руйнація інтелектуального потенціалу суспільства. В Україні більш ніж у 2 рази знизилася продуктивність праці, у 2 рази зросла собівартість промислової продукції. Швидке зниження реальних доходів населення України призвело до кризи збуту виробленої продукції. Майже половина її осідає на складах. У країні почала переважати бартерна економіка, що різко скоротило бюджетні надходження. Хронічним став дефіцит державного бюджету.

В умовах, коли немає протекціоністської політики держави, вітчизняного виробника у власній країні стали витісняти з ринку іноземні виробники. Неконкурентоспроможність переважної більшості продукції вітчизняного виробництва посилювалася нижчою продуктивністю праці, невідповідністю якості окремих видів продукції світовим стандартам, високими цінами. Зміна становища на конкурентному ринку поглиблювала процес спаду виробництва, а в ряді випадків вела до банкрутства підприємств.

Неминучим наслідком глибокої тривалої кризи стало різке (майже дворазове) падіння життєвого рівня населення України, що відкинуло його за більшістю показників на позиції 60-х років. Порівняно з 1990 р. реальна заробітна плата зменшилася більше ніж у 3 рази, а реальне споживання домашніх господарств — більше ніж у 5 разів. Більш як 80 % населення перебуває за межею бідності. Офіційно зареєстроване безробіття невелике, але з урахуванням прихованого безробіття, вимушених відпусток за власний рахунок, затримок із виплатою заробітної плати (і без того низької) рівень безробіття становить 40 % .

За роки кризи різко впали обсяги житлового будівництва — із 17,4 млн у 1990 р. до 5,6 млн кв. м загальної площі у 2000 р. У радянський період 60 % житла зводилося за рахунок держави, і населення (переважно міське) отримувало його практично безплатно. До 2000 р. будівництво за рахунок цих джерел скоротилося в 11,3 раза.

В системі макроекономічних показників будь-якої країни одними з найголовніших є розміри й темпи зростання ВВП, які значною мірою визначають загальні параметри економічного розвитку країни.

У 1999 р. Україна мала ВВП на душу населення 3693 дол. і посідала останнє 43-тє місце серед 43 країн Європи і неєвропейських держав ОЕСР, що беруть участь у європейських порівняннях. Цей показник у 1,9 раза нижчий середньосвітового (6980 дол.) і становить лише 16 % від середнього рівня по країнах ЄС та 11 % — від рівня США. Для порівняння з 13 кандидатами на вступ до ЄС: їх ВВП на душу населення коливається від 15 813 дол. у Словенії (68 % до середнього показника ЄС-15) до 5441 дол. у Румунії (23 %).

Для України 1999 р. був роком найбільшого спаду обсягу ВВП: він становив лише 40,8 % від рівня 1990 р. За останні три роки відбувалося зростання ВВП: 2000 р. — на 5,8 %, 2001 р. — на 9,1 і 2002 р. майже на 4 %. Таким чином, за три роки відбулося збільшення на 20 %, або до 49 % від рівня 1990 р. За прогнозами, Україна втратить приблизно 20—25 років, тобто життя цілого покоління, для повторного виходу на рубежі 1992 р. і, таким чином, подолання трансформаційної (системної) кризи. Навіть до 2010 р. Україні не вдасться хоч якось наблизитися до теперішнього, або ж майбутнього — очевидно, дещо нижчого — рівня ВВП на душу населення у ЄС, зумовленого вступом до нього нових членів. ВВП нашої країни на душу населення навряд чи підніметься до 25—27 % середньоєвропейського.

Не можна погодитися з думкою про неминучість падіння виробництва і погіршення становища населення в період проведення економічних реформ. Світовий досвід засвідчує протилежне: розумно здійснені економічні перетворення супроводжуються економічним зростанням та підвищенням рівня життя населення.


Монетаризм в Україні. Часто можна прочитати, що причиною невдач реформ в Україні є помилковий монетаристський шлях перетворень. Проте важко уявити, що настільки авторитетна, глибоко розроблена і широко сприйнята економічна доктрина могла б стати науковим фундаментом для абсолютно провальної господарської політики. Досвід і практичні результати економічного розвитку України ставлять запитання; чи насправді ця концепція позбавлена життя, чи можливо це лише її оболонка, яка неспроможна активізувати економіку?

Для того щоб відповісти на ці запитання, звернемося безпосередньо до теорії. Основним її змістом є з'ясування чинників, котрі визначають рух попиту на гроші. В Україні ж за монетаризм видають якесь теоретизування з приводу пропозиції грошей, хоча навіть можливість існування такої економічної теорії науковий монетаризм відкидає. Така зміна акценту невипадкова, адже питання про попит на гроші — це питання про фундаментальні фактори господарської системи та її інституціональної структури, її цільової функції і функціонального механізму, тобто питання природи системи. Завдання "реформаторів" полягає в тому, щоб обійти всі ці чинники, особливо в сучасних складних умовах реформування економіки України, і звести проблему макроекономічної стабільності до обмеження пропозиції грошей та уповільнення зростання цін.

Якщо звернутися до наукового монетаризму, який базується на аналізі попиту, то стабілізація цін означає стабілізацію всієї господарської системи. Рецепти ж фальсифікованого монетаризму, який ігнорує аналіз чинників попиту на гроші, не могли не призвести до загальноекономічної дестабілізації, наслідком якої стало скорочення валового внутрішнього продукту з 1990 по 1999 р. на 59 %.

Проаналізуємо тепер чинники, які визначають попит на гроші в трансформованій економіці взагалі та в умовах України зокрема. Спробуємо лише показати, як належить ставити це питання в межах істинного, а не фальсифікованого монетаризму. Провідний представник монетаризму, лауреат Нобелівської премії з економіки М. Фрідмен (США) розглядає попит на гроші за аналогією до попиту на інші блага, що визначається дією трьох основних чинників:

1) величиною сукупного капіталу або загальною сумою багатств, якими володіє суспільство;

2) витратами, з якими пов'язане отримання аналогічного доходу від кожного виду вкладень капіталу;

3) метою і перевагами власників багатства.

На відміну від І. Фішера, який вважав гроші засобом обігу і платежу, М. Фрідмен поділяє думку Дж.М. Кейнса і розглядає їх як актив капіталу. Капітал же може набувати різної форми (наприклад, вкладення акцій, облігацій, людський капітал та ін.)

М. Фрідмен керується тим, що кожний споживач, який має значну кількість готівки ("готівковий баланс"), формує так званий портфельний актив, інвестуючи свої кошти в різні види активів. На відміну від Кейнса, котрий аналізував портфель, що складався лише з двох активів — із готівкових грошей та облігацій (як найбільш ліквідних видів активів), М. Фрідмен включає сюди також акції, фізичний і людський капітал.

Отже, попит на реальні грошові залишки залежатиме від реальної дохідності кожного з цих активів.

Виходячи з передумови, що дія перелічених чинників у короткостроковому періоді стабільна і може змінюватися лише поступово протягом тривалого часу, М. Фрідмен зробив свій основний висновок: сумарний попит на гроші відносно стійкий і не може бути причиною інфляції.

Як засвідчила практика розвинутих країн Заходу, в останню чверть XX ст. ця передумова загалом правильна; хоча в останній період висловлюють сумніви у своїх працях окремі англійські вчені-економісти. Проте, чи правильна ця передумова для країн із централізованою в минулому економікою, що реформуються шоковими методами, особливо для сучасної України?

Проаналізуємо перший чинник — загальну суму багатств. Якщо оцінювати національне багатство як капіталізований дохід (а саме так його трактує М. Фрідмен), то вже за перші роки шокових реформ в Україні відбувся катастрофічний переворот у його сумарному обсязі та структурі. Стрибкоподібний перехід до світових цін і стандартів конкурентоспроможності різко знецінив і скоротив у кілька разів продукцію й капітал в основній сфері діяльності — у переробній промисловості.

Проте найбільшою втратою для нашого суспільства стали знецінення і, значною мірою, руйнація людського капіталу — основної форми багатства для переважної частини населення. При цьому, щоправда, зросла цінність продукції та капіталу, незважаючи на скорочення їхнього фізичного обсягу, у добувних галузях і загалом "у природних монополій".

Аналіз статистичних даних показує, що в цілому капітал України, оцінений як капіталізований дохід, скоротився лише за останнє десятиріччя більш ніж у 2 рази. Отже, цей чинник діяв у напрямі скорочення попиту на гроші (в їхньому реальному обчисленні). Скорочення відбувалося не лінійно, а подібно до хвиль землетрусу — з передачею в процесі "обвальної" приватизації чергової "порції" національного багатства України з неринкового в ринковий сектор, де це багатство — товар. Попит на реальні гроші різко зріс, але потім унаслідок швидкого знецінення більшої частини багатства і в міру поглиблення кризи ще більше скоротився.

Отже, спостерігаємо тенденцію, не характерну для розвинутих країн Заходу, а специфічну для країн трансформованої економіки загалом і України зокрема. Скорочення сумарного попиту на гроші не може бути причиною нестачі їх, навпаки, воно спроможне викликати надлишок їх та інфляцію навіть без додаткової емісії. Це й спостерігалося в умовах трансформації економіки України. Загальний надлишок грошей співіснує з гострою нестачею обігових коштів у значної частини або навіть у більшості фірм, що породжено не їхньою конкурентоспроможністю в умовах нової системи цін, а падінням рівня доходів і звуженням сукупного попиту.

Де ж у такому разі концентрується грошовий капітал? З переходом до ринкових умов, закономірно, там, де він може принести найбільший дохід із найменшими витратами. Тому необхідно виявити, як впливає трансформаційна криза, тобто, за М. Фрідменом, другий (структурний) чинник сумарного визначення попиту на гроші, на співвідношення прибутковості і витрат грошових та негрошових форм багатства.

В Україні в умовах кризи і фактичної конвертації національної валюти падіння доходів від негрошового багатства та його знецінення (включно з фізичними благами і людським капіталом) означає водночас відносне зростання прибутковості грошової форми багатства та її відносної цінності. Співвідношення витрат використання різних форм багатства також змінюється на користь грошових форм. Тому можна легко зрозуміти, чому українські власники багатства намагаються значно більшу, ніж у нормальних умовах, його частину перетворити в грошову форму. На відміну від інших країн із розвинутим ринковим механізмом, у платіжному обігу тіньового сектору України перебувають долари США, яких, як вважають, налічується більш як 10 млрд.

Отже, для сучасного стану економіки України характерні дві тенденції, що борються між собою: перша з них спрямована на скорочення сумарного попиту на реальний грошовий капітал, а друга — на його збільшення.

Проаналізуємо третій чинник. Розкриваючи його, М. Фрідмен пише: "Щоб теорія стала емпірично змістовною, слід припустити, що смаки й переваги лишаються постійними протягом значних часових інтервалів, хоч насправді вони залежать від об'єктивних обставин і, зрозуміло, змінюються. Наприклад, коли люди мандрують або чекають певних змін, вони збільшують грошову форму свого багатства. Цю тенденцію ми часто спостерігаємо в період воєн". Можна від себе додати: і в період громадянських економічних воєн, коли частина населення, використовуючи шантаж, обман та багато інших незаконних методів, присвоює собі багатство та доходи, які належали іншій частині населення і всій нації загалом, що особливо характерне для економіки України.

Безперервне десятирічне падіння ВВП в Україні, політична невизначеність, незахищеність прав і самого життя громадян — усе це веде до деформації завдань і вибору власників багатства переважно на користь грошової його форми. При цьому слід сказати також про підрив довіри до банківської системи, що не дає можливості залучити гроші повною мірою для інвестування виробничого комплексу України.

Очевидна перевага "готівковості" — нерівномірне, але все-таки зростання попиту на гроші при загальному падінні реальних доходів виявляються не тільки в збільшенні реальної суми банківських депозитів, що продовжує "похилу" емісії, а й у "вагомому, зримому" завезенні в країну сотень тонн паперової валютної маси в обмін на мільярди тонн "фізичних благ". Доларизація економіки ще й сьогодні втримується на рівні більш ніж 25 %. При цьому людський капітал, що створювався загальнонародними зусиллями, вивозять безплатно.

Отже, за методологією самого М. Фрідмена, на центральне запитання монетаризму стосовно сучасної України: "Чи можна вважати попит на гроші у цій країні стійким у довгостроковому плані?" відповідь може бути лише одна: жодної із основних передумов такої стійкості в країні поки що немає. Останні зрушення в економіці дають підставу стверджувати, що вони перебувають у зародковому стані.

В умовах, що склалися нині в Україні, безпідставні твердження, нібито зростання цін, інфляція — це завжди результат грошової емісії. Формально зазначаючи, що "важливим чинником є також попит на гроші", радники МВФ та їхні прихильники наполягають на тому, що "пропозиція грошей відіграє центральну роль". Звідси роблять висновок, що "стискання" грошової маси — це основний шлях макроекономічної стабілізації. Завдання та інструменти макроекономічної стабілізації в усіх країнах однакові, стверджують сучасні зарубіжні економісти. Це і є, за висловом М. Фрідмена, зразок "кволої і грубої карикатури" на монетаризм.

Проте якщо завдання й інструменти однакові, то чому Захід офіційно не визнає досі українську економіку ринковою? Майже всі представники МВФ, відвідавши Україну, підкреслюють, що вона, розпочавши реформи в економіці, залишила "чорну зону" командної економіки, але так і не вступила в "білу зону" ринкової, а перебуває в "сірій зоні" і може "застрягти" в ній надовго. Щоправда, вони замовчують те, що Україна потрапила в цю зону за активної участі експертів МВФ і теоретиків карикатурного монетаризму.

Підхід з позицій наукового, а не карикатурного монетаризму до проблем макроекономічної стабілізації в Україні полягав би, на думку авторів, насамперед у тому, щоб знайти шляхи ринкової стабілізації попиту на гроші. Для цього потрібно виконати кілька мінімальних умов, що випливають із самих основ монетаристської теорії. Для зміни рівня монетаризації ВВП в Україні, який становив усього 14—15 %, слід більшості населення (а не 10—15 %) забезпечити реальний вибір між різними формами багатства, включаючи грошову і стійку дохідність багатства. Із цього випливає необхідність домогтися як мінімум стабільності продуктивності праці й ефективності всього національного господарства в цілому при високій зайнятості ресурсів (а не 60 % чи навіть меншої зайнятості). Обов'язковою є також вільна конкуренція, що забезпечує гнучкість цін та заробітних плат (замість жорсткості їх на базі абсолютно переважаючого монополізму цін, корпоративної природи одних зарплат і перетворення в соціальну допомогу інших).

За відсутності цих, висунутих самим монетаризмом, передумов прагнення стабілізації цін шляхом "стискання" грошової маси веде до ще більшої руйнації багатства та доходів більшості населення, поглибленння кризи, прискорення розвитку компрадорського монополізму. Інакше кажучи, рекомендації МВФ і "шокотерапевтів" ведуть до підриву тієї об'єктивної бази, на якій у майбутньому монетаристська теорія могла б застосовуватися в Україні.

Очевидно, що дійсною причиною кризової ситуації, в якій опинилась економіка України, є не сама модель економіки, а помилковий шлях перетворень, нав'язаний міжнародними фінансовими організаціями, шлях класичного "дикого капіталізму". Він вичерпав себе ще в 30-х роках XX ст., у зв'язку з чим західні країни прийняли концепцію змішаної економіки. Нав'язаний шлях реформ породив немало проблем, розв'язання яких є важливим і невідкладним завданням сьогодення.


Проблеми перехідного періоду. Одна з найважливіших проблем сучасного розвитку — вибір правильного напряму нашого руху. Україна має обрати свою власну, яка б відповідала саме її умовам, модель ринкової економіки, а не копіювати чужі моделі. У принципі цей вибір необхідно зробити між двома найбільш загальними моделями ринкової економіки — ліберальною чи регульованою. Перша передбачає створення самокерованого, нерегульованого ринку епохи первісного нагромадження капіталу, за якого держава відсторонюється від управління економікою і від проблем соціального захисту населення. Друга націлена на створення соціально орієнтованого регульованого ринку, який передбачає наявність ефективного державного сектору, державного регулювання економіки та проведення політики соціального захисту населення від можливих негативних наслідків переходу до ринкової економіки.

Другою проблемою є чіткий вибір пріоритетів на шляху до втілення обраної моделі, а не намагання одночасно розв'язати всі проблеми. Історичний досвід показує, що всі подібні намагання закінчувалися провалами. Прагнення швидкого безпосереднього переходу до ринку шляхом лібералізації цін ("шокова терапія") дуже нагадують намагання Радянської держави перейти в роки "воєнного комунізму" до безпосереднього виробництва і розподілу продуктів по-комуністичному. Як відомо, це не лише не мало успіху, а й згодом було визнано помилковим навіть прибічниками таких намагань.

Перехід до ринкової економіки — не разовий стрибок, а поступовий, еволюційний процес глибоких перетворень діючої економічної системи при регулювальній діяльності держави, що обов'язково має передбачати їхню етапність. Саме це засвідчує світовий (зокрема, китайський) досвід, який не було враховано при проведенні реформ. Проведення ефективних ринкових реформ передбачає не "шокову" ліквідацію діючої економічної системи, а трансформацію інститутів, пристосування їх до нових умов. При цьому важливо зберегти все позитивне. Особливо це стосується інститутів державного регулювання економічних процесів та соціальних інститутів, що складаються в процесі тривалої еволюції.


Поряд із макроекономічними реформами слід здійснювати реформи структурні. Проведення малої та великої приватизації, що триває відносно довго, дає можливість створити численний приватний сектор, а в перспективі — перейти до змішаної економіки.

З метою успішного проведення структурних реформ необхідно створити нові інститути ринкової економіки — надійні, орієнтовані на правові норми, включаючи договірне право, банківську систему з незалежним Центральним банком і новими комерційними банками, різноманітні системи — податкову, митну, соціального захисту тощо.

Важливою метою структурної стратегії має бути зниження рівня енергетичної та іншої ресурсної залежності України від зовнішніх чинників і зміцнення економічної безпеки держави. Тільки за таких умов Україна зможе вивести економіку на світовий рівень, забезпечити значне зростання валютних надходжень, украй потрібних для збалансування бюджету.

Україна як держава, що стала на шлях ринкових перетворень, не зможе побудувати високорозвинуте сучасне суспільство без активного залучення іноземного капіталу. Однак самі собою іноземні інвестиції не надійдуть, їх необхідно активно залучати. Конкуренцію на ринку інвестиційних капіталів можна подолати насамперед сприятливою інвестиційною та митною політикою, стабільним і заохочувальним законодавством.

bigmir)net TOP 100