Реклама на сайте Связаться с нами

С. В. Мочерний

Економічна теорія

Навчальний посібник

Київ
Видавничий центр «Академія»
2005

На главную
Економічна теорія. Мочерний С. В.

Виникнення і еволюція політичної економії до кінця XIX ст.

У процесі розвитку і становлення економічної науки виникли і розвинулися кілька окремих напрямів, десятки шкіл і течій. Поява кожного з них, їх історія відображають історію розвитку капіталістичного способу виробництва, його внутрішні суперечності, світогляд певних класів, соціальних прошарків, ступінь опанування їх послідовниками методології пізнання економічних явищ і процесів.

Зародження політичної економії. «Як усяка дитина, — зазначав П.-Е. Самуельсон, — політична економія почала формуватися задовго до її народження». Цю науку започаткувала перша у світі (остання третина XV ст.) школа політичної економії — меркантилізм (італ. mercantilism — торговець, купець). Вчення відображало інтереси торговельної буржуазії в період первісного нагромадження капіталу. Основною формою багатства представники меркантилізму вважали золото і срібло, а таке багатство, на їхню думку, нагромаджувалося за рахунок зовнішньої торгівлі.

На першому етапі розвитку (XV — початок XVI ст.) меркантилізм набув форми монетаризму, який ідеалізував благородні метали і вважав їх єдиною формою багатства. Тому його представники були проти вивезення грошей з країни, обстоювали обмеження імпорту та інші аналогічні заходи.

Для другого етапу розвитку меркантилізму характерне обстоювання розширення зовнішньої торгівлі, сприяння вивезенню грошей з країни. Деякі з них вимагали обкладання іноземних товарів високими митами, пропонували досягнути активного торговельного балансу через розвиток національного виробництва й вивезення частини товарів за кордон, за посилення ролі держави. Представник французького меркантилізму Монкретьєн розглядав гроші як товар, проте не зміг з'ясувати, чому товар стає грошима. Загалом західноєвропейські меркантилісти єдиним джерелом прибутку називали нееквівалентний обмін. Меркантилізм був певною мірою прогресивною економічною теорією, його представники уперше з'ясували головну мету розвитку капіталістичного способу виробництва, ввели в науковий обіг поняття «національне багатство».

Недоліками меркантилізму були:

1) неправильне визначення джерела багатства, прибутку та їх основних форм;

2) помилкове визначення вартості грошей (вважали, що ця вартість зумовлена природними властивостями золота і срібла);

3) рекомендації ранніх меркантилістів заборонити вивезення грошей з країни, обмежити імпорт стримували розвиток торгівлі;

4) визначення сфери обміну предметом політичної економії, а отже, дотримання мінової концепції.

Оскільки ця школа відображала переважно інтереси торговельної буржуазії, наприкінці XVI — на початку XVII ст. її ідеї ввійшли у протиріччя з інтересами промислової буржуазії. У мануфактурний період розвитку капіталізму і держави загалом на зміну меркантилізму приходить класична політична економія.

Класична політична економія. Цей напрям світової економічної думки розвивався до першої половини XIX ст. Його засновники — англійський вчений Вільям Петті (1623—1687), французький економіст П'єр Буагільбер (1646-—1714), які започаткували теорію трудової вартості. У. Петті також визнав об'єктивність економічних законів. Свого розвитку класична політична економія набула у працях французьких фізіократів Франсуа Кене (1694—1774) та Жака Тюрго (1727—1781). Найвище її досягнення — праці англійських економістів Адама Сміта (1723—1790) та Давида Рікардо (1772—1823). Класичній політичній економії належить низка важливих наукових відкриттів, її послідовники зосередили увагу на аналізі відносин у сфері виробництва, віднісши до неї всі галузі матеріального виробництва, та на вивченні її об'єктивних закономірностей. Класики започаткували теорію трудової вартості, згідно з якою людська діяльність є єдиним джерелом вартості, аналіз капіталу та процесу відтворення. Вони досліджували доходи основних класів буржуазного суспільства, механізм конкуренції, кредиту, грошового обігу. Класична політична економія першою досліджувала економічні закони, їх об'єктивний характер, механізм дії, необхідність урахування та використання цих законів у господарській практиці й політиці. Джерело вартості класики вбачали в різних формах конкретної праці. А. Сміт чітко розмежував валовий і чистий національний доход, основний і оборотний капітали, а предметом політичної економії вважав вивчення умов виробництва і нагромадження матеріального багатства і законів їх розвитку.

Ринок класики розглядали як саморегульовану систему, що найефективніше «невидимою рукою» розподіляє ресурси. Згідно з висновком А. Сміта, ринкова економіка за конкуренції забезпечує найкращий результат для всіх. Держава не повинна втручатися в економіку (або має мінімально втручатися, що відповідає принципам лібералізму — основної ідеї вчення А. Сміта), але мусить захистити конкуренцію від самих підприємців, не допускаючи її обмеження, а також створити загальні умови виробництва й розвивати освіту, будувати дороги, мости, забезпечувати зв'язок, зовнішню безпеку. Тому вчений стверджував, що прийняття законів лише заважає економічній системі. «Дайте їй спокій, — писав він. — Таке мастило, як своєкорисливість, змусить шестерні крутитися незвичайним чином. Нічого не треба планувати». Приватний інтерес людини як основний стимул її економічної діяльності, за Смітом, реалізується в процесі взаємообміну з іншими людьми результатами часткової економічної діяльності (активності), тобто в процесі поділу праці. Принцип вільної конкуренції, на думку економіста, найповніше втілюється в процесі вільного переміщення робочої сили, вільної купівлі-продажу землі, наявності свободи вільної торгівлі та скасування державних регламентацій функціонування промисловості й внутрішньої торгівлі. Конструктивними є його положення про необхідність поглиблення міжнародного поділу праці, а також ідея вільного підприємництва.

Заслугою Д. Рікардо було те, що в його теорії чіткіше розмежовані споживча і мінова вартості, вартість товару зводиться до праці. На відміну від А. Сміта (який стверджував, що вартість складається з доходів), він доводив, що вартість розпадається на доходи, оскільки її треба спершу створити. Рікардо звернув увагу на двоїстий характер праці, нерівність між заробітною платою робітника і продуктом його праці (що є передумовою з'ясування сутності експлуатації за капіталізму). У вченні Д. Рікардо було відображено теорію додаткової вартості (хоча він не відокремив її від таких особливих форм додаткової вартості, як прибуток, рента, відсоток), сформульовано закони обернено пропорційної залежності між величиною заробітної плати і прибутком, з'ясовано механізм диференціальної ренти, розвинуто теорію ціни, ренти. Рента створюється працею, а не є продуктом природи. Крім того, вона створюється відповідно до закону вартості.

Основними недоліками класичної школи політичної економії, зумовленими передусім двоїстою методологією А. Сміта (еклектичним поєднанням сутності та її зовнішніх поверхових форм), були такі:

1) зведення вартості сукупного суспільного продукту лише до величини заробітної плати і прибутку (А. Сміт);

2) визначення вартості товару (одне з визначень) через механізм попиту і пропозиції, тобто як результат змішування абстрактної та конкретної праці (Д. Рікардо);

3) відсутність наукового обґрунтування категорії «вартість товару робоча сила»;

4) зведення поняття «капітал» лише до речового змісту, ототожнення його із засобами виробництва;

5) відсутність виокремлення найбільш абстрактної та найбільш загальної форм вартості продуктів праці;

6) механічне ототожнення форми вияву закону вартості, самої вартості (наприклад, середній прибуток, ціну виробництва) із самим законом, а додаткової вартості — з такими формами її вияву, як прибуток, рента (Д. Рікардо);

7) визначення предметом політичної економії науки про багатство;

8) твердження, що капіталістичний лад незмінний (відхилення від принципів історизму);

9) ігнорування або недооцінювання ролі держави у господарському житті;

10) дотримання кількісної концепції грошей.

У Франції відгалуженням класичної школи політичної економії були фізіократи (грец. phisis — природа і kratos — влада), які вперше джерелом суспільного багатства назвали не сферу обігу (на відміну від меркантилістів), а сферу виробництва, природу. Земля, на їхню думку, — найвища цінність. Представники школи фізіократів — економісти Ф. Кене, Ж. Тюрго та ін. Фізіократи проаналізували капітал як один із факторів виробництва і прибуток як форму доходу на капітал. Вони запровадили у науковий обіг категорію «чистий продукт», який розглядали як обсяг і вартість сільськогосподарської продукції за вирахуванням усіх витрат, що створюється працею у поєднанні із землею, природою. Отже, джерелом багатства було названо перевищення створеним у сільському господарстві продуктом спожитого у цій сфері продукту.

Промисловість, транспорт і торгівлю фізіократи вважали безплідними галузями, а працю робітників і підприємців у цих сферах — такою, що покривала витрати на їх існування. Економічна політика, на їхню думку, повинна здійснюватися відповідно до принципу «laissez-faire — faire-laissez» — «дозволяйте робити, хто що хоче, і йти, хто куди хоче». Ф. Кене ввів поняття «відтворення», вперше зробив спробу виділити класи на економічній основі, розробив економічну таблицю, в якій спробував провести кількісний макроекономічний аналіз натуральних і грошових потоків матеріальних цінностей у народному господарстві. Ця таблиця стала прототипом положень розширеного відтворення К. Маркса, методів аналізу «витрати—випуск» В. Леонтьева, які використовуються у XX й XXI століттях і в яких розкриваються міжгалузеві зв'язки.

Поряд з класичною виникає вульгарна (лат. vulgarus — простий, звичайний) політекономія, представники якої, зокрема англійські економісти Томас Мальтус (1766—1834), Н. Сеніор та інші, оцінювали реальну дійсність з погляду найконсервативніших верств суспільства і замість спроб проникнути в сутність економічних явищ і процесів (як А. Сміт і Д. Рікардо) здебільшого описували поверхові зовнішні форми взаємозв'язків. Це було зумовлено передусім тим, що в період загострення суперечностей капіталізму необхідно було будь-якими методами доводити прогресивний і одвічний характер цього ладу. Т. Мальтус, наприклад, стверджував, що сутність закону народонаселення полягає в тому, що населення зростає в геометричній прогресії, а продукти харчування — в арифметичній; зростання населення повинно супроводжуватися зниженням заробітної плати робітників до рівня, якого ледве вистачає, щоб прогодувати їх. Ця концепція виявилася науково неспроможною.

Класична школа політичної економії, її прогресивні ідеї набули розвитку в марксистській політичній економії.

Марксистська політична економія. Вона представлена передусім у головній праці К. Маркса — «Капітал». У цій книзі він спирався на здобутки всіх попередніх дослідників економічних явищ і процесів у всіх суспільних способах виробництва, а в методології дослідження — передусім на діалектику Гегеля.

Загалом основними здобутками К. Маркса можна вважати:

1) доведення до рівня наукової теорії ідеї класиків політичної економії про двоїстий характер праці (в їхніх працях змішування споживчої вартості та вартості, абстрактної і конкретної праці переважало над розмежуванням цих категорій);

2) виокремлення як важливого моменту теорії вартості того, що обмін є істотною умовою визначення вартості товару, його реалізації, перетворення продукту праці на товар;

3) запровадження поняття «середня вартість товару» (що визначається суспільно необхідним робочим часом), навколо якої коливаються ціни, а сама ціна, крім того, виражає коливання попиту і пропозиції;

4) розвиток діалектичного методу пізнання, зокрема виокремлення таких специфічних форм суперечності, як речовий зміст і суспільна форма. Це, у свою чергу, дало змогу розкрити глибинну сутність капіталу (його речовий елемент і суспільну форму), обґрунтувати антагонізм капіталістичного виробництва (однією з форм якого є суперечність між живою та уречевленою працею);

5) нове обґрунтування предмета політичної економії, яка повинна вивчати не лише закони розподілу виробленого продукту (як вважав Д. Рікардо), а й закони безпосереднього виробництва, обміну та споживання, досліджувати виробничі відносини між людьми в усіх сферах суспільного відтворення у взаємодії з розвитком продуктивних сил;

6) обґрунтування прогресивної ролі акціонерної власності як в умовах еволюції капіталістичного способу виробництва, так і в побудові досконалішого суспільного ладу;

7) економічне доведення неминучості соціалізму, що зумовлено насамперед прогресом продуктивних сил, усуспільненням виробництва і праці;

8) доведення переваги колективних форм власності над індивідуальними (приватними) формами;

9) обґрунтування неминучого зростання ролі великих підприємств і процесу виникнення монополій, а також економічної ролі держави в умовах капіталізму;

10) розкриття разом з Ф. Енгельсом діалектики форм власності (індивідуальної, акціонерної, державної), відродження індивідуального привласнення на основі колективної праці. Заслугою Енгельса є також визначення предмета політичної економії у вузькому та широкому його значеннях;

11) обґрунтування теорії економічних криз, зокрема схеми відтворення. Американський економіст В. Леонтьев зазначав, що у цій галузі реальний внесок економістів після К. Маркса дуже незначний;

12) створення вчення про суспільно-економічні формації, причини їх зміни на основі розвитку внутрішніх суперечностей, що пронизують об'єктивні економічні закони;

13) розкриття сутності абсолютної ренти;

14) формулювання теорії ціни виробництва;

15) загальна характеристика капіталістичної експлуатації;

16) глибокий аналіз форм вартості, розкриття товарної природи грошей.

Водночас марксистське економічне вчення не позбавлене низки недоліків:

1) непослідовне, іноді однобічне застосування закону єдності та боротьби протилежностей у відносинах між двома основними класами буржуазного суспільства. Основний закон діалектики передбачає єдність і боротьбу протилежностей, а марксисти наголошували лише на боротьбі, зазначаючи, що розв'язання цієї протилежності можливе лише внаслідок знищення одного класу іншим. Значною мірою це було зумовлено загостренням класових суперечностей на той період. Щоправда, Ф. Енгельс в останніх працях віддавав перевагу парламентським методам боротьби, а Ленін у перші роки радянської влади вніс певні корективи у практичне втілення цього закону, залучаючи до будівництва соціалізму фахівців буржуазної системи;

2) недооцінка ролі приватної, в тому числі приватної трудової, власності як у реалізації сутнісних сил людини, так і в побудові справедливішого устрою. Маркс і Енгельс вважали комунізм ладом, несумісним з існуванням приватної власності, отже, недооцінювали природну сутність людини, значно перебільшували соціальний аспект, хоча Маркс розглядав людину як природну істоту, наділену природними силами, вважав її біологічним явищем;

3) гіпертрофоване трактування ролі державної власності в побудові нового ладу. Найповніше це виявилося в ідеї Леніна про соціалізм як єдину державну фабрику;

4) розгляд Марксом соціалізму як ладу, несумісного з товарно-грошовими відносинами. Цих поглядів спочатку дотримувався і Ленін, але змінив їх в останні роки життя;

5) обстоювання Марксом принципу економічного детермінізму, примату економіки над системою надбудовних відносин (соціальних, політичних, національних, культурних тощо), тобто механічної залежності цих сфер суспільних відносин від економіки. Така залежність справді існує протягом тривалого періоду і в кінцевому підсумку, але в короткий проміжок часу за деяких обставин можливий і примат політики, ідеології над економікою тощо. Надбудовні відносини ефективніше впливають на розвиток базису, ніж це показано у працях Маркса. Згодом Енгельс у своїх листах вказував на цей недолік марксизму;

6) недостатня увага Маркса й Енгельса до закону попиту і пропозиції, проблеми споживчої вартості (зокрема, корисності). Це стало однією з причин виникнення маржиналізму. Маркс необґрунтовано вважав джерелом вартості лише працю найманих робітників, ігноруючи при цьому працю підприємців.

Серед оцінок марксистської політекономії в останні роки науковцями пострадянських країн помітні спроби цілком заперечити марксизм, протиставити його реаліям дійсності. Найбільшою мірою це стосується марксистської теорії експлуатації, власності, формаційного підходу, передбачень неминучості соціалізму тощо.

У СРСР догматично тлумачилися окремі положення Маркса, ігнорувалося багато конструктивних висновків його теорії (про необхідність дотримуватися у побудові нового суспільства вимог об'єктивних економічних законів, недоцільність експропріації індивідуальної трудової власності тощо).

Загалом багато ідей, положень теорії та методології Маркса мають евристичну цінність, витримали перевірку часом і використовуються провідними економістами багатьох країн. Так, лауреат Нобелівської премії В. Леонтьєв зазначав, що праці Маркса є невичерпним джерелом пояснення сучасного економічного розвитку і дають реалістичнішу й якіснішу інформацію із першоджерела, ніж ту, яку можна «знайти в десяти послідовних випусках "Цензів США", в дюжині підручників сучасної економіки». Лауреат Нобелівської премії шведський економіст Г. Мюрдаль визнавав, що «часто сучасні західні економісти запозичують теорії у Маркса, не визнаючи його авторства». Завдяки життєвості багатьох висновків і положень марксистської політичної економії вона і нині є одним з важливих напрямів економічної теорії.

Історична школа та маржиналізм. Як уже зазначалося, однією з причин виникнення історичної школи та маржиналізму були окремі вади марксистської теорії та класичної школи політичної економії. Друга, вагоміша, причина — процес вульгаризації політичної економії, зумовлений поглибленням суперечностей капіталістичного способу виробництва (про це свідчить виникнення економічних криз надвиробництва, посилення класової боротьби та ін.), намаганням представників цих напрямів і шкіл політичної економії знайти способи розв'язання названих проблем нереволюційним шляхом у межах капіталістичного способу виробництва.

Історична школа виникла в Німеччині у середині XIX ст. Назву отримала від своєрідного тлумачення предмета політичної економії та історичного методу дослідження, відповідно до якого ця наука не вивчає економічні закони, а описує конкретно-історичні форми у країні. Економічні явища, на думку представників історичної школи, зумовлені історичною обстановкою. Тому саму назву «політична економія» вони ототожнювали з поняттям «національна економіка». Попередником цієї школи був Фрідріх Ліст (1789—1846), який стверджував, що кожна нація розвивається лише за власними законами, а отже, заперечував наявність спільних для різних країн економічних законів.

Найвідомішими представниками історичної школи були німецькі економісти Вільгельм Рошер (1817—1894), Бруно Гільдебранд (1812—1878), Вернер Зомбарт (1863—1941), Макс Вебер (1864—1920) та інші. Вони справедливо наголошували на тому, що політична економія повинна вивчати не ставлення людей до речей, а відносини між самими людьми. Вважаючи, що ринок неспроможний забезпечити стійку рівновагу економічної системи, ці економісти виступали за активне втручання держави в економіку, вважали його єдиною умовою ефективного її функціонування.

Для виживання суспільства необхідно, на думку представників історичної школи, надавати бідним верствам більше благ, створених завдяки прогресу. Вони вважали психологічні та етичні фактори не менш важливими, ніж економічні, обстоювали доцільність широкого підходу до вивчення економічного й соціального життя. Так, В. Зомбарт приділяв значну увагу організаційним і технологічним факторам, але змішував економічні та юридичні аспекти досліджуваних явищ. Зіставляючи індивіда й суспільство, прихильники історичної школи надавали перевагу суспільству.

М. Вебер необґрунтовано заперечував ідею К. Маркса про відчуження засобів виробництва від безпосередніх працівників і замінив її тезою про бюрократизацію політичного та суспільного життя. Він вважав, що соціалізм призведе до розширення бюрократизації суспільного життя. Деякі представники історичної школи обстоювали централізоване управління економікою, впровадження планування, її законодавчого регулювання; стверджували, що державні фінанси можуть стати ефективним знаряддям досягнення соціальної справедливості, виступали за соціальні реформи.

Основними теоретико-методологічними хибами історичної школи є ігнорування об'єктивного характеру економічного життя, заперечення об'єктивних законів, вилучення з предмета політичної економії спільних законів, переоцінювання національних особливостей розвитку економіки, ненаукове застосування принципу історизму, антиісторичний підхід до капіталістичного способу виробництва (його вважали одвічним ладом), суб'єктивне тлумачення цінності (вартості) тощо.

Маржиналізм (франц. marginal — граничний) — новий напрям політичної економії, який виник у середині XIX ст. і набув поширення в 70-ті роки, ставши і методологічним принципом західної економічної науки. Засновниками маржиналізму були австрійський економіст К. Менгер, англійський — Вільям Джевонс (1835—1882), швейцарський — Леон Вальрас (1834—1910). Сферою вивчення економіки, на думку В. Джевонса, є чиста теорія, мета якої — обґрунтування універсальних закономірностей. Тому він відмовився від поняття «політична економія» і замінив його терміном «економікс». Таку саму позицію займав і Л. Вальрас. Автрійський економіст Фрідріх Візер (1851—1926) вважав політичну економію одним із розділів прикладної психології, а предметом економікс — вивчення економічної поведінки господарюючого суб'єкта при використанні рідкісних виробничих ресурсів. Він та його послідовники стверджували, що ринкова економіка здатна досягти рівноваги на основі попиту і пропозиції, а раціонально мислячі суб'єкти прагнуть до економічного успіху (оптимуму існування).

Основою маржиналізму є концепція граничної корисності, згідно з якою ринкова ціна товару визначається не суспільно необхідними витратами праці, а ступенем насичення потреби в ньому, корисністю останньої одиниці запасу певного виду товарів. Згодом такий підхід був втілений у концепції витрат виробництва, ціни, розподілу тощо. Загалом маржиналізм, виходячи з граничних (максимальних або мінімальних) величин або станів, розкриває не сутність економічних явищ і процесів, а їх зміну внаслідок зміни інших явищ і процесів, а також з погляду психології окремого індивіда (який дає власні оцінки граничним вигодам або затратам, пов'язаним з участю в економічній діяльності).

Як і кожний напрям економічної науки, маржиналізм мав позитивні та негативні надбання. Позитивні — докладний аналіз функціонування ринку, з'ясування закономірностей ціноутворення та грошового обігу, попиту, намагання дослідити питання оптимального розподілу та використання ресурсів. Негативні — переважання суб'єктивної мотивації, суб'єктивна оцінка економічної поведінки людей, абстрагування від вивчення соціально-економічної сутності капіталізму, тобто від відносин економічної власності. На передній план прихильники маржиналізму висували не відносини між людьми в різних сферах суспільного відтворення, а відношення людини до речі, тому найбільших успіхів вони досягли в аналізі окремих мікроекономічних проблем. Помилковою була їхня теза про можливість досягти рівноваги економічної системи лише на основі взаємодії попиту і пропозиції без участі держави, а отже проповідування принципу статичної рівноваги економіки (рівності попиту і пропозиції та ін.).

Подальший розвиток людського суспільства зумовив виникнення нових напрямів економічної теорії.

bigmir)net TOP 100