Реклама на сайте Связаться с нами

С. В. Мочерний

Економічна теорія

Навчальний посібник

Київ
Видавничий центр «Академія»
2005

На главную
Економічна теорія. Мочерний С. В.

Сутність і структура ринку

У процесі становлення й розвитку товарно-грошових відносин формується такий важливий їх елемент, як ринок. Тому причини появи товарно-грошових відносин розкривають і причини виникнення товарного обігу й ринку. Ринок (як окремий елемент) — це складне утворення, він має свою власну структуру, для його функціонування й розвитку необхідні специфічні умови. Сутність ринку представники різних економічних напрямів тлумачать неоднозначно.

Сутність поняття «ринок». Ринок як одна з категорій товарного виробництва у процесі розвитку зазнав істотних кількісно-якісних змін, що не могло не позначитися на еволюції його визначення протягом останніх двох століть. У працях А. Сміта і Д. Рікардо термін «ринок» не набув чіткого політекономічного визначення, оскільки його відносили до зовнішніх, поверхових явищ ринкової економіки, а тому використовували переважно для характеристики ринкового попиту.

Першу спробу дати наукове визначення ринку зробив французький економіст О. Курно. На його думку, цей термін позначає «будь-який район, на якому взаємовідносини покупців і продавців вільні, тому ціни на одні й ті самі товари мають тенденцію легко й швидко вирівнюватися». А. Маршалл стверджував, що «чим досконаліший ринок, тим сильнішою є тенденція до того, щоб у всіх його пунктах в один і той самий час платили за одну й ту саму річ однакову ціну». У підручнику «Економікс» ринок розглядається як «інститут або механізм, який зводить покупців (представників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг». Американський економіст П. Хейне вважав, що «ринок — це набір взаємозв'язків, або процес конкурентних торгів». Наведені визначення об'єднує те, що всі вони виходять із тлумачення західними науковцями предмета економічної науки, тобто на вивченні виробничих або економічних відносин не наголошується. Крім того, не слід обмежувати ринок лише сферою товарного обміну, оскільки ринок передбачає грошовий обіг, у тому числі ринок цінних паперів.

У сучасній політичній економії відповідно до предмета цієї науки при визначенні сутності ринку першочерговою стає система або певна сукупність економічних відносин, а також робиться спроба пов'язати його з певними функціями (формування попиту й пропозиції та ціни на товари). Необхідно також з'ясувати основні суб'єкти ринку, між якими виникають і розвиваються такі відносини. В одних визначеннях такими суб'єктами називають сукупність покупців, у других — виробників і споживачів, продавців і покупців, у третіх — домашні господарства, підприємців і уряд, у четвертих — господарюючих суб'єктів. З погляду принципу історизму суб'єктами ринку найдоцільніше називати домашні господарства (у тому числі окремих індивідів), різні типи організацій (насамперед великі корпорації) та державу (у тому числі наднаціональні органи).

Сучасний ринок — сукупність економічних відносин між домашніми господарствами, різними типами підприємств, фірм та компаній (насамперед, великими компаніями) і державою (утому числі наднаціональними органами) з приводу купівлі товарів і послуг у сфері обміну та механізм забезпечення цього процесу відповідно до законів товарного виробництва і грошового обігу.

Функції ринку. Комплексному (системному) визначенню сутності ринку сприяє з'ясування його функцій.

Ціноутворююча функція. Вона забезпечує остаточне визначення вартості товарів і послуг та їх реалізацію, перетворення продукту праці на товар.

Відтворювальна функція. Її виконання забезпечує безперервність процесу суспільного відтворення (зокрема, зв'язку між виробництвом і споживанням), формування цілісної національної економічної системи та її зв'язку з іншими національними економіками в масштабі світового ринку. З допомогою цієї функції здійснюється оборот сукупного суспільного продукту та його складових частин.

Спонукаюча функція. Змістом функції є заохочення виробників товарів і послуг знижувати індивідуальні витрати порівняно із суспільно необхідними, підвищення суспільної корисності товарів і послуг, їх якості та споживчих властивостей.

Регулююча функція. Вона чинить регулюючий вплив на економіку загалом, на пропорції між різними сферами та галузями економіки, сприяє приведенню у відповідність платоспроможного попиту і пропозиції, нагромадження і споживання та інших пропорцій. Внаслідок цього ринок не знає дефіциту, товарного голоду та інших негативних явищ, властивих командно-адміністративній системі.

Контролююча функція. Сприяння контролю споживачів за виробництвом, вирівнювання цін є основним завданням функції.

Функція посилення конкуренції. Її виконання сприяє активній конкуренції між виробниками товарів і послуг у межах окремих країн і світового господарства.

Функція санації. Вона передбачає очищення економічної системи від неефективних і нежиттєздатних підприємств через механізм конкуренції. Це унеможливлює або значно послаблює виробництво заради виробництва, а отже, витратний характер економіки.

Інформаційна функція. Її основним змістом є забезпечення постійної наявності таких ринкових сигналів, як ціни, ставки за кредит тощо, з допомогою яких можна оперативно вносити зміни у плани господарської діяльності.

Отже, сучасний ринок (системне визначення) — певна сукупність економічних відносин між різними суб'єктами, де відбуваються остаточне визнання й визначення їх вартості та реалізація, завдяки чому посилюється конкуренція між товаровиробниками, забезпечується безперервність суспільного відтворення й формування цілісної економічної системи, а також здійснюються опосередкований контроль споживачів за виробництвом та санація економічної системи від неефективних підприємств. Це позитивні функції ринку, які поєднуються з певною сукупністю його негативних аспектів.

Ефективне функціонування ринку забезпечують відповідні умови:

1. Реальний плюралізм типів і форм економічної власності та форм господарювання. Якщо виходити з досвіду розвинутих країн Заходу, то для забезпечення такого плюралізму повинні існувати індивідуальна приватна власність (заснована як на власній, так і на чужій праці), колективна власність (у формі акціонерних компаній, кооперативів, власності трудових колективів тощо), державна власність, муніципальна власність, змішана форма власності як наслідок різних комбінацій названих форм.

2. Нездатність суб'єктів підприємницької діяльності впливати на рівень цін. Наявність такого впливу, що передбачає існування монополій (у тому числі олігополій як колективних монополій), знижує ефективність функціонування ринку.

3. Розвинуте антимонопольне законодавство та наявність достатніх механізмів його реалізації, яке певною мірою послаблює монополістичні тенденції в економіці й сприяє ефективному функціонуванню сучасного ринку.

4. Розвинута система економічного, правового та адміністративного регулювання економіки державою (за переважання економічних методів). Це створює передумови для діяльності регульованого ринку.

5. Наявність і доступність всебічної інформації про ринок, розвинута маркетингова діяльність.

6. Конкурентна боротьба між різними суб'єктами підприємницької діяльності. Кількість їх у виробництві однотипної продукції повинна становити більш як 7—8, оскільки 1—2 суб'єкти — це монополія, а 3—5 — олігополія.

7. Розвинутий і розгалужений комплекс об'єктів власності. Вони можуть стати об'єктом купівлі-продажу (засоби виробництва, у тому числі земля, робоча сила, інтелектуальна власність у формі патентів, ліцензій тощо, послуги, різні види цінних паперів — акцій, облігацій, сертифікатів тощо, гроші, нерухомість, предмети споживання та ін.).

8. Наявність ринкової інфраструктури. Вона охоплює комплекс інститутів, підприємств, служб та установ, які забезпечують обслуговування ринку, купівлю-продаж різних об'єктів власності.

У сукупності економічних відносин, яку виражає категорія «ринок», ключову роль відіграють відносини економічної власності. Так, у процесі купівлі-продажу товарів і послуг здійснюються їх привласнення й відчуження, створюються передумови привласнення чужої неоплаченої праці (якщо йдеться про купівлю-продаж робочої сили на відповідній біржі); на фондовій біржі такі відносини реалізуються через діяльність посередників-дилерів тощо (внаслідок привласнення засновницького прибутку, випуску цінних паперів інвестиційними компаніями та іншими методами).

Структура ринку. Розрізняють ринки засобів праці, природних ресурсів, предметів праці, землі, робочої сили, праці, технології, інформації, товарів, нерухомості, послуг, ринок інтелектуальної власності, фінансовий ринок та ін. Більшість із них може бути поділена на локальні ринки. Так, ринок товарів поділяють на оптовий і споживчий; ринок інтелектуальної власності — на ринок патентів, ліцензій, ноу-хау, програм математичного забезпечення та ін.; фінансовий ринок — на ринок інвестицій (довготермінових кредитів), ринок грошей (короткотермінових кредитів), ринок валюти, ринок цінних паперів, ринок золота (у сучасних умовах він є водночас і ринком товарів). Всі вони у комплексі формують структуру ринку.

Структура ринку — сукупність окремих ринків у межах національної економіки або внутрішнього ринку, а також світового ринку та його окремих регіонів і взаємодія між ними.

Відповідно до ступеня монополізації розрізняють монополізований і олігополістичний ринки, яким протистоять немонополізований та регульований ринки.

Монополізований ринок — ринок, на якому один-два виробники або продавці можуть зосередити у своїх руках усю або переважну масу виробленої продукції, всю сукупність товарів певного виду і диктувати ціни.

На немонополізованому ринку існує багато продавців, кожний з яких окремо не спроможний впливати на процес ціноутворення. На цьому ринку у розвинутих країнах діє найбільше господарюючих суб'єктів.

Олігополістичний ринок — ринок, на якому кілька продавців певних товарів чи послуг можуть домовлятися між собою (письмово або усно) щодо поділу ринків збуту і впливати на рівень цін, тобто існує групова монополія.

Між монополізованим і регульованим ринками спільним є те, що ці ринки — високоорганізовані, виникли й розвиваються на вищій стадії капіталізму, функціонують за дії тенденції до підриву товарного виробництва. Між ними є також відмінності:

1) монополізований (у тому числі олігополізований) охоплює тільки один сектор економіки і лише частково немонополізований (тією мірою, якою розвиваються контрактні відносини між великими, середніми та дрібними підприємствами), а регульований — всю економіку в єдності трьох секторів (у тому числі державного), хоч і неоднаковою мірою;

2) суб'єктом регулювання монополізованого ринку є монополія (у тому числі й олігополія — колективна монополія), а суб'єктом регульованого — держава і наднаціональні органи;

3) мета регулювання в межах монополізованого ринку — привласнення монопольно високих прибутків, а мета державного — стабілізація економічної системи, узгодження різних інтересів (приватних, колективних і суспільних), певне задоволення загальнонаціональних проблем.

Одним із критеріїв структуризації ринку є його поділ на ринок готової продукції та ринок замовлень (у тому числі державних, торговельних організацій).

Крім того, виділяють організаційно-функціональну структуру ринку, що містить контрактну систему закупівель: систему бірж, ярмарків, виставок та інших посередницьких структур із збуту товарів; прямі зв'язки між виробниками і збутовими організаціями (без посередників), між виробниками і споживачами; маркетинг, рекламу та ін., які формують інфраструктуру ринку.

Між різними видами, типами ринків, їх суб'єктами встановлюються складні прямі й опосередковані зв'язки, на основі яких формуються економічні закони розвитку й функціонування сучасного регульованого ринку.

За узагальненим критерієм ринки поділяють на фінансові ринки, ринки засобів виробництва (або капіталу, за термінологією економікс), предметів споживання, послуг, інтелектуальної власності, валютні, ринок інформації, золота.

Фінансовий ринок (у вузькому значенні — грошовий ринок, ринок позичкових капіталів) — сукупність економічних відносин з приводу організації купівлі-продажу вільних грошових коштів та їх перетворення на грошовий капітал.

Фінансовий ринок спрямовує в єдине русло рух інших форм капіталу, а отже, ринковий механізм. Гроші є найрухливішою формою економічної власності, а цінні папери — основною формою багатства. Саме фінансовий ринок (насамперед грошовий) найбільше відповідає вимогам досконалої конкуренції, що зумовлено однорідністю товару, наявністю інформації про цей об'єкт торгівлі тощо.

На ринку обертаються такі види цінних паперів: акції, облігації (підприємств і державних позик) та іпотечні облігації; купони до облігацій, векселі, чеки, депозитні сертифікати, коносаменти, варранти (складські свідоцтва) та ін. Суб'єктами відносин, які при цьому виникають, є підприємства різних форм власності, домашні господарства, комерційні банки, фінансово-кредитні організації, держава та ін. Об'єкти фінансового ринку — це особисті заощадження населення, тимчасово вільні кошти, що утворюються в процесі обороту промислового і торговельного капіталів, та ін. Як основні важелі цього ринку діють попит, пропозиція на позичковий капітал та його ціна.

Продавцями капіталу на фінансовому ринку за сучасних умов є комерційні та інвестиційні банки, страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії, ощадно-зберігальні асоціації, заможні верстви населення тощо. У багатьох країнах ними є також різні міжнародні фінансово-кредитні організації, транснаціональні банки та ін. Основні покупці капіталу на фінансовому ринку — промислові, торговельні компанії, держава і населення. Водночас вони самі здійснюють продаж цього особливого товару.

Найбільшими продавцями капіталів є страхові компанії (із страхування життя) і пенсійні фонди, які стабільно акумулюють довготермінові грошові надходження від населення. Такої стабільності не мають комерційні банки, оскільки їх депозити формуються з ліквідних ресурсів підприємств і особистих заощаджень населення, а частину цих коштів вилучають ті самі суб'єкти.

Розрізняють короткотерміновий (грошовий) і довготерміновий (ринок капіталів) фінансові ринки. Грошовий ринок, у свою чергу, поділяється на обліковий (об'єктами купівлі-продажу є векселі державної скарбниці та комерційні векселі, короткотермінові цінні папери, що мають високу ліквідність) та міжбанківський (на якому банки розміщують тимчасово вільні грошові кошти кредитних установ у формі міжбанківських депозитів на короткий термін). На ринку капіталів виділяють довготермінові позички й цінні папери. Тому довготерміновий фінансовий ринок поділяють на ринок довготермінового кредиту і ринок цінних паперів.

Більшість короткотермінових і довготермінових кредитів надають великі комерційні банки. На фінансовому ринку існують різні рівні позичкового відсотка для певних категорій позичальників. Так, великі компанії переважно отримують кредит на тривалий термін, без забезпечення і за нижчим відсотком, ніж дрібні фірми, які повинні представити забезпечення, поручительство або гарантію. У багатьох країнах значну частину позичок надають у формі відкриття кредитної лінії — досягнення умови між банком і позичальником про максимальну суму заборгованості за кредитом і можливість упродовж певного періоду отримати позичку без додаткових переговорів з банком. Водночас відкриття кредитної лінії передбачає, що позичальник зберігає на своєму поточному рахунку не менше 20% загальної суми кредиту (компенсаційний залишок), яку він не може вилучити або перенести в інший банк. Ця умова «прив'язує» позичальника до банку.

Якщо кредити надають під заставу, то банк отримує право розпоряджатися заставленим майном (нерухомістю, цінними паперами, депозитними сертифікатами та ін.).

Найнижчою відсотковою ставкою за банківські кредити є базова ставка («прайм рейт») за незабезпечені короткотермінові кредити для першокласних позичальників. Інші ставки, наприклад в Англії, на 1—5% вищі від базової. Шкала цих ставок зростає, коли надають кредити під цінні папери, товари й устаткування, під боргові зобов'язання позичальників (тобто під дебіторську заборгованість). Ще вищі відсоткові ставки встановлюють при наданні сільськогосподарських кредитів (довготермінових — під заставу нерухомості й короткотермінових — під заставу майбутнього врожаю тощо) та споживчих кредитів (під заставу житла, товарів тривалого користування), відсоткові ставки за якими найвищі.

Вагомий вплив на розвиток і функціонування фінансового ринку має держава через механізм проведення кредитної політики. Зокрема, держава впливає на величину облікової ставки, на співвідношення попиту і пропозиції на цьому ринку, є кредитором і позичальником, встановлює загальні правила функціонування й розвитку ринку, здійснює оперативний контроль за ним тощо.

Для розвитку фінансового ринку в Україні необхідно насамперед повернути громадянам вилучені державою трудові заощадження, істотно підвищити реальні доходи населення, індексувати заробітну плату, пенсії, стипендії відповідно до зростання цін, забезпечити особисту фінансову безпеку, створити інвестиційні фонди тощо.

Істотним недоліком фінансового ринку є випереджаючий розвиток грошового ринку порівняно з ринком капіталів, повільне формування платіжної системи та ін.

Продаж робочої сили здійснюється у сфері обміну.

Ринок робочої сили — сукупність економічних відносин з приводу організації, купівлі-продажу робочої сили та її використання між зайнятими і незайнятими найманими працівниками, з одного боку, підприємцями і біржами праці (державними і приватними) — з іншого.

За сучасних умов результати цього продажу фіксують у колективних та індивідуальних контрактах, в яких зазначають обсяги й умови роботи, величину заробітної плати, тривалість оплачуваних відпусток та ін. Під час тривалої роботи на підприємстві виникають нові обставини, які не можуть повністю бути відображеними в контракті. Крім того, колективні договори через певний час переукладаються. Тому сферою продажу робочої сили для уже зайнятих працівників певною мірою стає і саме виробництво. Оскільки на зміст колективних договорів, умови їх укладання активно впливає держава, то суб'єкти ринку робочої сили — не лише підприємець і найманий працівник, а й опосередковано держава. Безпосереднім учасником такого ринку вона є на підприємствах і установах державного сектору економіки.

Крім ринку робочої сили, виділяють ринок трудових ресурсів, на якому суб'єктами купівлі-продажу є не лише робоча сила економічно активного населення, а й випускники вищих, середніх спеціальних та інших навчальних закладів, а також частина зайнятих у домашньому господарстві.

Основні ланки (важелі) ринку робочої сили — попит, пропозиція і заробітна плата (ціна вартості й певною мірою споживчої вартості робочої сили). Попит на робочу силу з боку індивідуального, колективного (підприємства акціонерного типу) капіталіста або держави залежить від попиту на товари і послуги, які виробляють підприємства відповідного типу, від рівня їх технічної оснащеності, інтенсивності та продуктивності праці, форм і методів організації виробництва, економічної кон'юнктури, ступеня лібералізації зовнішньоекономічної діяльності країни (зокрема, від можливості проникнення на національний ринок продукції іноземних компаній), якості робочої сили та якості праці, величини інвестицій, технічної будови капіталу та ін. Пропозиція робочої сили залежить від рівня народжуваності населення, тривалості освіти й набуття кваліфікації, демографічної політики держави, ринку житла, рівня заробітної плати, престижності праці та інших факторів.

Залежно від співвідношення між попитом і пропозицією формуються дефіцитний, рівноважний і надлишковий ринки робочої сили. У першому разі пропозиція робочої сили недостатня (порівняно з попитом), у другому — попит і пропозиція збігаються, у третьому — пропозиція перевищує попит. Типовою ситуацією на ринку робочої сили у розвинутих країнах є перевищення пропозицією робочої сили її попиту (в масштабі окремої держави, про що свідчить певна кількість безробітних; у деяких країнах безробіття сягає 15% працездатного населення) у поєднанні з дефіцитом на окремі професії. Тому нерівновага на цьому ринку — загальноприйняте явище. Внаслідок перевищення пропозицією попиту заробітна плата відхиляється вниз від вартості товару робоча сила і навпаки.

У межах загальнонаціонального ринку робочої сили виділяють окремі сегментні ринки або субринки: ринок робочої сили в передових наукомістких галузях промисловості та в «старих» традиційних галузях; ринок робочої сили у сферах матеріального і нематеріального виробництва та ін. Кожний із них, у свою чергу, поділяється на ринок робочої сили кваліфікованих, напівкваліфікованих і некваліфікованих працівників з відповідною диференціацією робіт і спеціальностей. Розрізняють також ринок переважно фізичної праці (представлений робітниками), переважно розумової праці (представлений службовцями) і здебільшого творчої праці (представлений інтелігенцією). За НТР спостерігається скорочення першого і зростання останніх двох ринків.

В Україні характерними особливостями ринку робочої сили є значне перевищення пропозицією робочої сили її попиту, відчутна невідповідність між якістю робочої сили та рівнем заробітної плати, низька мобільність робочої сили внаслідок несформованості ринку житла, значних цін на послуги, пов'язані з переїздом на нове місце проживання, та ін. Водночас спостерігається висока мобільність щодо інших країн.

Головними умовами формування ринку робочої сили є також створення стабільних і ефективних стимулів до праці, системи професійної переорієнтації, підготовки та перепідготовки кадрів, ринку житла, інтенсивний розвиток малого підприємництва (у розвинутих країнах Заходу дрібні та середні компанії забезпечують більшість робочих місць) тощо.

Важливе значення має успішна діяльність ринку капіталу.

Ринок засобів виробництва, або ринок капіталу (за термінологією економіко) — сукупність економічних відносин між різними суб'єктами підприємницької діяльності з приводу організації купівлі-продажу засобів і предметів праці та їх використання.

Попит на цей тип капіталу залежить насамперед від величини відсотка (або ефективності вкладень грошей у цінні папери). Із зростанням відсотка попит на засоби виробництва (а отже, інвестиції й розширення виробництва) зменшується, і навпаки. На ринку засобів виробництва виділяють також ринок засобів праці та ринок предметів праці. Ринок засобів праці поділяють на ринок нового і використовуваного устаткування, а також ринок специфічного устаткування, яке виготовляють за індивідуальними замовленнями.

Західні економісти стверджують, що продуктивними є не лише праця, а й виробничі фонди (капітальні блага), оскільки з їх допомогою можна отримати більшу кількість продукції або збільшити дохід. При цьому чистою продуктивністю капіталу називають різницю між сумою споживання благ, виготовлених з допомогою засобів виробництва, і величиною матеріальних благ, витрачених для створення цих засобів. Таку продуктивність, виражену у відсотках, називають «природною» нормою відсотка. Крім того, засоби виробництва вважають фактором, який є самостійним джерелом вартості. Насправді, при взаємодії праці та засобів виробництва виникає нова продуктивна сила, синергічний ефект, представлений на поверхні явища продуктивною силою самих засобів виробництва.

Для створення масштабного і високоефективного ринку засобів виробництва в Україні необхідно забезпечити реальний плюралізм типів і форм власності, що зумовить формування конкурентного середовища, створить стимули для нововведень, масового оновлення основних виробничих фондів. Крім того, потрібна активна амортизаційна політика держави, слід надавати податкові, кредитні пільги тим підприємствам, які впроваджують нову техніку. Важливу роль у процесі нагромадження капіталу відіграватиме формування венчурного (ризикового) капіталу, створення фінансово-промислових груп, консультаційних фірм для впровадження нової техніки, створення вільних економічних зон тощо.

Ринок предметів споживання — підсистема економічних відносин між економічними суб'єктами (передусім продавцями і покупцями) з приводу організації, використання і купівлі-продажу товарів тривалого користування (телевізорів, холодильників, автомобілів, відеотехніки, пральних машин тощо) та поточного споживання.

Найважливішими напрямами формування такого ринку в Україні є:

1) усунення глибокої диспропорції у народному господарстві між групою «А» (виробництво засобів виробництва) і групою «Б» (виробництво предметів споживання). У 2000 р. співвідношення між ними становило 77% : 23%, а в розвинутих країнах Заходу — 30% : 70%;

2) поступове впровадження сучасної системи заробітної плати. Наприкінці 90-х років середня денна зарплата у ФРН, наприклад, становила 26 євро, у Франції — 15, а в Україні у 2000 р. денна зарплата сягала приблизно 1,5 дол. Наближення України у цій сфері до західноєвропейських стандартів можливе насамперед за умови істотного підвищення рівня продуктивності праці, створення потужних стимулів до праці. Нині в Україні наявна значна невідповідність між оплатою робочої сили й рівнем цін на предмети споживання. Про це свідчить значне затоварювання продуктами харчування, з одного боку, та низький рівень споживання — з іншого;

3) насичення споживчого ринку продуктами вітчизняного виробництва на основі радикальної перебудови аграрних відносин, відродження села, розвитку аграрно-промислового комплексу.

Послуга є особливою споживчою вартістю, що задовольняє певні потреби людини. Особливістю послуги як товару (порівняно зі звичайним товаром, втіленим у речі) є те, що вона корисна не як річ, а як діяльність. Тому споживання послуги збігається з процесом її створення, з діяльністю, а їх неможливо накопичувати, транспортувати тощо.

Ринок послуг — сукупність економічних відносин між виробниками і споживачами із приводу організації, надання та купівлі-продажу послуг.

Розрізняють традиційні (послуги транспорту, зв'язку, страхування товарів, туризм, послуги вчителя, юриста, лікаря, культурні, мистецькі послуги та ін.) і нетрадиційні (маркетингові, інженерно-консультаційні та інженерно-будівельні, рекреаційні, рекламні, інформаційні та ін.) послуги. Розмежовують також матеріальні (транспорт, торгівля та ін.) і нематеріальні (освіта, охорона здоров'я тощо) послуги, а в межах останніх виділяють внутрішні блага (дані людині самою природою — здібності до науки, мистецтва та ін.) і зовнішні (дані їй зовнішнім світом — ділові зв'язки, репутація тощо). У розвинутих країнах у сфері послуг зайнято понад 70% працездатного населення, у США — до 75%; у ній створюється приблизно 50% ВВП. Це свідчить про існування розвинутого ринку послуг.

Якщо ціни на послуги перевищують суспільно необхідні витрати на їх створення, відбувається надмірне привласнення частки фінансових ресурсів виробниками послуг та їх вилучення з доходів споживачів. Привласнені ресурси можуть розподілятися в різній пропорції між власниками підприємств і установ, що надають послуги, і тими, хто їх створює (якщо підприємства не є власністю самих виробників послуг). Так, в Україні за 1991—2000 pp. ціни на платні послуги зросли майже у 2,4 млн. разів.

У розвинутих країнах людина стає основним елементом національного багатства, а її відтворення (фізичних можливостей, інтелектуальних, організаторських здібностей, основних рис людини-працівника і людини-власника) — одне з опосередковано пріоритетних завдань розвитку суспільства. Це означає, що економічні відносини з приводу відтворення працівника нового типу виходять на передній план. Відповідно, серед різних типів і видів ринку домінуючим стає ринок послуг.

В Україні внаслідок глибокої економічної кризи майже 80% сімейного бюджету витрачається на харчування (у розвинутих країнах — до 15%). Тому головна увага приділяється відтворенню фізичних можливостей людини, а ринок послуг, спрямований на розвиток і відтворення інтелектуальних, творчих здібностей більшості населення, відтісняється на задній план. Водночас внаслідок значної диференціації суспільства в Україні з'являються платні дитячі садки, школи, вищі навчальні заклади, лікарні тощо, де привілейована частина суспільства має змогу розвивати всі сутнісні сили людини, її здібності, отримувати інші дорогі послуги.

Головною умовою розширення ринку послуг в Україні є зростання заробітної плати та продуктивності праці у сфері матеріального виробництва, насичення ринку товарами широкого вжитку, що дасть змогу збільшити зайнятість у сфері нематеріального виробництва, значно розширити асортимент платних і безкоштовних послуг для населення.

Як і в категорії «економічна власність», в інтелектуальній власності виокремлюють кількісну й якісну складові. Кількісна складова — це різні об'єкти інтелектуальної власності, а якісна — відносини, які виникають і розвиваються між людьми з приводу створення і привласнення названих об'єктів власності. Ринок інтелектуальної власності органічно пов'язаний із НТР, перетворенням науки на основну продуктивну силу.

Ринок інтелектуальної власності — підсистема економічних відносин між різними господарюючими суб'єктами з приводу організації, використання і купівлі-продажу патентів, ліцензій та інших об'єктів інтелектуальної власності.

Першочерговою проблемою в Україні на шляху формування ринку інтелектуальної власності є створення нормативної бази для подання, захисту і впровадження винаходів, нових моделей та зразків промислового устаткування. Україна досягла світового рівня у галузях математики, теоретичної фізики, фізіології, клітинної та молекулярної біології, електрохімії, що дає їй змогу бути активним учасником міжнародного ринку ідей. Проте кількість вітчизняних патентів і ліцензій на світовому ринку незначна.

Важливу роль у формуванні ринку інтелектуальної власності в розвинутих країнах відіграє венчурний (ризиковий) капітал. Він безпосередньо інвестується в ідею, проект, а втілюють їх у життя ризикові фірми з обмеженою відповідальністю у складі декількох осіб. Частина таких фірм може бути самостійною, частина — відділеннями корпорацій, фінансових груп та ін. У другому разі інвестор отримує права на всі новації, які створюють на ризикових підприємствах. Ці новації можуть бути запатентовані та безпатентні (ноу-хау).

У широкому розумінні ноу-хау — форма інтелектуальної власності, представлена як сукупність технічних знань виробничого, комерційного й іншого досвіду, втілених значною мірою в технічній документації, необхідних для виготовлення певного виробу, відтворення виробничого процесу тощо. Ноу-хау містить не лише технічну, а й комерційну інформацію, а також неопубліковані винаходи і застосовується у ліцензійних угодах, домовленостях про технічне співробітництво тощо. Ноу-хау вважається власністю підприємства з патентами на винахід, товарними знаками, авторськими правами. Обмін ноу-хау може здійснюватися за згодою між підприємствами через передавання документації, організацію навчання працівників, участь спеціалістів у промисловому виробництві. Переважно ноу-хау здійснюється з передачею патентних прав, продажем виробів, але інколи підписують домовленості, об'єктом яких є тільки ноу-хау.

Передання інформації на зразок ноу-хау передбачається за контрактом у таких формах: технічна документація (креслення, проекти, схеми, техніко-економічне обґрунтування, технологічні карти, методики, розрахунки, формули тощо); усна інформація та показ, під час яких повідомляються технічні відомості, передаються досвід, навички, прийоми роботи, виготовлені зразки технічних об'єктів, ознайомлення з якими розкриває закладені у них конструкторські та інші рішення.

Купівля-продаж нововведень поширюватиметься в Україні із зростанням кількості підприємств, які працюють на основі ринкового та оптимального поєднання ринкового і державного регулювання.

На валютному ринку здійснюють операції зовнішньої торгівлі, розрахунків, міграції капіталів та робочої сили, туризму.

Валютний ринок — сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів (чеків, векселів, акредитивів, телеграфних і поштових переказів в іноземній валюті).

З погляду організаційних відносин валютний ринок функціонує через кореспондентські рахунки між банками різних країн. Переважно операції на ньому здійснюють у найбільших банківських і валютно-біржових центрах Лондона, Нью-Йорка, Цюріха, Токіо та інших міст. За 1990—2000 pp. щоденний обсяг операцій на світовому валютному ринку зріс з 880 млрд. дол. до 1,9 трлн. дол.

Ринок інформації також тісно пов'язаний з розгортанням НТР, зокрема другого її етапу (інформаційної революції), оскільки в цей період сформувався новий елемент продуктивних сил — інформація. Від якості та обсягу інформації залежить правильність прийнятого рішення. Інформація є поширеним благом, для отримання якого, однак, потрібні певні витрати. Між виробником і споживачем на ринку інформації є посередники, головне завдання яких — збирання і продаж інформації. Ринки інформації різняться ступенем поінформованості та можливістю реальних дій таких посередників у реалізації товарів і послуг. За цей вид послуг вони беруть комісійну плату. Так, відомий аукціон Сотбі, на якому реалізують твори мистецтва, бере 20% від ціни, а дилери державних цінних паперів — 1,32%. Своєрідною ціною на ринку інформації є плата за рекламу.

Ринок інформації — сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу інформаційних послуг, збирання, оброблення, систематизації інформації та її продажу кінцевому споживачеві.

Важливим елементом ринку інформації є інформація про конкурентів. Збирання, оброблення і передавання її в деяких країнах називають інформаційно-статистичною базою підвищення конкурентоспроможності. Збирання інформації здійснюється насамперед під час візитів фахівців (інженерів, техніків, майстрів, робітників) і стосується тривалості технологічного циклу, пропускної здатності устаткування, рівня запасів, особливостей організації виробництва, конструктивних і технічних можливостей виробів, рівня структури і витрат. Отримують інформацію з перегляду професійних журналів, через зустрічі з фахівцями, запрошення консультантів тощо. Відтак узагальнюються найважливіші результати, визначаються основні нормативи та показники діяльності фірм, розробляється план розвитку на близьку перспективу.

Предметом купівлі-продажу на ринку інформації є також теле- та радіопродукція, книги, газети, реклама тощо.

Ринок золота — сукупність економічних відносин з приводу організації та купівлі-продажу золота.

Здійснюють її консорціуми місцевих банків (банкірські доми) й спеціалізованих фірм, які займаються очищенням (афінаж) золота і виготовляють злитки, ставлять на них клеймо, зберігають. Продавцями золота є золотодобувні країни, власники приватних і державних запасів золота. Покупці цього товару — промислові компанії, які використовують золото у промислових цілях, ювеліри, інвестори, тезавратори, спекулянти. Найбільшу кількість золота продають для використання у промислових цілях.

У період золотого стандарту золото безпосередньо виконувало роль грошей і тому його практично не продавали й не купували. Потреби в золоті промислових компаній і приватних власників, а також реалізацію золота золотодобувних країн і частини золотих запасів держав і приватних осіб забезпечували монетні двори та їх центральні банки, які розмінювали кредитно-паперові гроші на золото за твердим паритетом відповідно до золотого вмісту грошових одиниць. Це означало монетарний розмін. Тому поняття «купівля-продаж золота», «ціна золота» були ірраціональними, мали умовний характер, тобто були позбавлені економічного змісту. Так, у США згідно із законом 1900 р. золотий вміст долара становив приблизно 0,048 унції, або 15,05 г. Ціна (умовна) цього золота сягала 20,67 дол. за трійську унцію. Процес купівлі-продажу зводився до того, що продавець обмінював унцію зливків золота (31,1 г) на 20 дол. 67 центів у золотих монетах. Якщо цей зливок обмінювався на банкноту, то її вільно можна було обміняти на золото. Банкірські доми і спеціалізовані фірми в той період відігравали другорядну роль.

У період золотого стандарту країни, які його дотримувалися, повинні були забезпечувати жорстке співвідношення між кількістю грошей в обігу та наявними запасами золота.

Після краху золотого стандарту (скасування вільного обміну кредитно-паперових грошей на золото) була встановлена офіційна ціна на золото — 35 дол. за унцію, а вміст долара становив 0,888 г золота. У деяких країнах навіть заборонялося володіти золотом, тому приватні тезавратори були позбавлені змоги купувати золото за фіксованою ціною. Після Другої світової війни внаслідок стрімкого зростання цін уряду США стало невигідно продавати золото по 35 дол. за унцію. Тому поступово стали формуватися два ринки золота — державний і вільний, з різними цінами на кожному з них. На державному ринку об'єктом купівлі-продажу був державний коштовний метал. США (країна з найбільшими золотими запасами) зобов'язані були продавати золото державним органам інших країн за твердою доларовою ціною. Проте така торгівля монетарним товаром (з американською державною скарбницею і між іншими країнами) велася здебільшого без його фізичного переміщення. За 1953—1966 pp. Федеральний резервний банк США продав і купив понад 38 тис. т золота, але за межі країни було вивезено менше 5 тис. т.

Вільний ринок золота в багатьох країнах певною мірою контролювала держава, водночас у більшості з них цей коштовний метал продавали і купували вільно. У 1973 р. провідні капіталістичні країни домовилися про можливість продажу центральними банками частини своїх запасів на вільному ринку, а в 1978 р. — і купівлі його. Так почав формуватися єдиний ринок золота. Основними джерелами поповнення цього ринку були видобуток золота деякими країнами, централізовані державні запаси та ін. За оцінками експертів, протягом 1600—1900 pp. у світі було видобуто понад 106 т золота, частина якого набула форми товару. Незначну кількість золота золотодобувні країни продають фірмам (без посередників), а переважну частину його купують і продають з участю спеціалізованих фірм. На Лондонському ринку золота такі операції здійснюють п'ять фірм, які очолює фірма (банкірський дім) Ротшильда, що привласнює значні прибутки. На другому ринку золота у Цюріху торгові операції з золотом здійснюють три могутні швейцарські банки. Встановлена на Лондонському ринку ціна (з урахуванням попиту і пропозиції на певний момент) повідомляється в Цюріх (внаслідок чого ціни узгоджуються і вирівнюються). Це означає встановлення світової ціни на золото. На інших ринках (у Мілані, Франкфурті-на-Майні, Токіо та ін.) враховують вартість доставки золота з Лондона і Цюріха, а також плату за страхування та інші витрати, тому ціна на золото там вища.

На міжнародних ринках золота товар продають переважно у стандартних зливках по 12,5 кг 995-ї або 999-ї проби. На внутрішніх ринках — у зливках від 5 до 1 кг, а також у листах, пластинах, монетах та інших формах. У 1996 р. найбільші золотодобувні монополії шляхом укладання форвардних контрактів продали понад 2 тис. т золота (річний обсяг його видобутку у світі), причому хеджування здійснювалося за високими цінами. Так, за середньої собівартості майже 230 дол. за унцію біржова ціна становила від 375 до 400 дол. (у 1999 р. знизилася до 300 дол.).

Суб'єкти ринку. Основними суб'єктами внутрішнього ринку є населення (зокрема, домашні господарства), фірми, підприємства, держава.

Населення, у свою чергу, поділяється на соціальні класи, верстви, прошарки. Американські науковці виокремлюють чотири головні категорії споживачів, кожна з яких складається з певних груп із відповідними способами життя. До першої категорії належать люди, які намагаються задовольнити елементарні потреби. Це передусім знедолені, з низьким рівнем освіти, які живуть у злиднях (переважно люди похилого віку) та молодші за них, що прагнуть вирватись із злиднів. У середині 80-х років їх налічувалося у США до 11%, в 1995 — 14, у 2002 р. — 13,6%. Друга категорія охоплює людей, що «спонукаються ззовні». Серед них виділяють групу, в якої виражене почуття належності до середнього класу, та групу з почуттям зверхності, готову до змагальності. Це верхній шар середнього класу. До цієї групи також віднесено тих, хто намагається досягти в житті якомога більше — лідерів бізнесу, вищих менеджерів, високопоставлених урядових чиновників. Ця категорія становить майже 68% населення країни.

Третя категорія — люди, які «спонукаються зсередини». За соціальним походженням вони не можуть належати до перших двох категорій. Це люди, захоплені екзотичними та благородними справами, активні захисники навколишнього середовища, учасники суспільних рухів тощо. Ця категорія охоплює майже 19% населення США.

До четвертої, найменш чисельної (до 2% населення) категорії науковці віднесли людей, у яких поєднуються деякі риси другої і третьої категорій і які є своєрідною вершиною цієї класифікації. Згідно з нею значна частина людей у колишньому СРСР (або в умовах «дефіцитної економіки») належала до першої категорії, що певною мірою відповідає дійсності, особливо в останні кризові роки. В Україні на початку XXI ст. до цієї категорії належало понад 80% населення. Ці категорії населення є учасниками різних типів ринків, розглянутих вище, з погляду об'єктів ринку.

Другий суб'єкт внутрішнього ринку — підприємства, фірми, компанії, передусім національні. Існують різні підходи до класифікації фірм. Так, виділяють приватнопідприємницькі фірми, партнерства, корпорації, споживчу кооперацію, взаємоощадні банки, неприбуткові організації та фірми з самоуправлінням.

З погляду правових форм в економічній літературі розрізняють індивідуальні підприємства, відкриті товариства, командитні товариства, розширені командитні товариства, негласні товариства, акціонерні товариства, командитні товариства на акціях, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства, картелі, концерни, трести, консорціуми, змішані підприємства.

Найпростішою класифікацією цього типу суб'єктів, ринку, що дає змогу кількісно оцінити їхню роль у внутрішньому ринку, є поділ фірм на малі, середні та великі. У більшості розвинутих країн кількісно переважають малі фірми (малий бізнес). У США з приблизно понад 25 млн. підприємств у 2002 р. до немонополістичних належало понад 99%, вони виробляли майже 40% валового національного доходу. Водночас на частку наймогутніших 0,003 від усієї кількості підприємств у цей період припадало більше половини всього виробництва. Частка державних фірм у виробництві валового національного доходу становила до 8%. Водночас державний гарантований ринок у цій країні сягає приблизно 20%. Певна частка в загальному обсязі внутрішнього ринку — іноземні фірми.

Панівне становище на світовому ринку посідають гігантські транснаціональні корпорації (ТНК), які монополізували більшу частину світової торгівлі.

В Україні у 1990 р. було зареєстровано приблизно 30 тис., а на початку 2003 р. — понад 248 тис. малих підприємств.

Значна маса товарів у розвинутих країнах продається на товарних біржах, які є складовою інфраструктури ринку.

bigmir)net TOP 100