Реклама на сайте Связаться с нами

С. В. Мочерний

Економічна теорія

Навчальний посібник

Київ
Видавничий центр «Академія»
2005

На главную
Економічна теорія. Мочерний С. В.

Виробничі фонди підприємства й витрати виробництва

Сутність і структура виробничих фондів. До складу продуктивних сил належать насамперед засоби виробництва і люди. Засоби виробництва називають речовими (оскільки вони утворюються з певних речей), а працівників — особистісними факторами виробництва.

Засоби виробництва формуються із засобів праці (верстати, машини, устаткування) та предметів праці (сировина, паливо, електроенергія тощо).

Виробничі фонди — сукупність засобів і предметів праці, необхідних для ведення виробництва, виражена у грошовій формі.

Виробничі фонди поділяють на фонди сфер матеріального і нематеріального виробництва (сфера послуг), сфер виробництва та обігу, на основні і оборотні фонди тощо.

Критерієм поділу на основні і оборотні фонди є перенесення засобами та предметами праці своєї вартості на створений продукт. Одні й ті самі засоби праці беруть участь у процесі виробництва тривалий час (наприклад, верстат, машина можуть використовуватися не менше 10 років, будівлі, споруди — кілька десятків років), тому вони переносять свою вартість на новостворений продукт не одразу. Якщо, наприклад, ткацький верстат використовується 10 000 днів, то щодня він переносить одну десятитисячну своєї вартості на створені тканини.

Основні виробничі фонди (основний капітал) (в аспекті суспільної форми) — частина продуктивного капіталу, яка повністю бере участь у процесі виробництва, але переносить свою вартість на новостворений продукт частинами, в міру свого зношування.

Предмети праці (сировина, паливо, енергія, куплені напівфабрикати, тара тощо) у процесі виробництва переносять свою вартість на новостворений продукт одразу. Наприклад, певна кількість бавовни на прядильній фабриці є сировиною, повністю споживається протягом дня і переносить цілком свою вартість на вироблену тканину.

Оборотні виробничі фонди (оборотний капітал) — частина продуктивного капіталу, яка повністю бере участь у процесі виробництва, витрачається за один виробничий цикл, а вартість її при цьому повністю переноситься на новостворений продукт і після реалізації продукції повертається до підприємця у грошовій формі.

На основні та оборотні фонди поділяють лише продуктивну частину виробничих фондів. Фонди обігу — частина фондів підприємства, яка перебуває у грошовій і товарній формі. Оборотні засоби — це сукупність оборотних фондів та фондів обігу.

Співвідношення між складовими основних фондів характеризує виробничу структуру підприємства. Так, чим більша частка машин, обладнання тощо (тобто активної частини фондів), тим вища фондовіддача, а отже, виробляється більше продукції на кожну одиницю вартості основних фондів.

Розрізняють фізичне та моральне зношування основних фондів.

Фізичне (матеріальне) зношування — поступова втрата основними виробничими фондами своєї споживчої вартості, а водночас і частини вартості, яка переноситься на вартість створюваного продукту.

Головними факторами фізичного зношування є тривалість та інтенсивність використання основного капіталу, вплив атмосферних умов, якість металу тощо.

Моральне зношування — втрата основними фондами частини своєї вартості без відповідного фізичного зношування, яка не переноситься на вартість створюваного продукту.

Загалом таке зношування відбувається внаслідок появи дешевших або досконаліших засобів праці. Головною причиною морального зношування є зростання продуктивності праці у машинобудуванні. Так, створений новий ткацький верстат досконаліший завдяки вищій продуктивності праці й виготовлений з меншими витратами. Тому старий ткацький верстат знецінюється, хоч зберігає фізичну придатність, свою споживчу вартість.

Розрізняють два види морального зношування.

Моральне зношування першого роду зумовлене появою досконалішого і дешевшого устаткування на основі зростання продуктивності праці; означає, що вартість устаткування визначається не тим суспільно необхідним робочим часом, який був колись витрачений на його виготовлення, а тим, який витрачається на створення нового верстата.

Моральне зношування другого роду полягає в певній втраті основними виробничими фондами своєї вартості незалежно від втрати споживчої вартості (за збереження фізичної придатності) внаслідок появи під впливом НТП основних фондів, досконаліших (за своїми техніко-економічними характеристиками) від раніше використовуваних фондів. Таке зношування спричинене умовами конкурентної боротьби. Коли підприємець не замінює стару техніку новою, ефективнішою (навіть якщо стара може ще тривалий час працювати), він вироблятиме дорожчі й не такі якісні товари і збанкрутує. Втрати від морального зношування другого роду можна зменшити шляхом інтенсивнішого використання машин.

У розвинутих країнах принципово нова техніка й технологія впроваджуються в галузях промисловості через кожні 3—5 років. Основні виробничі фонди морально зношені в Україні на 95%, тому менше 1% її продукції є конкурентоспроможною на світових ринках (ринках розвинутих країн).

Амортизація — процес перенесення вартості основних виробничих фондів на готовий продукт в міру фізичного та морального зношування.

Щоб своєчасно замінити зношені основні виробничі фонди, на підприємствах створюють амортизаційний фонд — кошти, призначені для відновлення вартості зношування основних фондів та їх розширення на якісно новій технічній основі. Амортизаційний фонд створюється за рахунок періодичних амортизаційних відрахувань відповідно до законодавчо встановлених норм амортизації.

Нормою амортизації є частка річних амортизаційних відрахувань підприємства щодо величини початкової вартості об'єкта.

Використовують такі основні методи амортизації:

1) метод рівномірного прямолінійного списання вартості основного капіталу (списання здійснюється рівними частками впродовж усього періоду використання основних фондів);

2) метод прискореної амортизації (у перші роки використання засобів праці списують значно більшу частину, ніж вартість, що пропорційна терміну служби за цей період).

У розвинутих країнах внаслідок внутрішньої та особливо міжнародної конкурентної боротьби підприємці, держава переважно орієнтуються на моральне зношування. Так, у США ще в 1981 р. держава встановила такі строки амортизації: для транспортних засобів — 3 роки, устаткування — 5 років, виробничих будівель і споруд — 15 років. У 90-х роках XX ст. середня норма амортизації для устаткування становила понад 13%, для будівель і споруд — 3,7%. Це означає прискорене відтворення основних виробничих фондів й отримання значної частини коштів на відшкодування насамперед морального зношування.

У СРСР, зокрема в Україні, середні терміни амортизації у 80-ті роки становили 12—14 років. В Україні з початку 90-х років оновлення основних виробничих фондів майже припинено (застаріла техніка не замінюється новою). Внаслідок цього призупинився або надмірно затягнувся їх оборот.

З 1 січня 1997 року в Україні введено нові річні норми амортизаційних відрахувань на реновацію основних фондів: для будівель, споруд та передавальних пристроїв — 5%; для транспортних засобів, інформаційних систем — 25% , для інших основних фондів — 15% . Проте ці норми переважно не виконуються, а до 40% амортизаційних відрахувань використовується не за призначенням.

Зношування основного капіталу є частиною кругообороту та обороту капіталу, а отже, його руху. Щоб розкрити структуру витрат виробництва, насамперед необхідно з'ясувати процес кругообороту та обороту капіталу.

Перш ніж почати виробництво товарів або послуг, підприємець повинен мати певну суму грошей. У США мінімальна сума, необхідна для відкриття своєї «справи» у сфері нематеріального виробництва, становить понад 20 тис. дол. Це означає, що підприємець володіє капіталом у грошовій формі. Перетворення грошей на грошовий капітал відбудеться лише тоді, коли ці гроші будуть пущені в оборот для отримання прибутку. Відтак підприємець купує необхідні засоби виробництва і робочу силу, внаслідок чого відбувається перетворення грошового капіталу на продуктивний (або виробничий) — перша стадія руху капіталу.

Друга стадія руху капіталу здійснюється у процесі виробництва, результатом якого є виготовлення товару. Водночас відбувається перетворення продуктивної форми капіталу на товарну, вартість якої вища від вартості витрачених підприємцем коштів на засоби виробництва і робочу силу на величину додаткового прибутку.

На третій стадії руху капіталу товар реалізують, і товарний капітал перетворюється на грошовий.

Аналіз етапів руху капіталу дає змогу обґрунтувати визначення кругообороту капіталу.

Кругооборот капіталу — безперервний рух капіталу, в якому він послідовно перетворюється з однієї форми на іншу і робить повний кругооборот з приростом.

Кругооборот капіталу виражається також формулою:


Г — Т (Зв; Рс) ... В ... Т' ... Г' ,

де Г — гроші; Т — товар; Зв — засоби виробництва; Рс — робоча сила; В — виробництво; Т' — товар, в якому втілена більша вартість (додаткова вартість); Г' — гроші з приростом, отримані внаслідок реалізації товару Т'.

Наведені три форми капіталу називають функціональними. Проте рух капіталу не обмежується одним кругооборотом.

Оборот капіталу — постійно повторюваний кругооборот всього авансового капіталу.

Оборот фондів наявний тоді, коли гроші, витрачені підприємцем на придбання засобів праці, повністю повертаються до нього. Це означає, що фонди підприємства здійснили один оборот.

Час обороту виробничих фондів складається з часу виробництва і часу обороту.

Час виробництва виробничих фондів охоплює: робочий період — кількість робочих днів, упродовж яких виготовляється продукт (наприклад, легковий автомобіль на сучасних заводах сходить з конвеєра кожних 3—4 секунди, а корабель треба будувати кілька років); період дії природних сил на продукт (наприклад, час, за який достигає зерно); період перебування сировини, матеріалів, комплектуючих виробів тощо у виробничих запасах на складах. Вирішальне значення для його скорочення мають своєчасні поставки продукції; період перерв у процесі праці (на поточний ремонт тощо).

Час обороту виробничих фондів — часовий період, витрачений на закупівлю засобів виробництва і реалізацію готового продукту.

Оборотні фонди (сировина, паливо, електроенергія та ін.) здійснюють свій оборот упродовж кожного виробничого циклу, тому їх оборот відбувається значно швидше.

Витрати виробництва і шляхи їх зниження. Суспільно необхідні витрати, які з урахуванням якості продукції є вартістю товару, стають основою цін товарів і послуг. Вони виражаються формулою:


W = c + q ,

де W — вартість товару; с — вартість спожитих засобів виробництва; q — нова вартість, створена працівником.

З появою додаткового продукту новостворений продукт розпадається на необхідний і додатковий. Тому формула вартості товару набуває такого вигляду:


q = v + m ,

де v — вартість необхідного (для відтворення робочої сили працівника) продукту; m — вартість додаткового продукту, який створюється ним понад необхідний і привласнюється власником засобів виробництва. Отже, вартість товару W можна визначити за формулою:


W = c + (v + m) .

Суспільно необхідні витрати тяжіють до витрат підприємств, які виготовляють основну масу товарів певного виду, оскільки на них формуються суспільно необхідні умови виробництва (середня продуктивність, середня інтенсивність праці тощо).

Будучи економічно самостійними (відособленими), підприємства формують свої витрати на виготовлення товарів.

Витрати виробництва — частина вартості вироблених товарів або наданих послуг, яку підприємство витрачає на їх виготовлення або надання.

Вони утворюються з матеріальних витрат та витрат на оплату робочої сили найманих працівників (ВВ) і виражаються формулою;


BB = c + v .

Отже, витрати виробництва відрізняються від суспільно необхідних витрат на величину додаткового продукту (m).

Матеріальні витрати і витрати на оплату робочої сили повинні бути відшкодовані за рахунок реалізації виготовленої на підприємстві продукції. Тому собівартістю виробництва, або комерційною собівартістю, вважають витрати виробництва на виготовлення і реалізацію продукції.

Основними статтями матеріальних витрат (основної частини собівартості продукції) є купівля сировини й матеріалів, комплектуючих виробів та напівфабрикатів, палива, електроенергії, матеріалів для упаковки, зберігання та забезпечення технологічного процесу, недорогих інструментів, інвентарю, пристосувань тощо, які використовуються менше одного року.

Найважливіші статті витрат на оплату робочої сили охоплюють виплату заробітної плати, виплату премій, надбавок до заробітної плати, оплату відпусток, оплату за роботу в надурочний час, вихідні дні, нічні зміни тощо. Крім цих видів витрат, підприємство здійснює відрахування на соціальні потреби (до фондів соціального страхування, фонду сприяння зайнятості населення та ін.), амортизаційні відрахування, адміністративні витрати, оренду приміщень тощо.

У західній економічній літературі продуктивні сили у складі засобів виробництва і працівників (тобто заводи, устаткування, землю, матеріали, паливо, робочу силу тощо) називають факторами виробництва, або економічними ресурсами, їх вважають обмеженими, або рідкісними (не в тому значенні, що вони рідко зустрічаються), тому що вони недостатні для задоволення безмежних потреб кожної людини. При з'ясуванні сутності витрат виробництва виходять з обмеженості ресурсів і можливості їх альтернативного використання, а для характеристики одного з видів витрат існує термін «вмінені витрати».

Вмінені витрати — справжні витрати виробництва на певний товар, що визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство може отримати за оптимального використання економічних ресурсів.

Щодо окремого підприємства вмінені витрати поділяють на зовнішні та внутрішні. Зовнішні витрати — витрати на придбання сировини, матеріалів, наймання робочої сили та ін. Внутрішні витрати — наявне обладнання компанії, її грошовий капітал, інші активи, підприємницькі здібності (або власні ресурси). Використовуючи власні ресурси, підприємець порівнює їх ефективність у своїй компанії з альтернативними можливостями. Наприклад, використання техніки для виготовлення товарів порівнюють з можливим доходом, який би власник отримав від її здання в оренду іншим підприємцям; витрачання грошових коштів — з доходом, який би він отримав, поклавши їх у банк. Економічний прибуток — кошти, які виникають, коли виручка від реалізації продукції перевищує внутрішні та зовнішні витрати.

Відповідно до концепції граничної корисності західні економісти розрізняють поняття «граничні витрати» (витрати, необхідні для виробництва кожної нової одиниці продукції) і «граничний продукт» (продукт, отриманий внаслідок застосування додаткової одиниці змінного ресурсу). Наприклад, граничний продукт засобів праці — це додаткова продукція, яку випускає підприємство, купивши і використовуючи ще один верстат.

У західній економічній літературі виокремлюють також постійні та змінні витрати. До постійних витрат належать витрати на заробітну плату, на оплату оренди (якщо орендують приміщення, основні фонди тощо), на освітлення, опалення, сплату відсотків за кредит та ін. Їх відносять до постійних тому, що вони є незмінними для діючого підприємства; до змінних витрат — витрати на сировину, матеріали, паливо, електроенергію.

Товаровиробники за конкуренції повинні прагнути до скорочення витрат виробництва, або собівартості продукції (тобто вартості для себе, для підприємства). Це зумовлено тим, що зниження собівартості є основою зниження цін, що, у свою чергу, дає змогу підприємцю отримати більший прибуток. Так, для зниження витрат, пов'язаних з використанням основних фондів, необхідно поліпшувати якість машин, устаткування, споруд, зменшувати частку пасивної частини основних фондів (кількість складських приміщень, інших споруд, тари, бочок тощо). Особливу увагу слід приділяти зниженню непродуктивних витрат — штрафів, відшкодування збитків тощо, пов'язаних із невиконанням підприємством своїх договірних зобов'язань, витрат, зумовлених прогулами працівників підприємства.

Важливу роль у зниженні витрат виробництва відіграє економія від масштабів виробництва (їх зменшення у процесі розширення виробничих потужностей і зростання обсягів виробництва, але до певної оптимальної межі) та ефективне використання особистісного і речового факторів виробництва.

В Україні надзвичайно важливим методом зниження собівартості виробництва на підприємствах є економія сировини, електроенергії, палива. Так, Франція, яка за територією та кількістю населення майже така, як Україна, виробляє приблизно у 5 разів більше товарної продукції, ніж Україна, але споживає при цьому майже у 3 рази менше газу. В розрахунку на 100 дол. виробленого валового суспільного продукту Україна споживає 1840 кг нафтового еквівалента (тобто 1840 кг нафти, якщо перерахувати на неї всі витрати енергоносіїв), а Фінляндія —206 кг, Франція — 182, Німеччина — 145, Данія — 141 кг.

Зниження витрат виробництва значною мірою залежить від ціноутворення.

bigmir)net TOP 100