Реклама на сайте Связаться с нами

С. В. Мочерний

Економічна теорія

Навчальний посібник

Київ
Видавничий центр «Академія»
2005

На главную
Економічна теорія. Мочерний С. В.

Ціна і прибуток

Сутність, структура і функції цін. Найпростішим та історично першим є таке визначення ціни: ціна — це грошове вираження вартості. Воно відображало реалії періоду простого товарного виробництва (до виникнення капіталістичного способу виробництва), коли ціни коливалися навколо вартості товарів.

За капіталістичного способу виробництва відбувається перетворення багатьох індивідуальних вартостей на єдину суспільну, або ринкову, вартість (внаслідок внутрігалузевої конкуренції), а її — на ціну виробництва (внаслідок міжгалузевої конкуренції).

За простого товарного виробництва основою товарних цін були лише суспільно необхідні витрати виробництва. Це можна виразити формулою


W = с + v + m ,

де W — вартість товару; с — постійний капітал (або витрати підприємця, ремісника на придбання засобів виробництва); v — змінний капітал (або витрати ремісника на відтворення власної робочої сили); m — додатковий продукт (за капіталізму він існує у формі додаткової вартості).

За капіталістичного товарного виробництва основою товарних цін є не лише суспільно необхідні витрати виробництва, а й співвідношення між попитом і пропозицією:


Цв = c + v + p ,

де Цв — ціна виробництва; с — постійний капітал; v — змінний капітал; р — прибуток.

Прибуток утворюється внаслідок міжгалузевої конкуренції з урахуванням процесу коливання попиту і пропозиції, переливання капіталу в галузі, виробництво товарів у яких не задовольняє потреби споживачів, з відповідним коливанням цін (їх зростанням при незадоволенні платоспроможного попиту і зниженням при переважанні пропозицією попиту). За рівноваги попиту і пропозиції формується ціна рівноваги.

Якщо за простого товарного виробництва ціни формувалися відповідно до закону вартості, то за капіталістичного товарного виробництва вони, крім того, визначаються ще й дією закону попиту і пропозиції та основного економічного закону. Тому найпростіше визначення ціни за нових історичних умов таке: ціна — грошове вираження ціни виробництва, взаємодії закону вартості та закону попиту і пропозиції. Таке визначення ціни відображає переважно реалії нижчої стадії розвитку капіталізму XVI—XIX ст.

У «Капіталі» Маркса дається визначення ціни як грошового вираження вартості. І хоч у цій праці розглядається процес перетворення вартості на ціну виробництва, саме визначення ціни залишилося незмінним. Це суперечить діалектичному методу дослідження. У радянській економічній літературі наводилося лише це доісторичне (тобто таке, що відображало реалії докапіталістичних формацій) визначення, що означало догматичне, антинаукове сприйняття дійсності.

З виникненням монополій, групових монополій (олігополій) процес ціноутворення значно ускладнюється, зокрема виникають монопольно високі та монопольно низькі ціни. Внаслідок цього ціна виробництва перетворюється на монопольну ціну виробництва, яка виражається формулою


Мцв = c + v + p + pi ,

де Мцв — монопольна ціна виробництва; с — постійний капітал; v — змінний капітал; р — середній прибуток; pi — монопольно високий прибуток. Останній привласнюють наймогутніші компанії, оскільки вони посідають монопольне становище у сферах виробництва та обігу. З урахуванням цього можна сформулювати сучасне досконаліше визначення ціни.

Ціна — грошове вираження монопольної ціни виробництва, в якій відображається дія законів вартості, попиту та пропозиції та монополізації економіки.

Монопольні ціни — це насамперед монопольні ціни виробництва. Зосереджуючи найсучаснішу техніку, найкваліфікованішу робочу силу, впроваджуючи найпрогресивніші форми та методи організації виробництва і праці тощо, підприємства та філіали гігантських компаній формують найнижчі витрати виробництва (а отже, собівартість), які є основним фактором привласнення монопольно високих прибутків. Оскільки на таких підприємствах виробляють основну масу продукції (наприклад, в автомобільній промисловості США на частку трьох наймогутніших корпорацій припадає 93,8% загальної кількості легкових автомобілів), то однією з основ цін на цей товар є відповідні витрати виробництва. Внаслідок цього продуктивність середнього працівника за показником валової продукції 500 наймогутніших монополій США більш ніж учетверо перевищує аналогічний показник для середнього працюючого американця. Проте якби ціни на автомобілі встановлювалися на основі лише витрат і середнього прибутку, вони не були б монопольно високими, такими їх робить диктат монополій на ринку. Тому монопольні ціни є й цінами сфери обміну. Вони відображають панування олігополістів на ринку. Наслідком цього є перерозподіл частини додаткової вартості, створеної на малих та середніх підприємствах, на користь гігантських компаній та частини доходів населення при купівлі відповідних товарів. На відміну від цього, на нижчій стадії капіталізму основою цін були середні витрати, як виняток — індивідуальні витрати виробництва та обігу.

З'ясуванню практики ціноутворення сприятиме аналіз розвитку теорії ціни.

Теорія ціни. Найвагоміший внесок у теорію ціноутворення впродовж існування світової економічної думки зробили Д. Рікардо, К. Маркс, М. Туган-Барановський та А. Маршалл.

Д. Рікардо першим виокремив три основні фактори субстанцій (тобто основи) вартості: працю, корисність (споживчу вартість) і рідкісність. Перші два фактори відіграють вартісноутворюючу роль для більшості відтворюваних товарів (тобто товарів, які постійно виготовляють), третій — для незначної групи невідтворюваних товарів (шедеври мистецтва, рідкісні книги тощо). Саме тому картини відомих художників минулих століть продаються за мільйони доларів. Картини художників-імпресіоністів (Клода Моне, Огюста Ренуара, Поля Дюрана-Рюеля та інших) взагалі не знаходили збуту, а нині стали дуже дорогими. Саме щодо них сформульований закон запізнілого визнання.

Д. Рікардо критикував положення Ж.-Б. Сея про корисність товарів як регулятор вартості. Пізніше ця теза була розгорнута в концепцію граничної корисності. Ступінь корисності, на думку Рікардо, не може бути мірою вартості тому, що товар, який виробляють з більшими зусиллями, завжди дорожчий, ніж вироблений з меншими зусиллями. Крім того, навіть двоє людей, які користуються однією й тією ж річчю, отримують від неї різне задоволення.

Однак дещо однобічним було твердження Д. Рікардо про те, що визначення вартості невідтворюваних товарів залежить лише від їх рідкісності, оскільки в них вкладена велика праця художників, скульпторів. І. Рєпін, наприклад, працював над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану» 14 років.

Заслуга К. Маркса в розвитку теорії ціни полягає в тому, що він чітко розмежував вартість і ціну. Вартість, на його думку, визначається суспільно необхідними витратами. Така вартість лежить в основі ціни, а співвідношення між попитом і пропозицією впливає на відхилення ціни від вартості. Відтак вартість товарів визначається не тим робочим часом, який початково витрачається на їх виробництво, а тим робочим часом, якого варте їх відтворення. Про таку ситуацію йшлося при розгляді морального зношування основних виробничих фондів. Крім того, Маркс ставив вартість у залежність не лише від суспільно необхідної праці, а й від відповідності товарної маси величині суспільних потреб, суспільній споживчій вартості. Ці положення, однак, не набули вигляду цілісної логічної теорії. Тому в працях Маркса недостатньо враховано вплив якості продукції, її корисного ефекту на вартість товарів, ігнорується фактор рідкісності, в теорії ціноутворення не зроблена спроба поєднати вплив на ціни витрат і результатів, тобто суспільно необхідних витрат виробництва і суспільної корисності товарів.

Уперше спробу синтезу цих двох найважливіших факторів ціноутворення зробив відомий український економіст М. Туган-Барановський. Він запровадив у науковий обіг поняття «вартість» (як витрати засобів виробництва і праці) і «трудова вартість» (витрати живої праці). Крім того, вчений розмежував категорії «вартість» і «цінність». Цінність має суб'єктивну сторону (психологічна оцінка корисності товару окремим споживачем) і об'єктивну (оцінка такої корисності суспільством). В останньому разі цінність є ціною. Тому при правильному розумінні концепції граничної корисності вона, на думку вченого, не заперечує теорію трудової вартості.

А. Маршалл замість суспільно необхідних витрат (а отже, теорії трудової вартості) використовував категорію «витрати виробництва»: «Сперечатися про те, регулюється вартість корисністю чи витратами виробництва, все одно, що з'ясовувати, розрізає аркуш паперу верхнє чи нижче лезо ножиць», Він першим з-поміж західних вчених зробив спробу синтезу двох концепцій. Учений вважав себе учнем Д. Рікардо і розглядав ринкову ціну як наслідок взаємодії витрат виробництва (персоніфікатором яких є продавці) і граничної корисності (уособленням якої є споживачі), зіткнення попиту і пропозиції. Такий підхід у поєднанні з концепцією попиту та пропозиції втілений у підручнику «Економікс» П.-Е. Самуельсона. Недоліком визначення є те, що в ньому йдеться про витрати виробництва окремого підприємства (індивідуальні витрати) без урахування конкурентної боротьби (міжгалузевої та внутрігалузевої конкуренції), яка зумовлює формування суспільно необхідних витрат виробництва. Саму концепцію граничної корисності (без урахування витрат виробництва) А. Маршалл піддавав сумніву.

Ціна виконує такі основні функції: облікову, розподільчу, стимулюючу.

Облікова функція ціни полягає в тому, що ціна є засобом обліку суспільно необхідної, а отже, й корисної праці. Праця, яка перевищує цю величину при виробництві відновлюваних товарів, не визнається споживачами, а тому зайва. Такий облік дає змогу здійснювати еквівалентний обмін товарів, визначати економічну ефективність виробництва, встановлювати оптимальне співвідношення між нагромадженням і споживанням та інші пропорції.

Розподільча функція ціни реалізується у процесі внутрігалузевої та міжгалузевої конкуренції. У першому випадку такий перерозподіл вартості, й насамперед додаткової вартості, здійснюється на користь тих підприємств, у яких витрати виробництва нижчі за суспільно необхідні, а якість товарів вища. У другому випадку перерозподіл додаткової вартості відбувається через механізм переливання капіталів на користь галузей, в яких відбувається виробництво товарів і послуг відповідно до індивідуальних, колективних та суспільних потреб.

Стимулююча функція ціни полягає в тому, що ринкові ціни спонукають підприємців через механізм конкуренції впроваджувати нову техніку, досконаліші форми й методи організації виробництва тощо.

Існують різні критерії поділу цін. Так, відповідно до критерію власності розрізняють державні, кооперативні, індивідуальні та інші види цін. Державні ціни переважали у колишньому СРСР, оскільки 92% власності належало державі. Їх встановлювали спеціальні державні органи — Державний комітет цін та його філіали в республіках і на місцях. Механізм встановлення таких цін був дуже громіздкий. У періодичній пресі часів перебудови наводилися приклади, коли для встановлення ціни на товари широкого вжитку (скажімо, новий тип совка для сміття та ін.) слід було зібрати понад 100 підписів у різних інстанціях. У СРСР 98% цін були державними і лише 2% — цінами колгоспного ринку (індивідуальними). Ціни на продукцію кооперативних підприємств також були значною мірою одержавлені.

Залежно від форм конкуренції розрізняють ринкові ціни — за умов конкуренції; олігополістичні ціни — за панування групових монополій (олігополій); монопольні ціни — за абсолютної монополізації єдиним виробником або продавцем відповідно сфери виробництва (а отже, збуту) або лише збуту (так звана монопсонія).

Залежно від типів ринкової системи виділяють регульовані та нерегульовані ціни. Значну частину цін у розвинутих країнах регулює держава. Так, у Швейцарії державний контроль за цінами поширюється майже на 50% обсягу товарної продукції, у Франції держава регулює ціни на сільськогосподарську продукцію, газ, електроенергію, транспорт, деякі інші товари і послуги. У період економічної кризи державний контроль за цінами посилюється. Так, у Швейцарії під час кризи 1990—1991 pp. держава контролювала всі ціни.

Регульованими є й ціни на олігополістичному, суто монополістичному ринку. Таке регулювання з боку гігантських монополій здійснюється через механізм формування й регулювання попиту, обсягів виробництва продукції, практику «лідерства в цінах» та ін.

В Україні ціни поділяють на оптові ціни підприємства, оптові ціни промисловості та роздрібні ціни. Оптові ціни підприємства формуються із собівартості й прибутку. Купивши у підприємств товари, оптові торговельні організації продають їх підприємствам роздрібної торгівлі за оптовими цінами промисловості, які перевищують оптові ціни підприємств на величину торговельної надбавки, яка складається з витрат обігу (витрат на транспортування, зберігання, фасування, виплату заробітної плати торговельним працівникам та ін.) та прибутку оптової торговельної організації. Споживачі отримують товари за роздрібними цінами.

У 90-ті роки державний контроль за цінами в Україні поступово послаблюється, здійснюється політика лібералізації цін, що за умов контролю за заробітною платою, іншими доходами спричиняє зростання зубожіння основної частини населення.

Прибуток і прибутковість підприємств. За реалізовану продукцію підприємство отримує відповідну суму грошей — валову виручку. Одна її частина спрямовується на заміщення зношених засобів виробництва (с), інша — на заробітну плату працівників (v), що разом становить собівартість продукції. Різниця між валовою виручкою і собівартістю становить прибуток (кількісне визначення цієї категорії).

Прибуток (з якісного боку) — перетворена форма додаткового продукту й додаткової вартості, яка виражає відносини між власниками засобів виробництва і найманими працівниками з приводу його створення і привласнення.

Термін «перетворена форма» означає, що прибуток приховує справжнє джерело свого виникнення і створює враження, що участь у його появі брали не лише працівники, а й засоби виробництва. Саме так стверджують західні економісти, починаючи з концепції трьох факторів виробництва. Водночас у теорії А. Сміта (яка передує концепції трьох факторів виробництва) прибуток розглядався як результат праці робітника, з одного боку, і функціонування капіталу — з іншого. Працівниками на сучасних капіталістичних підприємствах є не лише наймані працівники, а й власники, які управляють цими підприємствами. Вищі менеджери гігантських компаній самі частково стають їх власниками, виконуючи функції управління, беруть участь у формуванні новоствореної вартості (с + v), отримуючи плату за свою працю як з необхідного, так і з додаткового продукту. Якщо величина цієї плати перевищує обсяги витраченої ними кількості та якості праці (управлінська праця надзвичайно складна), вони водночас виступають у ролі експлуататорів. У сучасній західній економічній літературі прибуток розглядають як дохід від використання факторів виробництва, в тому числі як плату за ризик, невизначеність результатів підприємницької діяльності.

Категорія «прибуток», як і всі інші економічні категорії, має історичний характер, який, по-перше, полягає в тому, що вона з'являється лише за капіталізму (як перетворена форма додаткової вартості); по-друге, — в конкретизації категорії «прибуток» у процесі еволюції самого капіталістичного способу виробництва. Так, на нижчій стадії розвитку капіталізму типовим був середній прибуток, на вищій — монопольно високий.

Прибутковість підприємства розглядають у двох основних вимірах:

1) як прибутковість усього підприємства щодо всього авансованого капіталу (тобто витрати на с + v);

2) як прибутковість виготовлення окремої партії товарів. Така прибутковість вимірюється відношенням прибутку та собівартості певної партії товарів.

Загальна прибутковість підприємства визначається нормою прибутку: відношення річного прибутку до авансованого капіталу. Якщо річний прибуток віднести до затрат, то отримаємо норму рентабельності. Норму прибутку записують формулою


p' = [ p / (c + v) ] * 100% ,

де p' — норма прибутку; р — маса прибутку: с + v — авансований капітал. У цій формулі маса прибутку є абсолютним показником кількісного визначення прибутку, капіталу.

У розвинутих країнах норма і маса (величина) прибутку — головна мета підприємців і критерій ефективності виробництва. Середня норма прибутку в великих компаніях США становить приблизно 12%, у венчурних підприємствах — до 40%.

Внаслідок міжгалузевого переливання капіталу формується середня для країни норма прибутку (привласнення якої приблизно відображає вкладення рівновеликих капіталів). В обробній промисловості США норма прибутку після сплати податків становила в 1950 р. 15,4%, в 1970 р. — 9, в 1990 —11,2, в 1992 — 10,3%.

Величина норми прибутку залежить від швидкості обороту виробничих фондів, зниження собівартості продукції, зростання суспільної продуктивності праці, величини створеного додаткового продукту, якості праці, швидкості обороту капіталу та інших факторів.

bigmir)net TOP 100