Реклама на сайте Связаться с нами

С. В. Мочерний

Економічна теорія

Навчальний посібник

Київ
Видавничий центр «Академія»
2005

На главную
Економічна теорія. Мочерний С. В.

Сутність товару робоча сила та її вартість

У процесі функціонування різних типів підприємств, фірм і компаній між власниками і безпосередніми виробниками формуються певні економічні відносини, встановлюються рівень оплати робочої сили, відповідні форми заробітної плати. Тому важливим елементом структури ринку є ринок робочої сили.

Поєднання працівників із засобами виробництва. Основними факторами виробництва є особистісний та речовий, тобто безпосередній працівник і засоби виробництва. Спосіб їх поєднання і характер функціонування визначаються насамперед існуючою формою власності на засоби і результати виробництва. Таке поєднання на мікрорівні (в межах окремих підприємств) здійснюється залученням індивідуальної робочої сили до складу трудового колективу. В цьому процесі слід розрізняти техніко-економічну та соціально-економічну сторони.

Техніко-економічна сторона зводиться до безпосереднього використання робітником певних засобів і предметів праці незалежно від того, чи є він їх власником. Так, водій керує автомобілем, токар вмикає верстат і виготовляє певні деталі, кравчиня використовує швейну машину для пошиття одягу тощо. В усіх цих випадках робітник реально поєднується з функціонуючими засобами виробництва. Головне у цьому процесі — раціонально організувати робоче місце, працю й домогтися найвищих результатів за найменших витрат енергії людини і засобів виробництва.

Соціально-економічна сторона поєднання працівника із засобами виробництва на народних, кооперативних, частково акціонерних, а також на приватних підприємствах, де не використовується наймана праця, та деяких інших, що перебувають у трудовій колективній власності, здійснюється прямо, безпосередньо. При цьому робітники та службовці є і власниками засобів виробництва та створеного ними продукту, і працівниками.

Усе докорінно змінюється, коли знаряддя та предмети праці належать капіталістам (індивідуальним або асоційованим). За таких умов безпосередні працівники відчужуються від власності на засоби виробництва і виготовлений продукт, від управління власністю, від самого процесу праці (у разі незмістовної праці), а їх робоча сила перетворюється на товар. Поєднання працівників із засобами виробництва відбувається через наймання робітників на ринку робочої сили та їх використання під контролем капіталіста.

Якщо названі форми поєднання факторів виробництва розглядати з погляду людини економічної, то техніко-економічне поєднання властиве для людини-працівника, а соціально-економічне — для людини-власника.

Завдяки суспільному характеру виробництва процес праці здійснюється через формування на підприємствах відповідних трудових колективів. Тому в найзагальнішому вигляді трудовий колектив — це соціально-економічна форма організації працівників, а його відособлення в суспільстві здійснюється на технологічній і відносній економічній самостійності підприємства. До трудового колективу, згідно із Законом України «Про підприємство», належать усі громадяни, які своєю працею беруть участь у діяльності підприємства на підставі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника і підприємства.

Трудовий колектив (у політико-економічному значенні) — суб'єкт економічних відносин, насамперед відносин економічної власності, а також сукупний працівник, який забезпечує раціональне використання наявних матеріально-речових ресурсів для створення і привласнення доходу.

Якщо засоби виробництва виступають у формі капіталу, то трудовий колектив є лише суб'єктом здебільшого техніко-економічних відносин (тобто відносин спеціалізації, кооперування виробництва тощо) і самого процесу праці.

Трудові колективи на більшості підприємств країн СНД і на великих підприємствах розвинутих країн організовують первинні ланки професійних спілок. Ці спілки виникли у XVIII ст. в Англії, Франції, США. Спершу їх забороняли уряди, проти них активно боролися підприємці. Нині продаж товару робоча сила відбувається переважно колективно, а суб'єктом такого ринку є профспілки (на рівні підприємства, окремої галузі, сфери народного господарства і навіть країни). З їх участю формуються і видозмінюються основи трудового права, трудового законодавства, виробляються умови укладення колективних договорів, в яких, крім оплати робочої сили, фіксують тривалість робочого дня та відпусток, певні гарантії умов праці, доплати за надурочні роботи, надання додаткового харчування тощо. У тарифній угоді обумовлюються мінімальний рівень заробітної плати у певних галузях і мінімальні гарантії рівня зарплати працівників різної кваліфікації. Тарифні угоди за участю представників адміністрації та працівників укладають за посередництва держави, її засвідчує Міністерство праці та соціальної політики. Це є гарантією її виконання. На час дії тарифної угоди страйк вважається незаконним засобом розв'язання трудових спорів.

Робоча сила, її вартість і ціна. Світова економічна думка називає різні об'єкти купівлі-продажу цього товару, який є єдиним творцем продуктів. Найпоширеніші три точки зору. Згідно з першою, таким об'єктом купівлі-продажу є праця, згідно з другою — робоча сила, згідно з третьою — послуги праці або робочої сили.

Уперше працю об'єктом купівлі-продажу назвав У. Петті. Відповідно до цього заробітну плату він розглядав як ціну праці, величина якої (зарплата) визначається необхідними для існування робітника засобами (їх мінімумом). Аналогічно сутність цих понять розглядав А. Сміт. Водночас основою заробітної плати він вважав вартість засобів до існування, необхідних для забезпечення життя робітника і його сім'ї, а її нижчою межею — фізичний мінімум. Крім того, величина заробітної плати визначається нормами споживання, що сформувалися, традиціями, культурним рівнем, боротьбою робітників та співвідношенням сил між ними і капіталістами.

Дотримуючись таких самих поглядів, Д. Рікардо виділяв природну і ринкову ціну праці.

Природна ціна праці — це вартість певної суми життєвих засобів, необхідних як для утримання робітників, продовження їх роду, так і певною мірою для їхнього розвитку.

Ринкова ціна праці коливається навколо природної під впливом природного руху працездатного населення, співвідношення попиту і пропозиції на працю.

Як об'єкт купівлі-продажу розглядають працю і деякі сучасні західні економісти (німецький вчений М. Гертнер, англійський — Дж. Хікс та інші).

Таку точку зору найбільш послідовно заперечував К. Маркс. Він вважав, по-перше, що працю не можна продати, оскільки її не існує до моменту купівлі-продажу. Адже праця — це процес свідомої, доцільної діяльності людей, в якій вони видозмінюють зовнішню природу. На ринку робітник може продати лише здатність до праці, тобто певну сукупність своїх фізичних, розумових і організаторських здібностей, або робочу силу. Праця є функцією товару робоча сила, і ці категорії не слід ототожнювати. Капіталіст купує в робітника — власника робочої сили — тимчасове розпорядження нею. Купівля-продаж праці вступає у суперечність із законом вартості, не дає змоги розкрити джерело вартості й додаткової вартості.

Наукові здогади про таке джерело є у працях У. Петті. Визнаючи зарплату мінімумом засобів до існування, він дійшов висновку, що у вигляді зарплати робітник отримує лише частину вартості, яку він створив. Такого ж погляду дотримувався й А. Сміт, коли стверджував, що із створеної працею робітника вартості йому дістається у вигляді заробітної плати лише певна її частка. Слід зауважити, що з таким розумінням проблеми у працях Сміта поєднується інша точка зору, згідно з якою джерелом доходу капіталіста є його діяльність і ризик.

Двоїстість поглядів на це питання була характерна й для Д. Рікардо. Він не вбачав відмінності між робочою силою і працею як її функцією. Правильно визначаючи вартість товару працею, водночас вважав, що робітник продає капіталістові працю. Однак у такому разі він повинен би отримувати повний еквівалент своєї праці (відповідно до вимог закону вартості), який дорівнює всій створеній робітником вартості. Оскільки Д. Рікардо знав, що такого еквівалента робітник не отримує, то джерелом прибутку він називав нееквівалентний обмін, тобто не дотримувався вимог закону вартості.

М. Туган-Барановський вважав трактування заробітної плати як ціни товару робоча сила помилковим, оскільки робочу силу, по-перше, не можна відчужувати від робітника (а отже, й продавати); по-друге, вона є не об'єктом, а суб'єктом господарства; по-третє, існує тавтологія у визначенні вартості робочої сили суспільно необхідними витратами її виробництва.

Якщо брати до уваги перший аргумент ученого, то ще більшою мірою не можна відчужувати (а отже, продавати) працю. К. Маркс також вважав тавтологічним визначення вартості праці суспільно необхідними витратами.

Позиція М. Тугана-Барановського виявилася дещо непослідовною, оскільки він використовував поняття «робоча сила». «Класовий антагонізм продавців та покупців робочої сили, — зазначав учений, — запозичений у самому єстві найманої праці й тому зникнути ніколи не може». Водночас він твердив про продаж трудової послуги і праці. На його думку, капіталіст привласнює безоплатно надлишок робочого часу робітника, об'єктом купівлі-продажу залишаються послуги праці.

Теоретико-методологічна нечіткість попередніх точок зору зумовила появу ще однієї концепції. Згідно з нею товаром є не робоча сила, а послуги, які надає ця робоча сила, або послуги праці. П.-Е. Самуельсон з цього приводу зазначав, що люди за певну ціну «здають свої послуги в оренду», а заробітна плата є формою доходу, ціною одного з факторів виробництва. Іншими формами доходу він називає прибуток, ренту, позичковий відсоток. Проте послуги є корисними не як річ, а як діяльність, отже, вони також не можуть відокремлюватися від працівників. Г. Манків спрощено розглядає заробітну плату як плату за відпрацьований час працівника, який ототожнює з працею.

Конкретизуючи своє розуміння продажу робочої сили капіталістові, К. Маркс зазначав, що капіталіст купує не що інше, як тимчасове розпоряджання робочою силою. Оскільки категорія «розпоряджання» є однією з вузлових категорій права (разом з поняттями «володіння», «користування»), юридичної власності, Маркс підкреслював у «Капіталі», що процес купівлі-продажу робочої сили у сфері обміну здійснюється лише юридично. При цьому найманий робітник не відмовляється від права власності на свою робочу силу, а вступає з капіталістом у договір як юридично вільна особа. Логічним продовженням цієї точки зору в працях деяких сучасних західних економістів є твердження про наявність ринку трудових контрактів.

Якщо процес купівлі-продажу робочої сили розглядати в юридичному аспекті, то правомірно визнавати й наявність ринку праці. Ця категорія менш містка (порівняно з ринком робочої сили), вона виражає відносини юридичної власності між найманими працівниками, підприємцями і державою (опосередковано) з приводу умов праці робочої сили, її використання та оплати (неповної) результатів такої праці. Ринок робочої сили — місткіша категорія, оскільки охоплює не лише працюючих найманих працівників, а й тих, хто активно шукає роботу; до неї належать не лише часткова оплата праці, а й низка статей, пов'язаних з оплатою невідпрацьованого робочого часу (відпустка, вартість професійного навчання, виплати підприємців на соціальне забезпечення тощо).

Наймісткішою категорією, з погляду об'єктів, пов'язаних з робочою силою, є трудові ресурси. Це зумовлено тим, що вони складаються не лише з економічно активного населення, яке шукає роботу і зайняте працею, а й трудового потенціалу, репрезентованого випускниками навчальних закладів і частиною зайнятих у домашньому господарстві.

З трьох наведених точок зору найалогічнішою є та, згідно з якою купують-продають працю. Хоча робочу силу не можна відокремлювати від людини, виокремлення цієї категорії цілком правомірне при розгляді людини економічної (homo economicus). Суб'єктом господарства є не робоча сила, а людина в сукупності всіх її сутнісних сил. Виходячи з цього, найдоцільніше стверджувати про продаж-купівлю робочої сили. Цю категорію визнають і деякі західні економісти.

Головними елементами ринку робочої сили є працівники переважно розумової праці (службовці), переважно фізичної праці (робітники) і здебільшого творчої праці (інтелігенція). Такий ринок, у свою чергу, поділяється на ринок висококваліфікованої, кваліфікованої і малокваліфікованої робочої сили.

Робоча сила — сукупність фізичних, розумових і організаторських властивостей людини, набутих знань і досвіду, які вона застосовує у процесі виробництва для створення необхідного і додаткового продукту.

Робоча сила як складова людини — головний елемент продуктивних сил у будь-якому суспільстві, але товаром вона стає лише за капіталізму. Це зумовлено тим, що робітник позбавлений власності на засоби виробництва і засоби до існування, але сам він особисто вільний, тобто є власником своєї робочої сили і може розпоряджатися нею.

Як і будь-який інший товар, робоча сила має дві складові: споживчу вартість і вартість. Однак робоча сила є товаром специфічним. Капіталіст купує робочу силу, точніше тимчасове розпоряджання нею, але її виробниче споживання означає залучення до процесу праці не лише фізичних, розумових і організаторських здібностей людини, а й людської особи загалом з притаманними їй метою, волею, свідомістю, культурними навичками тощо. Це надає вартісним властивостям людської робочої сили особливого характеру і позначається на кожній із складових товару робоча сила. З погляду споживчої вартості специфіка цього товару виявляється в тому, що у процесі його споживання він не зникає, а створює нову вартість, більшу від вартості самого товару робоча сила. Водночас конкретна праця є для капіталіста також специфічною вартістю на ринку праці, оскільки впливає на процес самозростання вартості. Отже, специфічність вартості товару робоча сила полягає у здатності до такої кількості абстрактної праці, яка перевищує необхідні витрати праці на відтворення самої робочої сили.

Російські економісти Я. Певзнер та С. Брагінський стверджують, що робоча сила є предметом купівлі-продажу за рабовласницького та кріпосницького ладу, за капіталізму продають її послуги на певний, обумовлений контрактом час, а робітник залишається її господарем.

Ця точка зору є дуже сумнівною, оскільки одна з найважливіших умов перетворення робочої сили на товар — особиста свобода її власника (найманого робітника). Такої свободи не мав ні раб, ні селянин-кріпак. Крім того, за наявності юридичної свободи робітник повинен бути економічно залежним, тобто позбавленим засобів виробництва і засобів до існування. За рабовласництва, кріпосництва ця друга найважливіша умова значною мірою не виконувалася.

Як стверджував К. Маркс, якщо робочу силу розглядати з погляду вартості, то зрозуміло, що, як і будь-який інший товар, вона потребує суспільно необхідних витрат на своє відтворення в певних суспільних умовах. Мінімальна межа цих витрат — вартість життєвих засобів, фізично необхідних робітникові. Водночас для відтворення робочої сили потрібно більше витрат, ніж для створення фізично необхідних робітникові життєвих засобів. По-перше, відтворення робочої сили працівника повинно враховувати витрати на утримання його сім'ї. По-друге, для виконання складнішої роботи необхідний певний рівень освіти і кваліфікації робітника, що вимагає додаткових витрат на робочу силу. По-третє, на відміну від звичайних товарів, робоча сила (та її носій — людина) історично розвивається, на величину її вартості впливають моральний, історичний, соціальний та результативний елементи.

Моральний елемент вартості робочої сили визначається гідністю людини, її самоповагою, впливом морально-етичних чинників.

Історичний елемент вартості робочої сили — це зростання фізичних, духовних та інших потреб людини, здібностей, для відтворення яких потрібна все більша кількість матеріальних благ і послуг.

Соціальний елемент вартості робочої сили полягає у значному впливі на неї таких соціальних чинників, як класова боротьба, діяльність профспілок, громадських і політичних рухів.

Результативний елемент вартості робочої сили характеризує зростання корисного ефекту від використання робочої сили, в основі якого лежить збільшення витрат робочої сили (фізичних, розумових, організаторських), поліпшення форм і методів організації виробництва тощо.

На думку Я. Певзнера та С. Брагінського (яка відображає теорію загальної рівноваги, розроблену переважно А. Маршаллом та Л. Вальрасом), за умов рівноваги попиту та пропозиції вартість послуг усіх факторів (у тому числі робочої сили) відповідає їх граничній продуктивності, тобто внеску у виробництво продукту (вартості). Саме цю вартість і виплачують робітникові — продавцю послуг праці. Конкретніше її величину визначають не тим, як оцінює підприємець потреби робітника для підтримання його життє- і працездатності, а результатами праці, тобто плідністю праці кожного власника робочої сили зокрема. Позитивним у такому підході є спроба оцінити вартість товару з погляду не лише суспільних витрат виробництва, а й корисності, його корисного ефекту. Однак цей конструктивний підхід вчені застосовують частково, розглядаючи вартість робочої сили (або послуг робочої сили, послуг праці, на їхню думку). Певзнер та Брагінський підходять до розв'язання цього питання лише з погляду корисного ефекту праці, нехтуючи при цьому суспільно необхідними витратами виробництва на відтворення робочої сили. Вони здебільшого розв'язують проблему з погляду капіталіста, ігноруючи при цьому інтереси найманого працівника, якому потрібні засоби для відтворення власних життє- і працездатності та життєздатності членів його сім'ї.

Намагаючись обґрунтувати більшу доцільність застосування категорії «вартість послуг праці», ці економісти посилаються на те, що на підтримання відтворювального процесу сучасна держава змушена витрачати майже третину національного доходу. Однак цей факт саме й засвідчує пріоритетність використання категорії «вартість робочої сили». Він показує, що вартість цього товару (навіть якщо стати на точку зору авторів концепції факторів виробництва) не знаходить адекватного виміру лише з огляду на його граничну корисність, що вирішальну роль відіграє підхід з боку вартості суспільно необхідних витрат для відтворення робочої сили нормальної якості (щодо рівня розвитку продуктивних сил, суспільного характеру виробництва). Щоб постійно відтворювати таку робочу силу, суспільство, яке не спроможне зробити це у межах корпоративної власності, в особі держави витрачає значну частину національного доходу на соціальні цілі. Такий підхід слід доповнити оцінкою вартості товару робоча сила з огляду на її корисний ефект.

Вартість робочого місця. Для організації підприємства необхідно передусім здійснити витрати на купівлю робочої сили. Крім того, слід придбати необхідні засоби виробництва.

Величина вартості робочого місця — сума витрат на робочу силу та вартість засобів і предметів праці.

У різних галузях і сферах економіки вартість робочого місця неоднакова. Найдорожчим елементом його на сучасному етапі є робоча сила. За даними російського науковця Ю. Васильчука, вартість створюваної однієї складної робочої сили у США наприкінці 80-х pp. XX ст. в середньому становила 400 тис. дол. Така вартість робочої сили відображає сукупність витрат суспільства на її підготовку: прямі витрати середньої сім'ї на виховання дитини до 18-річного віку, втрачені матір'ю заробітки, оцінка праці учня, праця його вчителів, батьків (у неробочий час).

Вартість машин, техніки й устаткування в 1983 р., за його ж даними, становила 15—16 тис. дол. В обробній промисловості США вартість постійного капіталу на одне робоче місце сягає 40 тис. дол.

Щорічна заробітна плата американського робітника середньої кваліфікації становила в середині 90-х років майже 26 тис. дол. на рік. Середня вартість основного капіталу на одне робоче місце в обробній промисловості — до 40 тис. дол. Отже, середня вартість одного робочого місця для фірми, компанії у цій галузі США — від 65 до 70 тис. дол. на рік. Вартість одного робочого місця на спільних підприємствах України, створених з участю іноземного капіталу, становила наприкінці 90-х років майже 50 тис. дол.

У 1960 р. співвідношення витрат на підготовку одного робочого місця у США було таким: за сукупних прямих витрат на підготовку робочої сили 513 млрд. дол. вартість вкладень у підприємства й устаткування становила 1300 млрд. дол., тобто вартість постійного капіталу була у 2,5 раза більша від вартості робочої сили. Отже, в епоху НТР вартість робочої сили зростає швидше, ніж вартість постійного капіталу. На думку Ю. Васильчука, це явище спостерігається з 1910 р.

Якщо оцінювати вартість одного робочого місця з погляду витрат однієї фірми або корпорації, то вартість товару робоча сила буде набагато вищою. Так, гігантська американська корпорація «IBM» на початку 80-х років витрачала на підготовку одного торгового агента до 100 тис. дол. упродовж 1,5 року. Виробниче навчання одного робітника обходилося німецькому концерну «Фольксваген» у 100 тис. марок (за три роки). Крім того, компанія витрачає певну суму грошей на оплату товару робоча сила. Ця сума неоднакова в різних галузях, сферах, секторах (немонополізованому, корпоративному, державному) економіки, на окремих підприємствах.

Найдорожча у розвинутих країнах науково-технічна робоча сила. У США, наприклад, вона в той період була у 2 рази дорожча від вартості складної робочої сили (відповідно 800 і 400 тис. дол.). Вартість підготовки одного доктора наук, за міжнародними оцінками, становить в середньому 1,5 млн. дол. Така увага до розвитку робочої сили в країнах Заходу засвідчує, що людина, безпосередній виробник, перестала бути лише засобом виробництва додаткової вартості, вона опосередковано стає і метою існуючої соціально-економічної системи. За командно-адміністративної системи СРСР переважала дешева робоча сила зі слабко розвинутими потребами, формування якої відбувалося значною мірою через надання «безкоштовних» соціальних послуг, які були не дуже високої якості, майже половина такої робочої сили була зайнята ручною працею. Це, а також відсутність реальних прав і свобод, давало змогу правлячим колам здійснювати вищий ступінь експлуатації, ніж у розвинутих країнах. Так, у США в обробній промисловості норма додаткової вартості в 1988 р. становила, 70%, а в СРСР — 130—170%.

У попередні роки в економічній літературі показник норми додаткової вартості ((m : v) * 100%, тобто відношення додаткової вартості до необхідного продукту) визначався по-різному, тому його величина змінювалася від 70 да 1000%. Найбільшою помилкою було те, що він обчислювався без урахування соціальних витрат держави і корпорацій на відтворення робочої сили. Якщо взяти до уваги ці аспекти, то норма додаткової вартості в США була найвищою у 1929 р. і становила 185—200%. У наступні роки, за підрахунками деяких російських та українських економістів, цей показник зменшувався: у 1968 р. в обробній промисловості США він становив 127,4%, а в 1988 р. — менше 100%. У середині XIX ст., за підрахунками Маркса, показник норми додаткової вартості становив у Англії 100%. В Україні, за даними українського науковця Б. Кваснюка, показник норми додаткової вартості у 1988 р. щодо всього народного господарства становив 94,7%.

Зміни норми додаткової вартості у США (а це характерно й для розвинутих країн) зумовлені якісними зрушеннями у відносинах економічної власності, зокрема певним подоланням процесу відчуження трудящих від засобів виробництва та створюваного продукту, від процесу управління власністю тощо. Вони сигналізують про послаблення і деяке звуження відносин капіталістичної експлуатації, про меншу інтенсивність дії основного економічного закону, зменшення гостроти основної суперечності цього способу виробництва, засвідчують еволюційний шлях розвитку елементів досконалішого соціального устрою в надрах капіталізму.

bigmir)net TOP 100